Апостольська наука

Апостольська наука, чи «катехиза», як ми сказали б сьогодні, становила одну з найбільш нагальних потреб, що відчувалися в первісній спільноті. Апостоли навчали, як читати Писання, щоб пізнати Ісуса, і як пізнавати Ісуса, щоб розуміти Писання. До апостолів вірні зверталися по вказівки для життя, позаяк апостоли провели чимало часу з Господом, супроводжуючи й безперестанно слухаючи Його; від них вони намагалися якнайбільше дізнатися про Ісуса – не так задля цікавости, як для того, щоб почерпнути із цих розповідей засади для власної поведінки. Адже в певному сенсі нове життя ще тільки треба було винайти. Відтворення споминів про те, що навчав і чинив Ісус, вимагали запитання, що їх ставило саме життя. В Учителя, у Його словах та вчинках шукали відповіді на такі запитання, як, наприклад: як поводитися з грішниками (Мт. 9:9-13)? Чи слід платити податки (Мр. 12:13-17)? Як молитися, давати милостиню, постити (Мт. 6:1-18)? Чи мають ще вартість усі ті обряди очищення, наприклад, ритуальні обмивання? Взагалі, яку вартість мають усі ті дрібничкові приписи рабинів, їхнє «передання»? (пор. Мр. 7:1-16). Кого слід вважати «ближнім» – лише ізраїльтян? (Лк. 10:25-37).

Як бачимо, перед першими послідовниками Ісуса стоїть вимога безупинно переосмислювати своє життя. Таке переосмислення народжувалося від усвідомлення, що вони живуть новим життям, від необхідности уподібнитися до Ісуса, що становить для них правило життя.

Мал. 2 – План Єрусалиму в часи Ісуса Христа

Так згадували різні короткі епізоди, в кульмінації яких перебувала певна стрижнева сентенція Ісуса, що добре закарбувалася в пам’яті, щодо якогось конкретного питання. Звісно, ця сентенція відтворювала в пам’яті й сам епізод, що її зумовив. Низку таких епізодів, об’єднаних в одну цілість, знаходимо в Мр. 2:1-3,6.

Однією із характерних особливостей повчань Ісуса було використання притч, в яких Він застосовував образи, запозичені з природи, із щоденної праці, із предметів побутового вжитку, описуючи за їх допомогою сутність та ознаки Божого царства. Ми знаходимо їх розкиданими то тут, то там у перших трьох Євангеліях. Деякі з тих притч були об’єднані разом, як бачимо в гл. 4 Марка і гл. 13 Матвія. Те саме відбувалося з чудами (Мт. 8-9) та з повчаннями Ісуса, що, як правило, складалися з коротких фраз, які легко закарбовувалися в пам’яті. Як бачимо, хоч повчання Ісуса за своїм змістом було дуже оригінальне й подане було так впевнено й повновладно, у своїй методиці воно пристосовувалося до свого часу.

У деяких аспектах Ісус виглядав як один із тогочасних рабинів, учні яких слухали вчення свого учителя, вивчали напам’ять його слова і вправлялися в їх повторюванні. Ісус викличе певну сенсацію тим, що навчатиме, сам ніколи не бувши в школі жодного рабина (пор. Ів. 7:15).

Так «народжувалося» Євангеліє. Його «сформувала» первісна Церква, надавши літературної форми споминам про слова і діла Ісуса. Євангеліє зродилося з віри і життя Його послідовників, а не щоб задовольнити цікавість чи щоб подати вірним якусь «побожну літературу».

Тому євангельські розповіді, як правило, короткі, відірвані одна від одної, здебільшого без зазначення часу та місця. Ніхто не зайнявся написанням «біографії Ісуса» в такому вигляді, як ми б її сьогодні писали: із точною хронологією (нам навіть невідомі точні дати Його народження і смерти), з Його зовнішнім і психологічним портретом. Між однією подією та іншою євангелисти вміщують хіба лише дуже загальні вислови, аби хоч якось пов’язати ці події між собою («в той час…», «після того…» і т. п.), але вони не дають змоги відтворити правдивої послідовности тих епізодів.

Поступово назбиралося доволі багато матеріялу, що його передавали з уст в уста в більш-менш усталеній формі, і невдовзі почали з’являтися маленькі письмові збірки Ісусових повчань і чудес, а також тих текстів з Писання (пророцтв, псалмів), в яких провіщено прихід Ісуса, Його діяльність і долю, якої Він мав зазнати. Метою цих записів було доповнити усне передання, вони були призначені передусім для тих, хто співпрацював з апостолами чи то в катехизації вже заснованих спільнот, чи то в місійній праці поширення віри в Ісуса.

Збільшення кількости християнських спільнот у Палестині і поза її межами невдовзі викликало потребу якогось, так би мовити, «стандартного» способу представлення Ісуса, потребу усталення послідовности й узгоджености в описі Його прилюдного життя.

Лука зафіксував одну з таких схем представлення Ісуса, що її Петро виголосив при нагоді свого візиту до дому сотника Корнилія, римського воєначальника, котрий під впливом Святого Духа запросив його до свого дому (Дії 10:37-43).

Марко, якого дуже давня традиція подає як «перекладача Петра», у своєму Євангелії дотримується саме цієї схеми, і її загалом буде прийнято також і в Євангеліях Луки і Матвія. У цій схемі прилюдне життя Ісуса відтворено лише в загальних рисах; вона не подавала і навіть не могла подати Його повної біографії чи хроніки тих двох років і кількох місяців, що минули від хрещення до вознесіння Ісуса.

Це ще не були наші Євангелія; у період приблизно від 30-го до 65-70-их р. розповіді про Ісуса ще тільки набирали своєї літературної форми, ще тільки нагромаджувалася документація, що її згодом, коло 70-го р., використають перші три євангелисти, редагуючи наші теперішні Євангелія. Як бачимо, тих приблизно сорок років, що відділяють життя Ісуса від остаточного написання Євангелій, не були «порожнім» часом, а часом насиченим, що становить міцний міст до тих написаних споминів, які ми сьогодні читаємо.

Таким чином Церква, просвічена Духом, під проводом і контролюванням апостолів знову «воскрешає» Ісуса в Його словах та Його вчинках – очевидно, не вимислюючи собі якогось іншого Ісуса, відмінного від того, котрий реально жив зі Своїми сучасниками.

Коли зродяться християнські спільноти поза Єрусалимом, Петро та Іван навідають цих нових братів, аби перевірити їхню ніру (Дії 8:14-17); Петро здійснить також пастирський візит до нових спільнот на палестинському побережжі (Дії 9:31-43). Довідавшись, що навіть поза межами Палестини, в Антіохії Сирійській, була проголошена вість про Ісуса і що там сформувалася християнська спільнота, апостоли посилають Варнаву, довірену особу Єрусалимської Церкви, щоб проекзаменувати автентичність віри тих братів і щоб утримувати зв’язок любови також і з цією спільнотою (Дії 11:22-24). Саме в тій Антіохії послідовники Ісуса почнуть називатися «християнами» (Дії 11:26).

Територіяльно суміжні спільноти утримували між собою тісний зв’язок і дедалі більше відчували себе частиною однієї-єдиної спільноти, що поступово примножується, не знаючи етнічних чи соціяльних різниць між людьми, спільноти, що міцно об’єднана єдиною вірою в Ісуса Спасителя і взаємною любов’ю та керована наукою тих, кого сам Ісус настановив як продовжувачів Свого чину спасіння (Дії 1:8).

Братерська спільність

Чуючись між собою братами, членами нового Божого народу, що прикладом і словом Ісуса покликані до збереження найголовнішого закону – закону любови, перші християни реалізують на практичному рівні ту «спільність», що й для нас залишається ідеальним і нелегко здійсненним взірцем: вони віддають у спільне користування свої матеріяльні блага, щоб так кожен мав усе, що йому необхідне для життя (Дії 2:44-45; 4:32). Таким було перше втілення в життя блаженства убогости заради царства Божого. Адже братня любов не терпить нерівности між синами одного Отця. Треба звернути увагу, що тут мова не йшла просто про відречення від своєї власности, метою якого було звільнитися від тягаря, позбавити себе життєвих зручностей, чи якісь інші, цілком допустимі з аскетичного погляду мотивації. Убогість не є абсолютною вартістю в царстві Божім – абсолютною вартістю є лише любов. Мова йшла радше про те, щоб надати до розпорядження царства Божого не лише те, ким хто є, а й те, що хто має. Метою не є відречення, метою є полегшити нужду брата (Дії 4:34), дати вираження і водночас плекати почуття «одного серця й одної душі» (див. Дії 4:32). Так первісна Церква почала втілювати в життя блаженство убогости заради царства Божого (пор. Мт. 5:3): не заради послуху якомусь «приписові», але щоб, глибоко зрозумівши слово і приклад Ісуса, виконати внутрішню вимогу християнського братерства.

Християни мусять винайти шляхи, як втілити в життя цю «братню спільність» у реальних умовах життя різних епох і різних культурних, соціяльних та економічних середовищ, в яких вони житимуть і працюватимуть. Утім, ця «братня спільність» ніколи не перестане становити мету до осягнення. Досвід апостольської спільноти сам по собі може бути й невідтворний, але він назавжди залишається моделлю, з якою кожна християнська спільнота мусить зіставляти себе, якщо бажає зберегти свою ідентичність і не впасти в самообман.

Царство Боже будується тут і тепер, і матеріяльні достатки – це одне з найбільш автентичних випробовувань реальної готовности вповні посвятитися для царства Божого (пор. Мр. 10:17-31).

Лука із захопленням описує цю першу клітину Церкви, відзначаючи, як вона щодня зростає в радості від зібрань та спільних трапез (Дії 2:46), у радості навіть за прийняті заради Ісуса терпіння (Дії 5:41; пор. Мт. 5:10-12), у радості за осягнене в Христі спасіння, що розкривало свою силу в чудах, які чинили апостоли Його ім’ям (Дії 3:12-16; 8:8).

Отака глибока радість, що не потребує галасливих виявів, що базується на відкритті спасіння і нового значення життя, – це «звичний» клімат християнського життя, що перетворюється у хвалу і вдячність Богові Отцеві.

У процесі поширення і формування Церкви апостоли та їхні співпрацівники дедалі глибше відкривають Христа, з Яким вони жили перед Пасхою і Який живе і діє за їхнім посередництвом у християнах і серед християн. Кількісне зростання спільнот не дасть їм змоги бути присутніми повсюдно; тоді вони вдаватимуться навіть до письмового шляху, щоб доповнити усну проповідь.

Писання, з яких складається Новий Заповіт, являють собою кристалізацію, фіксацію основних елементів усного апостольського передання. Якою б не була безпосередня причина їхнього постання, їх розуміємо як поживу, вияв і поглиблення віри у воскреслого Ісуса, Месію, Сина Божого, Спасителя; як осмислення тієї нової дійсности, що нею є Церква, Божий народ – уже більше без кордонів; як пошук нового «стилю» життя, що його вимагає віра і належність до цього Божого народу.

Божий Дух діє тут як і під час постання всесвіту (Бут. 1:2), здійснюючи нове створення, адже християнин є новою людиною, новим створінням (2 Кор. 5:17).

Попередній запис

Перші Христові послідовники

Наступний запис

Твір Луки