Велика віра в людину

Незважаючи на те, що саме людина дає життя собі подібним, не вона створила людину. Це не людина остаточно вирішує, яким буде людське життя. І це не наша цивілізація формує нас. Не вона визначає нашу долю. А тому не слід її панічно боятися. Понад впливами сучасної цивілізації та культури, понад її загрозами існує людина, створена на образ і подобу Бога, Який сам вільно вирішує, що прийняти, а що відкинути.

Руйнування подружжів і сімей, еротизація міжлюдських взаємин, уречевлення людської сексуальности, сексуальне використання дітей, насильство щодо жінок – усе це свідчить, що людська любов зазнала сильного негативного впливу. А взявши до уваги масовість цих явищ, легко впасти в зневіру.

Як у наш час діти можуть навчитися любити зріло й безкорисливо? Чи взагалі існує красива й чиста любов? Чи молодь не приречена на принизливу еротизацію всіх людських зв’язків? Чи ми не стали повністю залежними від хтивого мислення й аморальних учинків? З огляду на щораз більшу еротизацію молодіжного середовища багато хто ставить собі такі й подібні запитання. Багато батьків бояться за своїх дітей. Тремтять, щоб і вони не зазнали поганого впливу й зіпсуття.

Єдиними ліками в цій ситуації є велика віра в людину та Божу силу, приховану в людській душі, що створена на образ і подобу Творця. Незважаючи на все зіпсуття, яким нерідко буває позначене людське життя, не слід сумніватися в тому, що людина здатна відкриватися на зрілу, чисту й прекрасну любов.

Людина спроможна приймати любов і може також дарувати її ближнім. Адже це – найглибше прагнення кожної людини, зокрема й тієї, що залишилася самотньою і втратила впевненість у собі. Бо, врешті-решт, саме завдяки любові людське життя набуває остаточного сенсу й мети.

У тому, що любов – це найглибше людське прагнення, особливо твердо мають бути переконані батьки, вихователі й душпастирі. Вони мусять непохитно вірити, що за допомогою своєї праці для інших і з іншими можуть прищепити їм велике бажання приймати й давати любов.

Просити, просити й ще раз просити

Зіпсуття, так само, як моральні травми, передусім стосується психічної та емоційної сфер. Душа, якої торкнулося зіпсуття, завжди може відродитися.

Основне джерело відродження людської душі – її відкритість на Бога як Отця, що все нам прощає. «Коли ваші гріхи будуть як кармазин, стануть білі, мов сніг; якщо будуть червоні, немов багряниця, то стануть мов вовна вони!» (Іс. 1:18), – каже Бог. Навіть найбільший грішник може примиритися з Богом і людьми. Його померла душа може воскреснути. Блудний син «був мертвий і ожив, був пропав і знайшовся» (Лк. 15:24).

Виникають, однак, запитання: «Як зазнати Любови Отця, Який нам усе прощає?», «Як повірити в Розіп’ятого Ісуса як жертву за наші гріхи?», «Як звільнитися від тягаря провини, яка гнітить нас, незважаючи на розрішення отримане під час сповіді?», «Що робити, щоб не зневіритися, коли гріхи проти любови повторюються; коли бачимо, що замикаємося в собі й перестаємо як приймати, так і давати любов?» Що робити?

Просити, просити й ще раз просити. «Просіть і буде вам дано, шукайте і знайдете, стукайте і відчинять вам; бо кожен, хто просить одержує, хто шукає знаходить, а хто стукає відчинять йому» (Мт. 7:7-8).

До тривалих конфліктів з матір’ю, батьком, дружиною, чоловіком, дитиною, тещею, які нерідко трапляються в нашому житті, ми повинні підходити якомога спокійніше. Не вирішимо їх, промовляючи випадкові слова, навіть якщо вони будуть якнайщиріші. Такі ситуації вимагають роздумів, зважености, а понад усе – світла ласки. А тому передусім вони мають стати темою нашої молитви.

Людська «розсудливість», нерідко підкріплена образами, жалем, гнівом, пошуками себе, навіть якщо виявлятимемо добру волю, не дасть очікуваного результату. А тому, коли не знаємо, що робити, як поводитися (а таке з нами трапляється досить часто), перш ніж щось вирішити, треба просити про силу, світло, відвагу й понад усе – про любов.

Попередній запис

Передусім любов треба приймати

Наступний запис

Батьківська любов