БЕЗСИЛЛЯ – ВИЗНАННЯ СВОЇХ МЕЖ

Люди часто бувають безсилими та безпомічними серед своїх пошуків, емоцій, з якими важко справитися. Почуваємось наче відданими на поталу іншим людям і не маємо сили, щоб із ними боротися. Не допомагають жодні психологічні прийоми, як тільки зустрінемо цю людину, відчуваємо безпорадність.

Досвід власного безсилля притаманний усім людям. Зиґмунд Фройд присвятив багато часу дослідженню дитячої безпорадности та безпомічности. Маленька дитина дуже залежна від свої матері та від речей зовнішнього світу. Часто це викликає в неї почуття безпомічности. Після фази переживання відчуття захищеності мамою настає фаза відчуття свого безсилля. Міф про падіння ангелів з неба дуже вдало передає це відчуття: дитина почувається наче впала з неба. І тепер вона переживає справжню безпорадність супроти людей, речей та власних почуттів. Також діти відчувають безсилля, коли батьки сваряться між собою в їхній присутності. Тоді вони докладатимуть максимум зусиль, щоб загладити суперечку, та, зазвичай, це не допомагає. Також діти почуваються безпорадними, коли їх б’ють, або до них застосовують насильство. Оскільки вони не мають жодного шансу на порятунок, то набираються непритомної злости, яка призводить до того, що вони замикаються в собі перед обличчям усякого болю, щоб тільки вижити. Коли з дитиною поводяться несправедливо, вона може протестувати, однак найчастіше цей протест безрезультатний. Діти беззахисні перед несправедливістю. Якщо вони будь-яким способом вимагають материнської уваги, а їх відкидають, то дітей переповнює глибоке почуття беззахисности. Будучи дітьми, ми не маємо жодного шансу утвердитися перед батьками чи наполягати на своїх потребах. І це відчуття безпорадности наче виринає щоразу, коли ми вже, у дорослому віці, зустрічаємося з людиною, яка нагадує нам деспотичних батьків чи вчителів. А збудником такого відчуття може бути будь-яка ситуація, в якій нас принижують чи несправедливо поводяться з нами.

Такий дитячий досвід ми беремо в доросле життя. Людина почувається безпорадною, бо не вірить у свої сили, не довіряє собі, що вона здатна адекватно відповісти на вимоги дорослого життя. Також вона відчуває безпорадність перед політичними та суспільними умовами, коли усвідомлює своє безсилля і безвихідь перед обличчям несправедливости у світі терору, насилля та війни.

Я хотів би описати лише декілька цих емоційних станів і запитати, чи є вихід або можливість позитивно опрацювати цей досвід.

Багатьом із нас відомий цей досвід, коли ми почуваємося безсилими супроти своїх помилок та слабкостей. Докладаємо чимало зусиль та старань, допускаємося тих самих помилок знову і знову. Мені розповідають: «Я завжди собі обіцяю, що не обмовлятиму інших, однак всі мої обіцянки виявляються марними». Люди постановляють ніколи не говорити про когось негативні речі, однак щоразу схоплюють себе на тому, що знову це роблять. Вони страждають від того, що їхні намагання не приносять плодів, і люди залишаються тими самими.

Деякі люди почуваються безсилими перед обличчям страху. Вони прочитали багато психологічної літератури, пройшли відповідну терапію, проговорили свій страх. Однак коли страх виникає, вони почуваються наче покинутими напризволяще, і всі їхні знання зводяться нанівець. Страх знову опановує їх. Вони свідомі того, що перебувають у Божих руках, однак щоразу, коли сідають у літак, чи лягають на операційний стіл, побожні слова втрачають своє значення, навіть віра виглядає безсилою перед їхнім страхом. Їх охоплює ірраціональне почуття страху, нападає як підступний хижак. Ні голова, ні серце не можуть його побороти.

Дехто не може опанувати своїх емоції. Наприклад, хтось не хотів би бути таким ревнивим. Однак це почуття виринає несподівано й неочікувано, як тільки його дружина жваво заговорить з іншим чоловіком, або коли друг занадто багато часу проводить з іншими. Тоді не допомагають запевнення дружини чи друга, що вони люблять тільки його. Ревнивість з’являється як рефлекс, як тільки-но настане сприятлива для неї ситуація. Хтось безборонний перед своїми інстинктами, як-от перед надмірним статевим потягом чи постійним переїданням. Уся сила волі зрештою зводяться нанівець, пристрасті знову володіють людиною. Вони ще можуть боротися зі своїми проблемами, пов’язаними з харчуванням, тому починають собі відмовляти. А це спричиняє почуття безсилля та відкинення.

Психічно хворі люди часто почуваються безборонними перед своєю хворобою. Одна жінка страждає на аблютоманію[1]. Жоден терапевтичний метод досі їй не допоміг. Вона мусить митися навіть тоді, коли сидить на оббитому м’якому кріслі. Однак таке трапляється не лише в душевно хворих людей. Кожному з нас відомий цей примус в душі, якому так важко опиратися. Для когось це нав’язлива потреба щовечора ще раз глянути, чи зачинені вхідні двері. Хтось мусить ще раз впевнитися, чи на його робочому столі всі речі лежать на належному місці. Злимося самі на себе, коли чутливо реагуємо на критику, а змінити нічого не можемо. Як тільки наступного разу хтось згадає про цю тему, вона нас знову хвилює як вперше. Як тільки хтось наступить на нашу рану, ми викрикуємо з болю наче вперше. Є справді багато психічних умов, які спричиняють у нас таку реакцію.

Далі настає відчуття безпорадности щодо інших людей. Це почуття також сягає своїм корінням у далеке дитинство. Одна жінка не може захистити себе перед своєю матір’ю. Коли мати її критикує і боляче наступає на вразливі місця, вона почувається наче спаралізованою. Усі стратегії, яких вона навчилася, які проговорила і випрацювала, не допоможуть тієї миті. Мати має тонке чуття, коли є найкраща нагода вразити доньку. Їй достатньо просто закинути своїй дитині, що вона ніколи не знайде собі чоловіка, і зразу ж отримує владу над нею, і дуже важко позбутися тієї влади. Один чоловік безсилий супроти свого батька. Батько може все, він розумний і знецінює все, що робить син. І як би син не старався, він не може боротися проти цього стану речей. Він ніколи не відповідатиме вимогам свого батька. Насамперед йому важко захистити себе від батьківських глузувань та принизливих суджень. Хтось не може утвердитися перед своїм начальником. Коли той у злості викрикне, підлеглий відступає і сердито робить все, що шеф забажає. Щоправда, він часто обіцяє сам собі, що збереться з мужністю і скаже своєму роботодавцеві, що є межі, яких переступати не можна. Однак кожного разу відступає, як тільки чує сильніший голос. Уже сам термін «безсилля» містить у собі значення безпорадности: я нічого не можу організувати, зробити, вдіяти. Все ж, це неправда. Ми повинні сприйняти почуття безсилля і примиритися з ним. Звісно, не можу змінити своїх почуттів так, як я би того хотів. Не можу збудувати своїх стосунків з людьми так, як уявляю собі в ідеалі. Однак почуття безсилля може стати запрошенням шукати нових альтернативних можливостей ставлення до себе та до інших людей. Є основне правило психології та духовного життя: «Я можу змінити тільки те, що я прийняв». Часто ми не приймаємо себе та інших у нашому безсиллі. Переймаємося ідеями так сильно, що вже нездатні прийняти реального життя. Однак лише тоді, коли я повністю прийму себе зі своїми емоціями та реакцією на інших людей, то зможу повільно щось у цьому змінити. Той, хто злиться сам на себе, отримає ще сильніше відчуття безпорадности в намаганні змінитися. Лише той, хто себе прийме, згодом переживе позитивний досвід поступових змін. Бо ми насправді не безпорадні щодо себе та навколишнього світу. Просто ми повинні чітко усвідомити в чому наша сила і коли слід прийняти світ таким, яким він є.


[1] Аблютоманія – хворобливе нав’язливе миття тіла, особливо при дитячій шизофренії. – Прим. перекл.

Попередній запис

ЗАЗДРІСТЬ – ОТРУЙНЕ ЖАЛО

Наступний запис

МСТИВІСТЬ – НЕПРИБОРКАНА Й БЕЗМЕЖНА