Боже знаряддя, поставлене на нашій дорозі

Святі, втрачаючи опори серед найближчих, цілком довірялися Богові. Проте в період темної ночі вони також користувалися духовною допомогою осіб, яких сам Господь ставив на їхній дорозі. Наш Небесний Отець хоче, щоб ми в инших (особливо в тих, які стають знаряддям у Його руках) знаходили Його опору.

Під час очищень ми можемо в людських зв’язках знайти приязнь у духовному сенсі – приязнь, через яку сам Христос оточить нас особливою турботою і дасть нам через иншу людину Свою опору. Однак не можемо шукати в ній чисто людської опори.

Прийняти стосунки виключно в духовній сфері може бути нелегким, особливо тоді, коли раніше поєднувала нас із кимсь людська приязнь. Духовний друг не виправдає очікувань, які пов’язуємо зазвичай із приязню; ми повинні спробувати відділити особисті риси людини від того, чого Бог прагне в нашому житті через Нього звершити. А Творець захоче здійснити Свій задум щодо нас, і в цьому сенсі людина, котру поставить на нашій дорозі як Своє знаряддя, стане для нас опорою. Допоки він не є ще святим, може давати тільки якусь частку того, чим Бог прагне через нього обдаровувати. Тільки той, хто уповні поєднаний із Христом, може давати все, що Господь замислив.

Практикуючи активне зречення, ми повинні гаряче молитися про дар дивитися очима віри на те, на що натрапляємо в стосунках із людьми. Коли ми не маємо достатньої віри, не дивуймося, що не дістаємо допомоги від того, через кого Він прагне давати нам Свою опору. Спостереження віри дозволило б нам зрозуміти, що инша людина сама собою не в силі нам допомогти і що кожної миті може дуже боляче нас зранити. Якщо Бог бачить нашу віру, може вділити Своєму знаряддю особливі дари, щоби, незважаючи на чимало недосксналостей, став для нас продовженням Його долоні допомоги. Так власне “функціонують” всі опори, дані нам від Господа.

Перед ким ми сповідаємося

Визначальну роль у нашому відкритті на благодать відіграє молитовна постава віри щодо тайни Покаяння. Коли приходимо до сповіді, загалом мусимо змагатися з прихованою формою фарисейства, яке десь дуже глибоко в нас засіло. Не до кінця віримо в присутність Христа в особі священика, котрий нас сповідає, але, трактуючи його по-людськи, стараємося в певному сенсі приховати безмір свого зла. Не віримо, що, коли вповні визнаємо своє зло, отримаємо чудо переміни. Поводимося як злочинець, який стоїть перед трибуналом і маніпулює правдою, щоби зменшити розмір своєї провини.

Адже не важливо, відкриє сповідник нашу нікчемність до кінця чи ні – Бог і так бачить… Це до Нього приходимо, щоби визнати свої гріхи й отримати дар прощення, а не до священика. Сповідаємося перед Христом; це з Ним зустрічаємося в тайні Покаяння. Деякі святі під час сповіді пробували звертатися просто до Ісуса. Найважливішою є не форма (її визначає Церква), а те, чи в часі сповіді бачимо Христа і на Нього хочемо спертися, чи шукаємо людської опори в сповідникові.

Якщо під час сповіді в нас домінуватиме молитовна постава віри, то для нас нікого і нічого не існуватиме, тільки Ісус Христос, до котрого приходимо і перед обличчям якого стаємо свідомі глибини своєї нікчемности й підступности. Водночас усілякі фарисейські діяння мають бути в нас заблокованими. Ми могли б уповні відкритися на дар прощення і вповні ним скористатися. Тоді инакше виглядатимуть наша співпраця з благодаттю та її плоди в щоденному житті.

Надприродна приязнь

Побудова надприродних стосунків із людьми вимагає певної зміни перспективи бачення. Якщо, дивлячись на близьку особу, стараємося бачити в ній дар Божий, тоді концентруємо увагу на Тому, хто нас обдаровує. Побачимо тоді, що лояльність стосовно друга мусить іти в парі з лояльністю стосовно Бога, навіть коли б це мало вигляд відкидання дару приязні.

Справжня лояльність часом вимагає (якщо на це Божа воля) навіть залишити друга в ситуації, коли той потребує допомоги, відмовивши йому в опорі, у зовнішніх виявах сердечности і допомоги. Важливіше, щоб ми перестали заслоняти йому Господа і завдяки цьому схилили його до опори через віру на Творця. Відповідно особа, яку Бог поставив на нашій дорозі як духовного друга, може так з нами вчинити, і в цей момент вона стає знаряддям Господніх вимог до нас.

Прикладом цього може слугувати Ісус Христос, який вознісся на небо і в певному сенсі залишив Своїх учнів. Позбавив їх опори в чуттєвому контакті зі Собою, змушуючи спертися на віру.

Спокуси розраховувати на чуттєвий контакт, розуміння і людську відданість близької нам особи будуть повертатися постійно. Водночас вона може залишатися в духовній темноті, і тоді бар’єр некомунікабельности, який Господь допускає в таких ситуаціях, буває нелегко подолати. Напевно, не раз нам буде важко прийняти цей досвід, і ми постійно будемо обманювати себе надією на людське зрозуміння і близькість у дружбі. Це може стати джерелом терпіння і болісного розчарування. Кожна людська дружба ґрунтується на принципі “друг ніколи не зрадить, коли потребуватимемо його допомоги”. Проте такий принцип – це фікція. Вірний і незрадливий є тільки Бог, а людина залежить тільки від Бога і Його намірів стосовно нас.

Коли Господь відриває нас від людських прив’язань, може виразно нам засвідчити слабкість знаряддя, яким Він досі послуговувався щодо нас, ніби хоче нам сказати: “Це Я твоя опора, а не та людина”.

Було б добре, якби ми, маючи різноманітні проблеми і труднощі, прагнули передусім опиратися просто на Бога через молитви, через акти віри, надії і любови. Однак може виявитися, що Господь запрагне шукати в Ньому опори опосередковано, через людину, яка стає таким чином продовженням Його руки допомоги. Шукаючи опори в другові, посланому нам Богом, і звертаючись за допомогою до нього, ми повинні завжди розраховувати насамперед на Господа, який діє через Своє знаряддя.

Якщо пробуватимемо через дар дружби бачити завжди обдаровуючого нас Отця, тоді наблизимося до полум’я, яке, як пише свята Тереза, “горить, але не випалює”[1]. Тільки полум’я Божої любови не ранить, а відроджує і робить нас здатними піднестися до Нього щораз вище, аби через занурення в Ньому ми могли перемінитися.

Наша любов до Господа, і тільки до Нього, є, безумовно, найважливішим моментом, щоби, поєднуючись із Тим, хто єдиний по-справжньому нас любить, ми могли колись зануритися назавжди в перетворюючий вогонь Його любови.


[1] Св. Тереза від Дитятка Ісус. Автобіографічний рукопис, Краків 1997, с. 94.

Попередній запис

3 ОЧИЩЕННЯ МІЖЛЮДСЬКИХ СТОСУНКІВ

Наступний запис

1 ІЛЮЗОРНІСТЬ ОПОРИ НА ВЛАСНУ ДОСКОНАЛІСТЬ