Автостопом Прибалтикою

Бадьорися! Богові легко тебе уздоровити, не падай духом! Тов. 5:10

Декілька років тому я відважилася на ризиковану мандрівку і проїхала автостопом Білорусь, Литву, Латвію та Естонію. А мені тоді минуло лишень 18!

Поїздку запропонувала подруга. Ми обговорили деталі подорожі, склали маршрут і за кілька днів вирушили назустріч невідомості. Оскільки часу на роздуми було мало, то я навіть не встигла розхвилюватися і перебувала в стані очікування пригоди, відчуваючи приплив адреналіну в крові. Узяли з собою найнеобхідніше, а також намет, пальник, щоб готувати їжу, різні крупи, ще якісь харчі. Доволі легко ми подолали відстань до кордону з Білоруссю, а далі почали зупиняти лише фури, попередньо розпитуючи їхній маршрут. Таким чином ми проїхали майже всю Білорусь, аж до Бреста. Саме тоді, за Брестом, чи не вперше я почала покладати надії лише на Бога. До того часу не замислювалася про Божий супровід, гадаючи, що й самі з усім упораємось. Але там, на трасі, зрозуміла, якою легковажною була. Адже подорожі, окрім вражень, – це ще й велика небезпека. Добре, що вчасно це усвідомила. Так-от, зіштовхнувшись із першими труднощами (класичний випадок!), ми одразу згадали про Бога. І наш люблячий всемилостивий Господь не образився на нас за це, а радо поспішив на поміч. Після двох годин стояння під палючим сонцем (!) нам таки зупинилося авто.

Відтак ми подалися в Литву і Латвію, побували у Вільнюсі та в Ризі. Далі був Таллінн в Естонії. Але тепер молитва завжди супроводжувала нас. І Господь не втомлювався допомагати. Дорогою до Таллінна на нас очікував подарунок: зупинилося авто, власники якого їхали саме в Таллінн. Але вони погодилися підвезти нас за однієї умови. Знаєте, що вони нам запропонували? Заїхати на берег Балтійського моря! Тож ми ще й у морі покупалися, хоч вода була дуже холодною.

В Україну поверталися з пригодою. Водій авто, який з великими труднощами погодився підвезти, виявився не вельми ґречною людиною, і тому всю дорогу я почувалася ніяково. Та все ж ми їхали, і це було важливо. Але найбільша пригода почалася вже на кордоні з Україною. Як пізніше пояснив лікар, у мене почалося запалення апендиксу. Тож почувалася дуже кепсько, мене страшенно боліло, нічого не могла їсти, а водій постійно щось пропонував і сердився, чому я така мовчазна. А я ледь сиділа, знемагаючи від сильного болю, і єдине, що заспокоювало, була молитва. Усю ніч я безперервно промовляла «Отче наш» і «Богородице Діво». Над ранок біль минув. Це було справжнє чудо! Пам’ятаю, лише просила Бога, щоб не померти в дорозі. І дуже переживала, щоб не створити проблем своїй подрузі та цьому водієві. Уже вдома мене прооперували, видаливши апендикс. Лікарі сказали, що це щось неймовірне, що я пережила той критичний момент. Батьки, які дуже хвилювалися, гаряче молилися за мене. Тож і їхні молитви врятували моє життя.

Не скажу, щоб цей прикрий випадок зіпсував нашу подорож загалом. Він лише вкотре підтвердив, що Божа поміч не забариться. А той наплічник вражень, який я привезла, залишиться надовго зі мною. Слава Господу!

Віра.

Попередній запис

В гостях у Матері Терези

Наступний запис

І простором озвався до мене Господь