Вибір позитивний – як прийняття Божої волі

Ми вже згадували, що кожне покликання є виявом любові. А любов завжди прагне бути взаємною. Любов покликання, як і кожна інша любов, теж прагне та шукає взаємності. Любов покликання хоче бути подвійною любов’ю, тобто любов’ю Бога, Який кличе і людини, яка відповідає на покликання.

Заклик Бога – це тільки половина покликання, можемо сказати – початок великого шляху, довгої мандрівки, що нею є життя. Кожен заклик, щоби бути довершеним, потребує відповіді. Так само і заклик покликання потребує відповіді покликаного. Відповіді, що не залишиться тільки звичайною теорією, але відповіді реалізованої, відповіді глибоко пережитої, що буде особистим вибором, а найголовніше, відповіді позитивної, що виражається в готовності прийняти та виконати Божий заклик. Заклик покликання є одним з найкращих у світі, бо є вираженням особливої любові Бога до людини. Однак найкраща у світі мить є не тоді, коли людина почує цей заклик, навіть не тоді, коли розпізнає його, але коли відповість на нього своє «так», тим самим приймаючи його і живучи тим, до чого він її запрошує .

Людина не може виявити Богові ні в чому більшої любові як тоді, коли вона відкриє Божу волю і скаже Богові своє «так». Це те, чого навчив нас сам Ісус Христос, і що ми промовляємо кожного дня, звертаючись до Бога в молитві «Отче наш», кажучи «нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі» (див. Мт. 6:10). Це те, що першою промовила Пресвята Діва Марія, приймаючи Божу волю, словами: «Нехай буде мені згідно з словом твоїм» (Лк. 1:38).

Прийняття Божої волі завжди приносить радість та мир, папа Франциск навчає що: «не має більшої радості ніж ризикувати життям заради Господа». Саме тому він заохочує кожну молоду людину словами: «… Ризикуй! Ризикуй! Хто не ризикує не йде вперед. «Але якщо я помилюся?» Благословенний Господь. Помилишся більше, якщо залишишся на місці: оце є помилка, велика помилка, закритись у собі. Ризикуй. Ризикуй благородними ідеалами, ризикуй не боячись забруднити руки, ризикуй… Коли в житті ми є більше менше спокійними – завжди є небезпека паралічу. Не ризикувати – означає бути нерухомими, омертвілими… «Як ми можемо знову відродити велич і мужність відважного вибору?», запитаєте ви, «биття серця, щоби зіткнутися з виховними та емоційними викликами?». Наблизься до проблем, вийди зі замкнутості в собі, і ризикуй, ризикуй…».

Радість і мир є знаками правильного життя та правильно вибраного покликання, як звертається Христос до Своїх учнів: «…і серце ваше радітиме, і ніхто радости вашої вам не відійме» (Ів. 16:22). Цю радість людина може зустріти тільки тоді, коли правильно розпізнає і прийме власне покликання. Бо тільки те, до чого покликана людина, здатне наповнити її життя сенсом, принести їй радість і подарувати серцю мир та душевну насолоду.

І навпаки, одна помилка у виборі покликання та стану в житті може зробити людину нещасною на ціле життя, відібрати радість у житті та праці. Той, хто помилився вибираючи дорогу, не отримає задоволення від подорожі. Страшно уявити собі життя без радості та без миру, це життя без сенсу. Як життя багатого юнака, про якого ми згадували вище, який відкинувши заклик Ісуса піти за Ним, залишився вельми засмученим (див. Лк 18:23).

Святе Письмо представляє численні історії покликань, які отримали позитивну відповідь та були прийняті. Наприклад, розповідь про покликання перших апостолів Петра та Андрія, яку євангелист Матвій завершує, кажучи: «І вони зараз покинули сіті, та й пішли вслід за Ним» (Мт. 4:20). Або покликання митника Матвія, яку євангелист Лука підсумовує: «…покинувши все, той устав, і пішов услід за Ним» (Лк. 5:28). Або ж у цілому покликання кожного з апостолів, представлене в Євангелії від Івана словами: «…До кого ми підемо, Господи? Ти маєш слова життя вічного.» (Ів. 6:68).

У світлі цих Євангельських прикладів відповіді на покликання, папа Франциск, роздумуючи над таїнством покликання, говорить: «Покликання – це запрошення не зупинятися на березі з сітями в руках. Покликання – це йти за Ісусом по тій дорозі, яку Він приготував для нас, для нашого щасливого життя і для добра тих, які знаходяться поруч з нами».

Одним з важливих прикладів покликання, який ми ще не згадували, є покликання апостола Павла. Історія покликання Павла є однією з найкращих та найвеличніших в усій Біблії. Її описує євангелист Лука в Діяннях Святих Апостолів, кажучи: «А коли він (Павло) ішов й наближався до Дамаску, то ось нагло осяяло світло із неба його, а він повалився на землю, і голос почув, що йому говорив: Савле, Савле, чому ти Мене переслідуєш? А він запитав: Хто Ти, Пане? А Той: Я Ісус, що Його переслідуєш ти. Трудно тобі бити ногою колючку! А він, затрусившися та налякавшися, каже: Чого, Господи, хочеш, щоб я вчинив? А до нього Господь: Уставай, та до міста подайся, а там тобі скажуть, що маєш робити!» (Дії 9:3-6).

Важливим елементом цієї розповіді є той факт, що в момент покликання Павло знаходиться в конфлікті з Ісусом Христом. Він прямує до міста Дамаску, щоби переслідувати та ув’язнювати послідовників Христа (див. Дії 9:2). Саме тому Ісус, що з’явився Павлові, найперше запитує чому той Його переслідує? (див. Дії 9:4). І відразу ж таки, не чекаючи на жодної відповіді, не вимагаючи від Павла ніяких пояснень чи вибачень, незважаючи ні на що Ісус його кличе: «Уставай, та до міста подайся, а там тобі скажуть, що маєш робити» (Дії 9:6).

Бог від початку вибрав Павла для Своєї місії, як сам Він об’являє це, кажучи: «…Для Мене посудина вибрана він (Павло), щоб носити Ім’я Моє перед народами, і царями, і синами Ізраїля. Бо Я покажу йому, скільки має він витерпіти за Ім’я Моє» (Дії 9:15-16). Заради цього Бог і кличе Павла. Не за якісь заслуги, чи гідності, не за великі чесноти чи здібності, але зі Своєї великої любові до нього.

Натомість Павло, пізнавши заклик Божий та відчитавши в ньому цю велику любов та прощення, негайно дав на нього свою відповідь. Відповідь, що також була сповнена готовністю та натхненням, відповідь щиру та рішучу, як сам він описав її, кажучи: «Коли ж Бог, що вибрав мене від утроби матері моєї і покликав благодаттю Своєю, уподобав виявити мною Сина Свого, щоб благовістив я Його між поганами, я не радився зараз із тілом та кров’ю, і не відправився в Єрусалим до апостолів, що передо мною були, а пішов я в Арабію, і знову вернувся в Дамаск» (Гал. 1:15-17).

Насправді те, що дуже часто називають наверненням апостола Павла, було покликанням Павла. Бачимо, що Христос не вимагає від Павла покаяння чи навернення, не звинувачує його в тому, що він робив чи робить. Христос просто кличе Павла до чогось іншого, кращого, важливішого, а покаяння та навернення буде пізніше, коли Павло сам зрозуміє, що помилявся.

Подібне може трапитись також у житті кожної людини, коли ми вважаємо себе не гідними, щоби йти за Христом, не достойними Божого заклику. Однак Христос не дивиться на немочі людини, але кличе її відважно змінити своє життя і слідувати за Ним. Він є той, хто готовий прийняти кожного. Людині важливо знайти відвагу, щоби відповісти на Божий заклик.

Саме тому, у світлі історії апостола Павла, папа Бенедикт XVI, говорячи про відповідь на покликання, каже: «Для того, щоб відповісти на заклик Божий і вирушити в мандрівку покликання, не треба бути досконалим вже, на початку… Людські недоліки та обмеження не є перешкодою, за умови, що вони сприяють зростанню та розумінню того, що людина потребує благодаті та ласки Божої. Таким є досвід святого Павла».

Таким чином, історія покликання апостола Павла є дуже гарним прикладом кожної відповіді на покликання. Коли Бог кличе, людина не повинна суперечити та відмовлятися, не повинна також відтягувати чи відкладати свою відповідь. Не має таких причин чи такої ситуації, в якій людина не могла би сказати Богові своє «так». Якби вони справді були, то Бог не посилав би покликання.

Попередній запис

Вибір негативний – як відкинення Божої волі

Наступний запис

ОСНОВНІ АТРИБУТИ ВІДПОВІДІ НА ПОКЛИКАННЯ