ВИКЛИК, КИНУТИЙ СВІТОВІ

В історичному романі польського письменника Генрика Сенкевича «Куди йдеш» («Quo vadis»), відзначеному Нобелівською премією з літератури, є один знаменний епізод. Дія відбувається на початку 60-х років І ст. у Римі. Герой книжки, молодий аристократ Вініцій, шукаючи кохану дівчину, перевдягається та вирушає на таємне зібрання її єдиновірців-християн. Вініцій і його супутники прокрадаються вночі на околицю міста. Вони простують за людьми, які теж ідуть на зібрання. «…Праворуч, і ліворуч, і спереду видніли темні постаті, які обережно просувалися до піщаних ярів. Декотрі з них несли ліхтарики, затуляючи їх, наскільки могли, своїми плащами, а инші, знаючи дорогу краще, простували потемки. Гостре вояцьке око Вініція за рухами відрізняло молодих мужчин від старих, що пленталися, спираючись на палиці, та від жінок, старанно загорнених у довгі столи. Нечасті перехожі й селяни, що йшли з міста, либонь, мали цих нічних подорожніх за робітників, які прямували до аренаріїв[1], або за членів поховальних братств – ті инколи влаштовували собі вночі ритуальні частування, так звані агапи. Одначе мірою того, як молодий патрицій та його супутники просувалися вперед, навколо миготіло дедалі більше ліхтариків і більшало людей»[2]. Отак Вініцій дістався до кладовища в Остріяні, де вже зібрався великий натовп. Він чув дивний спів, бачив схвильовані обличчя, освітлені ліхтарями й факелами. І нарешті запанувала глибока тиша, коли перед вогнищем з’явився старець, що звернувся до людей із промовою. «Вініцій не вмів на разі зрозуміти свої враження, йому здалося, що та людина, яку він бачив перед себе, є воднораз і досить простою, і незвичайною, ба навіть більше – що ця незвичайність випливає саме з її простоти. Старець не мав ані мітри на голові, ані дубового вінка, що торкався б його скронь, ані пальмової гілки в руці, ані золотої таблиці на грудях, ані шат на своєму тілі – білих чи всіяних зірками – одно слово, жодних ознак, які мали жерці східні, єгипетські, грецькі чи римські фламіни[3]». Вініцієві шепнули, що це Петро, рибалка, учень Христа. Старець «зовсім не виглядав на первосвященика, досвідченого в церемоніях, а радше на простого, ветхого літами і незмірно шанованого свідка, що прийшов віддалік, аби повідати якусь правду, що її він бачив, торкався, повірив у неї, як вірять в очевидність, і полюбив саме тому, що повірив. У його очах була така сила переконання, яка притаманна самій лише правді».

Звісно, змалювати цю сцену письменникові допомогла художня уява. Але не тільки уява. Сенкевич бував у Римі, уважно вивчав античні пам’ятки й літературу. Він знав, що давній історик Корнелій Тацит повідомляв про «величезну кількість» християн, проти яких 64 р. почалися масові репресії з боку імператорського уряду. Приводом для гонінь стала жахлива пожежа, в якій згоріла майже ціла столиця. Християн звинуватили в підпалі. Проте тоді мало хто підозрював, що нова віра принесла у світ інший вогонь, який осяє своїм світлом всю історію людства. Імперія пишалася своїми завоюваннями, багатством, законами, наукою, філософією. Та водночас усе очевиднішою ставала її духовна вбогість, вакуум у тій сфері, яка становить саме осердя людського життя. І саме в цей момент Рим почув звістку про Христа. Вона кинула виклик старим культам, бездуховності, насильству, моральній спустошеності та розкладові, вказала на просвіток у темній завісі буття. Бо ця звістка повідомляла, що в особі Ісуса Назарянина найвища Таїна заговорила зі світом, закликаючи людей повернутися до втраченого сенсу буття.

Сенкевич описує той момент, коли християнство вперше привернуло до себе увагу в столиці імперії. До того воно вже 30 років непомітно поширювалося в містах і регіонах держави цезарів. Вийшовши з Єрусалима, воно розтеклося цілим Середземномор’ям, щодня здобуваючи собі нових прихильників. «Світ, як у нас, так і в Європі, – писав перед смертю Олександр Блок, – був розколотий передусім навпіл; стара половина танула, помирала й поринала в тінь, а нова входила в історію з варварською дикістю, з геніяльною люттю. Але крізь величні й сухі звуки римських труб, крізь безжальний і безладний брязкіт германської зброї вже все виразніше лунав якийсь третій звук, не схожий ні на те, ні на те; довго, упродовж двох-трьох століть, заглушали цей звук, але врешті йому судилося перекрити решту звуків». Це був голос «Радісної Новини», Євангелія.

І пізніше, коли воєнні сурми й варварство не раз стрясали світ, цей голос звучав знову й знову, нагадуючи людям про вічне. Коли ж здавалося, що саме християнство померло, Радісна Новина знову ставала джерелом відроджувальної сили. Ця сила полягає не в букві, а в живому образі Засновника християнства, у Його дусі. Саме Він вабив до Себе тисячі людей, коли ще не існувало жодної книги Нового Заповіту. Церква жила Ним, здобуваючи Його в проповіді апостолів, у молитві та в Чаші Євхаристії. І лише через 30 років після Голгофи з’явилися перші записані Євангелія.

Вони були не спогадами й не історичними біографіями Христа, а Доброю Новиною, словом про Спасителя, через якого людина здобуває єднання з Вічним. Одне з перших Євангелій з’явилося в Римі в той самий період, про який ідеться в романі Сенкевича. Називається воно Євангелієм від Марка.

Ким був цей Марко?

У 30-40-х рр. І ст. в Єрусалимі жила вдова на ім’я Марія, що походила з сім’ї юдейських священнослужителів. У неї вдома часто збиралися Ісусові учні. Її родич, Йосип Варнава, людина з дивовижними душевними рисами, мав велику вагу в першій громаді християн. Апостол Павло називав Марію своєю матір’ю. У неї був син Іван, який мав друге римське ім’я – Марко. Цей юнак став супутником та помічником Павла, а потім і апостола Петра. За свідченнями малоазійського єпископа Папія, який жив у II ст., Марко був перекладачем Петра. Очевидно, Петро, простий рибалка, погано розмовляв грецькою мовою, а латинську взагалі ледве знав. Слухаючи його, Марко, за словами Папія, «точно записав усе, що запам’ятав, хоча й не дотримувався порядку слів і діянь Христа, тому що сам не чув Господа й не супроводжував Його». Та й сам Петро «викладав учення так, щоб задовольнити потреби слухачів, а не для того, щоб розмови з Господом передати послідовно». Іншого Марка раннє християнство не знає. До того ж Іван-Марко не був аж такою відомою особистістю, щоб легенда приписала йому Євангеліє. Тому існують усі підстави вважати, що він справді є автором книги, яка зайняла друге за порядком місце в Новому Заповіті.

Не треба думати, що це Євангеліє було звичайною стенограмою розповідей Петра. Живі подробиці, що зраджують оповідь очевидця, чергуються в тексті з коротким напів схематичним викладом подій. Окрім того, чимало епізодів і висловлювань, очевидно, існували окремо в усній традиції. На своїх молитовних і євхаристійних зібраннях перші християни, за звичаєм того часу, постійно повторювали Христові слова й описи подій Його життя. Тому їх, зрозуміло, багато хто знав напам’ять. Так постав цілісний євангельський переказ. Своїм корінням він сягав розповідей Петра та інших свідків євангельської історії. Марко був одним із перших, хто об’єднав усі ці оповіді, створивши новий літературно-церковний жанр – Євангелія. Його книга – це не твір професійного письменника. Її написано простою мовою, без художніх прикрас і навіть без прийомів, притаманних народній творчості. Епізоди стрімко змінюють один одного, нерідко поєднуючись лише улюбленим словом євангелиста «відразу». Ісуса зображено у Євангелії Воїном, який виступає проти сил темряви. Тому євангелист часто говорить про зцілення одержимих. В очах Марка вони немовби втілюють у собі загальну душевну й духовну недугу зануреного в кризу світу. Крім оповіді про муки, розповідь викладено без строгої хронологічної послідовности (причину цього пояснив Папій).

Як цілком правильно зазначив С. С. Аверінцев, у Євангелії Марка «раз у раз прозирає семітський лад мови». Це зумовлено першоджерелом євангелиста – переказом єрусалимської громади, яка складалася з юдеїв. Існує навіть гіпотеза, що певну частину записав єврейською (або арамейською) мовою сам Петро, а Іван-Марко переклав її грецькою. Те, що євангелист орієнтувався на неєврейських, зокрема римських, читачів, підтверджує той факт, що він пояснює деякі східні слова та юдейські звичаї.

Коли поставало Євангеліє, авторитет апостолів був уже дуже великим. А втім, Марко не ідеалізує їх. Він наголошує, що вони часто не розуміли Вчителя, що вони, покинувши Його, втекли тощо. Це можна пояснити лише тим, що оповіді походили від самих апостолів, які не бажали шкодувати себе та не замовчували своїх слабкостей. Ба більше, євангелист наводить факти, які не могли не бентежити його читачів. Зокрема, те, що Христос не зміг зцілити хворих у Назареті через їхнє безвір’я. Марко не боїться зображати людськість Христа. Він обурюється, журиться, тяжко зітхає, бачачи млявість, зашкарублість людей. Водночас Він – таємнича Особа, Той, хто прийшов з іншого світу. Він не відкриває прямо своєї таємниці, а закликає учнів самостійно наблизитися до її розуміння.

Євангеліє від Марка стало одним із джерел для інших євангелистів. Читаючи його, важливо усвідомлювати, що це Євангеліє було першим, яке прочитали люди, для яких воно прозвучало звісткою про нову еру та нове життя.


[1] Аренарії – піщані кар’єри, де, переховуючись від утисків, збиралися християни. – Прим. пер.

[2] Г. Сенкевич Quo vadis / пер. О. Бурячківський. – Львів : Свічадо:2007. – 562 с. – Прим. пер.

[3] Фламіни – жерці окремих богів у Давньому Римі. – Прим. пер.

Попередній запис

ТРАДИЦІЯ ДІЯСПОРИ. «СПОВНЕННЯ ЧАСІВ»

Наступний запис

ЄВАНГЕЛІЄ ВІД МАРКА