Визнати свою посередність

Живучи в непоміркованості, людина не здатна зізнатися у власній обмеженості, посередності та банальності. Однак це давня істина, що мудра людина усвідомлює свою банальність. Таоїзм гласить: тао, шлях життя, є звичним, простим. Лао-цзи завжди наголошував, що таємниця всього буття схована у звичних речах. Однак людині дуже важко змиритися зі своєю звичністю та простотою. Шлях до цього примирення пролягає через смуток. Я засмучуюсь, але мушу визнати, що я – звичайна людина, що я – не такий ідеальний, як би хотілося, не такий духовний, не такий творчий, не такий розумний, не такий улюблений, не такий успішний. Це усвідомлення справді болісне, тому що вимагає позбутися ілюзорних уявлень про себе. А ми так сильно з ними зрослися, що вже болісно прощатися. Саме процес прощання з ними і є визвольним процесом. Я проходжу увесь свій біль і добираюся до основ душі. А тут, у внутрішньому просторі, я перебуваю в повній гармонії з собою. Тут живе моя внутрішня правда. Тут я віднаходжу й свою внутрішню свободу. Тут, в основах своєї душі, я справді вільний від думок інших людей, від власних оцінок. Тут я просто можу бути самим собою, бо відчуваю, що я – звичайна людина, створена Богом так, як є. Відтак віднаходжу свою цінність, свою гідність, а тоді наповнюю серце вдячністю за своє буття, таке, яким воно є.

Змиритися зі своєю посередністю означає не лише прийняти самого себе, а й примиритися зі своєю звичною діяльністю та простим життям. Це хотів сказати Ісус за допомогою притчі. Він зробив це провокативним способом, і багатьом з нас це не сподобалося. Однак, якщо ми розізлилися через Христові слова, то це означає, що Він натрапив на чутливу точку. Бог хоче сказати нам: «Там, де ти відчуваєш злість, ти відчуваєш себе неправильним». Ісус розповідає ось що: «Хто ж із вас, мавши раба, що оре чи пасе, скаже йому, як він вернеться з поля: Негайно йди та сідай до столу? Але чи ж не скаже йому: Приготуй що вечеряти, і підпережись, і мені прислуговуй, аж поки я їстиму й питиму, а потому ти сам будеш їсти та пити? Чи ж він дякує тому рабові, що наказане виконав? Так і ви, коли зробите все вам наказане, то кажіть: Ми нікчемні раби, бо зробили лиш те, що повинні зробити були!» (Лк. 17:7-10).

Є люди, які вважають дуже особливим все, що вони роблять. Якщо вони комусь допомагають, то мусять прогриміти про це в усі труби. Якщо в їхнє життя приходить успіх, то вони вважають це неймовірною, надзвичайною подією. А ще треба всім про це розповісти так, щоб люди дивувалися. Вони постійно мусять бути на видноті. Однак Ісус говорить про те, що ми не повинні собі уявляти, що ми – надзвичайні та щось надзвичайне робимо. Ми робимо тільки те, що повинні робити для себе та для інших людей, те, чого вимагає Бог і ця мить мого життя. Можна це перефразувати це зрозумілішим способом: ми повинні зробити те, що перед нами, те, що приносить нам життя цієї миті. Ми не повинні перебільшувати значення свого вчинку в релігійному плані чи вивищуватися понад іншими людьми. Також не варто розмальовувати свої вчинки в найкращі фарби та озвучувати їх найпрекраснішими звуками, а просто перебувати в тому, що ми робимо. Це і є відповідна міра. Саме така постава дуже припадає до душі тим людям, які на нас дивляться.

Коли святий Венедикт говорить про покору, то бере за зразок Христові слова про непотрібних слуг. Монах повинен задовольнятися найменшим і найостаннішим, а в тому, що йому доручили зробити, почуватися простим та недостойним працівником. Він каже разом із пророком: «Я став нічим і нічого не розумію. Як в’ючна тварина я перед Тобою і все ж біля Тебе» (Правило св. Венедикта, 7, 49).

В новіціяті мені було дуже важко зрозуміти венедиктинський погляд на покору. Така покора викликала в мене внутрішній спротив. Я не бажав бути просто монахом, який задовольняється найменшим. Я прагнув чогось досягнути. Хотів розвинути в Церкві іншу богословську мову, мати доступ до людей. Однак що старшим я стаю, то чіткіше усвідомлюю мудрість і глибину слів святого Венедикта. Генрі Ноуен, голландський психолог та богослов, який для мене є справжнім авторитетом, якось перебуваючи в монастирі трапістів, прокоментував ці слова святого Венедикта у свій спосіб. Ось що він сказав: «Якщо я пишу, то нехай мене переслідує постійна засторога не написати цікавіше, ніж воно є в реальності, щоб не представити себе самого у своєму письмі. Бо коли я говорю, то часто зауважую тенденцію перебування в центрі своєї бесіди». Людина відчуває постійний тиск примусу себе самої – постійно щось треба зробити, треба щось самій собі довести, особливо те, що я – духовна людина, розумна, успішна, здібна, цікава, досвідчена, що зі мною варто мати справу. А святий Венедикт радить нам просто робити те, що ми маємо зробити, не концентруючись на собі і своєму значенні. Ми повинні зробити те, що необхідно, не вивищуючи себе понад іншими, а почуваючись в’ючною твариною, на яку всі щось накидають. В’ючна тварина робить те, чого від неї очікують. Вона знає, що стоїть перед Богом. Тому я намагаюся зробити те, що мені доручено, якомога краще. Але я не висуваю на передній план себе та своє честолюбство, а просто служу своєю працею. Не вихваляю себе через те, що мені це краще вдається, ніж іншим людям. Я радше стану в ряд в’ючних тварин, яких навантажують різним тягарем, і яка віддано і чесно виконає те, що потрібно виконати.

Якщо ми визнаємо свою простоту і посередність, то це явно підвищить якість нашої праці. Тут не йдеться про те, щоби вважати себе ні до чого не здатним. Люди з такою настановою намагаються добитися від інших того, що вимагають зробити від них. Тоді вони кажуть: «Я цього не зроблю, бо я не такий обдарований, як ти». Та це лише відмовки. В’ючна тварина не відступає перед своїм завданням. Вона не роздумує про свої здібності. Вона просто робить те, що повинна зробити. Звісно, люди завжди потребують креативних осіб, які здатні придумати щось нове. Однак з власного досвіду можу сказати, що між людьми дедалі більше «вождів», які роздають роботу, і все менше «індіянців», які цю роботу виконують. Дехто каже: це понад мою кваліфікацію, хай це робить хтось інший. Однак через такі відмовки все менше людей беруться за працю, яку необхідно виконати. Як слова Ісуса про непотрібних слуг, так і визначення венедиктинців про простоту і покору, викликають спротив у сучасних людей. Парадокс у тому, що ці слова якраз сприяють сучасній людині, показують їй ту міру, яка їй відповідає. На всіх телепрограмах, розважальних шоу важливо представити себе в якнайкращому світлі, бути в центрі уваги, довести всім свою особливість. Іноді аж боляче дивитися, як на цьому ринку самозакоханости розповідають абсолютно все, тільки щоби представити себе. Незалежно від того, чи те, що ти говориш, має якийсь сенс. Багатьом шоуменам та публічним особам було би дуже добре записатися до школи Ісуса та венедиктинської школи покори. Там можна навчитися правильної міри. Тоді вони б не намагалися стільки про себе сказати і втягнути іншого у свою бесіду, а навчилися би справжнього спілкування, де один одного справді слухає і відповідає.

Попередній запис

Наші очікування від інших людей

Наступний запис

Очікування інших людей