Власна ініціатива чи довіра до Бога? (закінчення)

Серед нещасливих неодружених (не всі неодружені нещасні) багато є таких, що глибоко розчарувалися в Богові. Вони довго чекали, поки Бог вкаже їм «правильну» людину, і тепер у віці 35 плюс-мінус два роки відчувають, що час створення сім’ї може от-от безповоротно минути. І вони залишаться ні з чим. На духовній розмові часто можна почути: «Я думав, що Бог винагородить мою довіру до Нього. Якби знав, чим це закінчиться, я більше уваги звернув би на щось інше».

Є християни, які найбільше люблять таку пісню: «Тож візьми мене за руку і мене веди… Не ступлю я ані кроку, сам не можу йти…». Ця пісня підходить до багатьох болісних ситуацій, коли життя наповнене безсиллям і безпомічністю (так воно й було у випадку Юлії Гаузман, коли вона писала цю пісню). Однак це поганий життєвий девіз, бо загалом він неправдивий. Адже я можу йти: ліву ногу трошки вперед, а тепер праву… ось так. А кому я завдячую тим, що можу ходити? Тому, хто мене таким сотворив. Я іду, тому що життя не завжди наповнене безпорадністю.

На мою думку, набагато кращим життєвим девізом є ось така пісня: «Погляд радісний угору, жвавим кроком уперед, ми з Учителем прямуймо і Господь із нами йде» (Август Герман Франке).

«…З Богом своїм проберусь через мур» (Пс. 18:30). З Богом я можу поводитися активно, брати ініціативу в свої руки, а мої орієнтири – це Боже слово і правила, що стосуються всіх сотворінь.

Пасивність людини, яка чекає Божої вказівки, зовсім не означає довіру до Божих дій. Пасивність – це нехтування можливостями, які нам дарує Бог. Вона веде не до бажаної залежності від Бога, а до невдалих рішень, розчарувань, а часто й гіркоти. Гарячкові пошуки внутрішньої ясності (тобто вказівки від Бога) часто відводять навіть від вказівок, даних у Біблії, заслоняють спільний для всього сотвореного порядок і здебільшого призводять до залежності від інших людей, які в ролі «духівників» говорять нібито від Божого імені. У кожному випадку такі пошуки заводять у тупик, а потім з’являється ще й страх, бо всі важливі рішення стають тепер чорно-білими, тобто правильними або неправильними. Часто ми сприймаємо Бога не як Того, хто дарує нам повноту можливостей і дозволяє нам влаштовувати своє життя, а як противного типа, який не каже нам, чого хоче, але горе нам, якщо ми не виконаємо Його волю.

Тому я раджу: моліться про мудрість і провід. І відважно приймайте рішення. Бо якщо Ви – Божа дитина, то останнє слово щодо Вашого життя уже пролунало. Його промовив розп’ятий Христос. Не має значення, чи Ви одружилися з «правильною» людиною, чи вибрали «правильний» фах – Ви можете вмирати в мирі. Всі інші питання відходять на задній план, хоча в якийсь час здаються надзвичайно важливими.

Багато невіруючих людей теж схильні думати, що їхні життєві успіхи залежать від якихось зовнішніх обставин, не підпорядкованих їхньому контролю. Психологія називає це «зовнішній локус контролю». Такий внутрішній настрій, як доведено, пов’язаний із виникненням депресії. Учня, який свої погані оцінки пояснює, кажучи: «Та я просто такий дурний» (і нічого тут не зміниш), можна вважати більш безпомічним і схильним до депресій, ніж того, який скаже: «Ну що ж, якби я краще попрацював над домашніми завданнями…» (і в майбутньому я зможу це зробити). Друге речення свідчить про активність і є прикладом «внутрішнього локусу контролю», сприятливішого для душі, ніж «зовнішній». Але обережно: внутрішній локус контролю теж може довести до стресу, якщо він виражений надто інтенсивно. Якщо людина бере на себе надто велику відповідальність за справи, на які вона не може вплинути, вона витрачає дуже багато сил, але не досягає потрібного ефекту. Отже, вона високоактивна, але неефективна. До людей з надмірним внутрішнім контролем часто належать особи, які працюють на керівних посадах, зокрема і священики, проповідники, керівники громад. Ці «герої Господа ради» можуть почепити на свої холодильники або покласти на тумбочки вищезазначену пісню Юлії Гаузман, щоб вона коригувала їхній напрям. Бо ці християнські «топ-менеджери» мають тверде переконання: «Якщо я не зроблю, не зробить ніхто» (принаймні не зробить так добре, як я). А тому закочуймо рукави і до роботи! Вони забувають, хто, власне кажучи, Господар громади. Вони навіть люблять про це проповідувати, але самі не вірять, що Ісус має твердий намір дійти до мети зі Своєю «нареченою», тобто Церквою, «що не має плями чи вади, чи чогось такого», але свята й непорочна (Еф. 5:27). Вони не можуть хоча б уявити, що Він із цим справиться. Тому і є такі керівники громад і церковного правління, які завжди розтягують час засідань, зовсім не дбаючи про часовий ліміт. Вони, перш ніж прийняти рішення, дискутують до хрипоти, зважують і наводять аргументи, але їм ніколи не спаде на думку посидіти в тиші і прислухатися, ану ж осторонь від щоденного гамору голос Божий почується виразніше. І є християни, які обіймають вищі й нижчі посади, роками живуть, не маючи жодного дня відпочинку, не помічаючи, що вони стають дедалі більше загнані, щораз сумніші і щораз більше розчаровуються в Бозі. Шкода.

Поки одні не наважуються використовувати можливості, які Бог давно вже надав у наше розпорядження, інші гарячково намагаються зробити те, що лише Бог може зробити або давно вже зробив.

Кожен пропонує іншому те, що найбільше підходить власне йому чи їй. Проповідники проповідують: «Довіряй Богові! Звіряй всі свої вчинки з Ним! Не роби нічого на власний розсуд!». І часто їхнє послання досягає саме тих людей, які почуваються невпевнено і не довіряють самі собі, але добре вловлюють саме такі повідомлення. А слабкі? Своєю пасивністю вони спричиняють те, що сильні стають ще сильнішими: «Слухайте, мені так недобре, а тут треба щось зробити…». Сильні тоді роблять ще й це, от тільки вони часто роблять усього забагато, занадто швидко, занадто докладно, забираючи в інших забагато відповідальності.

Як же ж це все виправити і поліпшити?

Найпершим кроком має бути те, що ми будемо чесними перед самими собою та іншими людьми і визнаємо, що ми свої слабкості, зумовлені рисами нашої особистості, охоче виправдовуємо нашими (теж індивідуальними) переконаннями в питаннях віри. Нам потрібне дзеркало, в якому ми побачимо себе не в світлі наших власних уявлень і бажань, а навчимося бачити, які ми насправді. Божий Дух хоче підвести нас до цього, Він хоче показати нам усю правду про нас, навіть якщо це боляче.

Окрім Біблії, як слова Божого, для цього підходить духовна зустріч у громаді. Часто ми поводимося так, ніби духовний провід – це щось, що призначене для людей, які мають великі проблеми.

Насправді ж усім християнам потрібен духовний провід. Нам потрібна якнайбільша солідарність із братами та сестрами, з якими йдемо одною дорогою. І ще одне зауваження, навіть якщо воно нас дратує: ті, котрі дивляться на якусь справу інакше, ніж ми, здебільшого зовсім не вороги нам. Вони просто дивляться під іншим кутом, а тому можуть помічати ті аспекти, яких не бачимо ми.

Коли говоримо про те, як приймати добрі рішення, в нашому розпорядженні є дещо, що слід використати, навіть якщо для цього доведеться попрацювати. Працюючи, варто розмовляти з Богом, але не чекати, що Бог неодмінно зробить цю роботу сам.

  1. По-перше, нам треба добре поміркувати, чого саме ми хочемо. Хто не знає, куди хоче потрапити, потрапляє невідомо куди.
  2. По-друге, нам треба, отримавши достатню інформацію, розважливо продумати, що нам видається доречним.
  3. По-третє, приймаючи важливі рішення, нам варто поговорити з гідними довіри та компетентними друзями або консультантами.
  4. По-четверте, нам треба переглянути, що ми плануємо, як і чому ми хочемо це зробити, чи не суперечать наші наміри Біблії. Тепер уже не повинно бути великих невдач. А хто ще й досі не може нічого вирішити, нехай працює над тим, щоб розвинути мужність і готовність ризикувати, адже з нами Бог.

Цей процес можна скорочено назвати «3і+п процес». Три «і» – це інтелектуальний ґрунтовний аналіз фактів та обставин, натренована інтуїція та інспірація, відкрита на Божу дію, здатність слухати в молитві. Проте, на мою думку, «п» найважливіше: усвідомлення того, що завжди можна помилитися. Дехто занадто абсолютизує інспірацію і вважає, що його вміння слухати Бога унеможливлює будь-яку помилку. Ще інші, покликаючись на власну інтуїцію, йдуть за інтуїтивними відчуттями, які часто більше пов’язані з упередженням та невротичними страхами, ніж із дійсністю. Деякі абсолютизують власний розум і вважають власні рішення розумними, навіть «богословськими», але в кінцевому підсумку вони знесилюються і відчужуються від життя. Не треба покладатися ні на власний розум, ні на відчуття. Бог промовляє через дуже різні можливості й завжди супроводжує нас, навіть тоді, коли ми приймаємо нерозумні рішення.

Чи процес прийняття рішень можна вважати духовним? Я певний, що він набагато духовніший, ніж тенденція постійно проголошувати Бога відповідальним за прийняття рішень. Адже Божий Дух діє не тільки тоді, коли ми відчуваємо суб’єктивну внутрішню ясність. Якщо покладатися лише на неї, то виникає небезпека, що людиною почнуть керувати її власні, часто неусвідомлені бажання, які вона видає за дійсність. Однак це не означає, що наші бажання і наша воля завжди суперечать Божій волі, адже Божий Дух живе в наших намірах, якщо ми йдемо за Богом. Він живе і в нашому розумі, виявляється в нашому мисленні. Божий Дух діє навіть в інших людях і промовляє через їхні відповіді на наші запитання. А в тому, що ми зустрічаємося з Божим Духом у словах Біблії та у викладених у ній нормах життя, думаю, ніхто й не сумнівається.

Попередній запис

Власна ініціатива чи довіра до Бога?

Наступний запис

Увесь світ поганий