Аритмія серця

Хоча б побіжно звернімо увагу на те, що наші почуття, покинуті самі на себе, мудро не взаємодіючи з розумом, можуть стати джерелом численних клопотів.

Переживання, які на цю хвилину переповнюють нас смутком, страхом, стражданням, не записуються на чисту плівку. Вони записуються поверх усіх наших попередніх болісних почуттів. Це явище можна розглянути на двох прикладах: по-перше, простеживши, як людина переживає так зване релігійне почуття провини, і, по-друге, як працює механізм підживлення наших емоційних травм певними словами з релігійного лексикону.

ПОЧУТТЯ ПРОВИНИ

Відповідно до своїх догм, Церква твердить про розкаяння, тобто про свідоме визнання помилки чи заподіяного зла. Маємо так чинити, аби виправити ситуацію, яка склалася. Покаяння означає, що людина приймає правду та починає жити нею: «Я вчинив погано, тож визнаю це перед Богом і людьми, яких скривдив. Сповідь – це своєрідне підведення риски, остаточне полагодження справи. Після цього я більше не звинувачуватиму себе, а всю свою енергію спрямую на те, щоб змінитися, виправитися, і робитиму це з розумінням причин того, що сталося». Так виглядає справа об’єктивно, таким є вчення Церкви, найпростіше викладене в п’ятьох умовах доброї сповіді. Проблема, однак, полягає в тому, що світ наших почуттів суб’єктивний, а не об’єктивний, тож трактування гріха відбувається трохи по-іншому.

Крізь почуття провини за вчинений конкретний гріх пробиваються записані раніше голоси, пов’язані із зовсім іншими переживаннями й подіями. Людина, яка навчилася відчувати власні невдачі як прояв своєї вродженої бездарности, дурости або чиєїсь злої волі, неминуче кожне своє падіння сприйматиме хибно, спотворено. Через пережиту раніше нищівну критику й недовіру до себе вона навіть те, що зробила доброго, найімовірніше, визнає дивною випадковістю. Як наслідок, здорове почуття провини зазнає отруйного впливу негативного досвіду минулого, спричиняючи неспівмірність реакцій. Людина почуватиметься зламаною й пригніченою, побачивши, що не виправдала виявленої до неї довіри. Зі сказаного вище випливає, що невиправдана довіра – це мотив, який, очевидно, з’явився вже давніше. Це могло трапитися, наприклад, тоді, коли батьки висловили дитині своє розчарування, не спромігшись пригорнути й пробачити «винуватця».

ТРАВМИ, ЩО ЖИВЛЯТЬСЯ СЛОВАМИ

Наші травми живляться деякими словами. У релігії функціонують своєрідні мовні коди. Вони є показником зрілої духовности. Поглинаючи ці слова, перетравлюючи й по-своєму засвоюючи їх, зранені почуття спричинюють сум’яття. Ось декілька прикладів такої емоційної трансформації слів.

Покора (тобто відвага жити в правді) може стати поживою для браку почуття власної вартости, винесеного з рідного дому або сформованого в період дорослішання.

Своєю чергою наука про значення добрих учинків (або ж про гідність вільних створінь, що співдіють з Божою благодаттю) здатна створити умови для посилення натренованого рефлексу купувати любов. Добрий синочок або чемна донечка заслуговують на любов, бо вони люб’язні й працьовиті.

Людина, яку батьки хвалили й підтримували лише тоді, коли вона переживала радість і спокій, може судомно триматися «радости в Господі» як єдиної правильної духовної позиції. Смуток викликає в неї страх, що вона не сподобається Богові.

Заклик до того, аби довіритися Богові, як дитина, може стати жаданою «доброю новиною» для того, з кого надміру дбайливі батьки зняли тягар будь-якої відповідальности.

Увесь цей гамір переплетених голосів домагається спокою, умиротворення. Перекрикуючи одне одного, діти наших почуттів потребують допомоги дорослої особи, роль якої має відігравати розум. Це він має бути мудрим перемовником, уважним слухачем, спокійним і делікатним миротворцем та порадником. Мусить навчитися покірно слухати.

Попередній запис

Хворе розлучення

Наступний запис

Хибне мислення