Хто йде за Христом, той робить це не сам, а разом із великою всесвітньою сім’єю. І для цієї сім’ї дійсне все те, що дійсне для сімей загалом: її не можна вибрати так, як вибираємо друзів. Однак саме в цьому і її великі можливості, бо християнська спільнота – це місце, де можна відчути себе захищеним і пережити фрустрацію, що сприятиме цілісному розвитку особистості.
* * *
Що потрібно людині, щоб розвиватися душевно та ставати зрілою особистістю? Які передумови необхідні для того, щоб ми, народжуючись, як оригінал, не вмирали, як копія?
На думку може спасти довгий перелік потреб: нам потрібна захищеність, любов, безумовна позитивна оцінка цінностей, екологічні дерев’яні іграшки, добрі школи, самопожертва з любов’ю, добрі приклади для наслідування, клей, ножиці і папір, медичне обслуговування, здорова їжа, достатньо сну та руху. Цей список можна продовжити. Однак його не можна продовжити так, щоб у ньому були лише приємні, гарні речі, які сприяють нашому розвитку. Багато людей роблять сьогодні саме так. Вони інфіковані давно вже спростованою думкою Фройда, що людина має певний інстинкт, який змушує її до безперервного розвитку і який не треба нічим мотивувати, а перешкоди й фрустрації лише гальмують розвиток. Адлер, учень Фройда, довів, що людину мотивують не лише інстинкти; такою самою мірою вона отримує мотивацію від своїх цілей. І вона саме тоді розвивається з якнайбільшою енергією, коли стикається з перешкодами і не може досягати своїх цілей. Адлер у відчутті своєї меншовартості вбачає головний мотив для розвитку: хто ніколи не відчував своєї меншовартості, той залишається незрілим. Якщо ми постійно задоволені собою, то залишаємося надалі такими, якими ми є, і не розвиваємося. Отже, почуття вдоволення собою не може тривати довго. Коли затримується розвиток, то знову виникає відчуття меншовартості, яке спонукає нас його долати.
Розпочатий список необхідних передумов можна продовжити ось як: потрібні обмеження, на які нам доведеться зважати, байдуже, чи нам це подобається; треба, щоб ми хоч раз побачили своїх батьків справді дурними; нам потрібен досвід, що буває, коли падає комп’ютер; нам потрібно, щоб у нашому оточенні були важкі, складні люди; нам потрібні потай пролиті сльози над зневаженим коханням; потрібні однокласники, які нас висміюють; нам потрібні чоловіки/ дружини, які нас критикуватимуть тощо. Якщо виходити з того, що розвиток особистості ніколи не припиняється, то нам аж до кінця життя потрібні «поля напружень», бажано з якнайкращими ресурсами і фрустраціями, які допомагатимуть якнайкраще.
У цьому громада може справді добре прислужитися. Бо згідно з давнім переконанням, що друзів можна вибирати, а сім’ю – ні, слід ще раз зауважити, що громада – це сім’я; всі ми – діти Божі, брати й сестри в Христі. І Святий Дух не питає нас, кого Йому ще привести в нашу кошару.
Певна річ, можна уникнути найгіршого, заховавшись у свою шкаралупу, поза нею поводячись за певним зразком (відчужуючись від світу і відштовхуючи інших) і дбаючи про те, щоб кожна група залишалася замкнутою і недоступною! Але навіть і в таких випадках відбуваються тертя і (мабуть, у Бога все-таки є почуття гумору) навіть у таких ізольованих групках люди по-новому відкривають для себе віру в Ісуса Христа, а тоді заважають усім іншим!
Так чи інакше Бог бере нас на навчання до Своєї школи, хоч як би ми опиралися. Не лише на індивідуальні заняття, а й на спільні. Якщо не намучишся – не научишся, (пор. Пр. 27:17). Бог має якийсь план щодо нас: Він хоче підготувати нас до життя у Своїй вічності. А що там сварок вже більше не буде, тому вони, ймовірно, тим більше потрібні нам тут.
Громада – це щось таке, як альтернатива сім’ї: вона дає відчуття захищеності та є місцем для перенесення фрустрації, необхідної для розвитку особистості, який триває все життя. Фрустрація приходить сама. Над ресурсами часом треба трохи попрацювати. Однак вони є і допомагають залишатися здоровими.
У громадах ми знаходимо широкомасштабну соціальну мережу. Сьогодні це дуже важливо ще й тому, що неймовірно зростає мобільність нашого суспільства. Якщо 100 років тому майже 100% людей вмирали там, де народилися, то сьогодні ми живемо у світі, в якому доводиться змінювати наше оточення та наші зв’язки, майже так, як змінюємо одяг. Так ліквідовується соціальна система, в якій, безперечно, є багато доброго: сільська громада, велика сім’я з дядьками й тітками, близькість і видимість власної системи стосунків, яка простежується в кількох поколіннях.
Тяжких наслідків такі зміни можуть завдати молодим сім’ям із маленькими дітьми. Як ми знаємо, дітям певного віку потрібна послужлива присутність батьків 7 днів на тиждень і 24 години на добу. Майже завжди цей обов’язок виконує мама. Статистика свідчить, що навіть у сім’ях, в яких і чоловік, і дружина працюють поза домом, жінка і сьогодні сама веде домашнє господарство. А вимоги до власних педагогічних здібностей та якості виховання високі. Через це багато молодих батьків потрапляють у зачароване коло: вони вважають, що повинні зробити все правильно без нічиєї допомоги. Взявши на себе такі зобов’язання, вони постійно переглядають свої виховні плани і з жахом констатують, що любі дітки частенько жахливо їх дратують. Тому в них виникає відчуття вини (хоча це слід сприймати як нормальну річ), і вони докладають ще більше зусиль, щоб бути зразковими батьками. Однак жодна людина (ні він, ні вона) не створені для того, щоб безконечно виконувати свій обов’язок. Діти та їхні потреби можуть дратувати. Батькам нарешті вривається терпець, коли вони не спроможні спокійно, з радістю, без напруження витримувати стреси і дитяче пхикання. І причина зовсім не в тому, що дітей мало люблять або що щасливі діти не повинні пхикати. Цей час для багатьох стає найгіршим періодом у житті. Як свідчить статистика, задоволення подружнім життям досягає найнижчої точки (а тепер приємна новина: починаючи із цієї миті в більшості випадків настає покращення), часто бувають депресії від виснаження, погана здатність долати стресову фазу поступово призводить до розлучення, яке стається років через три-чотири.
Громада, як соціальна система, може бути величезною позитивною силою і замінити велику сім’ю. Кожній парі потрібен час, щоб побути разом, а тому потрібні й члени сім’ї, друзі або сусіди, в яких без докорів сумління можна залишити на якийсь час недосконалих дітей. Потрібні такі люди, щодо яких можна бути певним, що діти будуть доглянуті, яким можна довіряти і не думати безперестанку, як там почувається малеча.
Коли я читаю розповідь про дванадцятирічного Ісуса в храмі (Лк. 2:41-52), мені спадає на думку, що виховання Ісуса належало до завдань Марії та Йосипа, але вони не виконували це завдання безперервно. Із цього, що вони ходили до Єрусалиму щороку, але цього разу Ісус вперше пішов із ними, я роблю висновок, що Ісусові батьки кожного року один тиждень проводили разом і (мабуть, виконуючи цей добрий звичай) навіть на свято Пасхи турботу про свою дитину довірили громаді («Вони думали, що Він із подорожніми йде»). Можливо, ми в цьому вбачаємо певну безтурботність, а насправді це таємниця правильної поведінки з дітьми. Якщо ми дозволяємо, щоб діти заповнювали все наше життя, якщо ми цілковито жертвуємо собою задля них, то рано чи пізно ми просто не зможемо бути поруч із ними, бо це не піде нам на користь. У цьому і є великий клопіт для молодих батьків, які не мають нікого, кому тимчасово можуть передати догляд за дитиною. Тому, на мою думку, це одне з найважливіших завдань сучасної громади: вона виконує роль великої сім’ї і повинна утворити соціальну мережу, яка дасть батькам змогу плекати своє подружжя, спільно творити духовну спільноту і самим проживати своє дитинство, тобто бути Божими дітьми. Я просто вражений тим, що Ісусові батьки припускали, що Ісус іде десь у натовпі. Аж через три дні вони помітили, що його нема поблизу. Уявіть-но собі таку розмову: «Скажи, Йосипе, ти сьогодні вже бачив Ісуса? – А вчора? – Що? Теж не бачив? – А позавчора? Аж там позаду? – Ну що ж, хтось там про нього подбає…».
Якщо ми запитаємо себе «У чому виявляється прихильне ставлення нашої громади до дітей та підлітків?», то відповідь, мабуть, буде така: це очевидний факт, що діти та підлітки належать до цієї громади. Тут є місце для них, вони приходять на богослужіння і ми не сприймаємо їхню присутність як перешкоду, навпаки, вони є невід’ємною частиною громади».
Але й в інші періоди життя спільнота не задовольняє всіх наших потреб. Психологічна необхідність добрих стосунків доведена не один раз. А щодо значення християнської спільноти для духовного здоров’я Біблія не допускає ніяких сумнівів: де Божий Дух спонукає людей до навернення, виникають громади. Спільний спів і молитва, богослужіння, проповідь, участь у житті інших – все це, крім соціального аспекту, має ще й аспект духовний. Бог вважає, що це добре, коли християни збираються разом і почуваються одним цілим. І тому Він благословляє спільноту Своїх дітей.