Власна ініціатива чи довіра до Бога?

Деякі християни не наважуються приймати власні рішення і лінуються думати. Цю, таку людську, помилку вони сприймають як довіру до Бога. Інші вважають, що вони повинні все завжди робити самі й розучилися прислухатися до Бога (і до людей теж). Слухати Бога і йти власною дорогою – у цьому нема нічого суперечливого, адже Бог хоче йти з нами нашою дорогою. Дозволяти, щоб мене вели, і брати на себе відповідальність. Віра охоплює і перше, і друге.

* * *

«А ти, мабуть, діяв на власний розсуд?» – запитує сповідник стурбовано і ледь докірливо. Бажане відчуття провини не забариться, адже юнак, який сидить перед сповідником, вибрав явно не ту партнерку. І ось вони недавно обірвали всі стосунки. А в юнака на портфелі ще й наліпка з написом «У Бога є плани щодо твого життя». Як же він міг, питає юнак сам себе, так далеко відійти від Бога. Він же ж повинен був відчувати, що це не та дорога. А він же молився, просив Бога про внутрішнє світло і навіть думав, що отримав його. І тут усе розвалилося.

Він згадує біблійну розповідь про Ісака і Ревеку. Там усе було так просто: Господь дав знак і все прояснилося.

Багато християн вважають, що для вирішення повсякденних справ треба одразу звертатися до небес. Багато хто має уявлення про «провід», який полягає в тому, що кожне рішення чи кожен вчинок у житті є правильний або неправильний, тобто або відповідає Божій волі, або ні. Якщо додати трошки гумору, то можна сказати так: зараз тобі треба усамітнитися і зрозуміти, взяти до хліба ковбаси чи сиру. Треба дочекатися якоїсь «внутрішньої ясності». А що вже тоді казати про якісь важливі рішення: треба дочекатися внутрішньої ясності, щоб зрозуміти, чи одружуватися з цією людиною (чи, можливо, з іншою). Внутрішня ясність підкаже, яку вибрати професію, а просто стати місіонером (тому що в Біблії написано, що ми до цього покликані) – про таке навіть думати не варто. Для цього потрібне особливе покликання. Якщо вірити деяким особистим свідченням, то Бог здебільшого кличе туди, куди людина зовсім не хотіла, навіть і не думала про таке! (Я частіше не вірю таким свідченням і схиляюся до думки, що в цих випадках високодумство і шкодування себе призводять до самообману. І не має значення, чи ці люди говорять неправду задля власної вигоди, чи з якихось інших міркувань. У моїй Біблії, на щастя, нічого не написано про кришталево чистих людей і досконалих християн, з якими Бог хоче будувати своє Царство).

Пастор, місіонер чи євангелізатор, чи можуть вони бути такими людьми, які просто скажуть: «Так, цей фах мені подобається, у мене є до цього дар. І спільнота мені підходить. Та й, правду кажучи, нічого кращого мені не спало на думку…». Чи не треба в таких справах бути твердо переконаним: «Я роблю це винятково тому, що хочу служити Господеві»? Хочу запропонувати звірити ці благочестиві переконання з Біблією. Про процес отримання внутрішньої ясності в Біблії не йдеться, про це не зазначено жодного слова. Для Вас і для мене дійсним залишається передусім те, що завжди є дійсним для всіх, а саме: сприймати серйозно слова Біблії, приймаючи рішення щодо повсякденних справ, – десять заповідей, покликання робити добрі справи, покликання до миру, покликання проповідувати Євангеліє тощо. І, звичайно ж, всі ми є частиною сотвореного, тому повинні розуміти і брати до уваги правила й порядки, які стосуються всього сотвореного. Біблія називає це «мудрістю».

Той факт, що Бог промовляє до нас, веде нас і тримає наше життя у своїх руках, не означає, що Він замість нас приймає рішення або що Його провід не виявляється саме через наші власні рішення, бажання і відчуття.

Якщо в Біблії згадується про особисте завдання, яке виходить поза межі «загального покликання», то Бог тоді дає виразні вказівки. Тоді з’являється ангел і каже: «Не бійся…». Або людині з’являється видіння. Або сам Бог промовляє до особи, якій хоче дати завдання. Хай там як, але Божий голос у всіх цих випадках однозначний, його не можна пояснити суб’єктивним досвідом. Дехто пояснює подію з Авраамом так, ніби Авраам, ще коли жив у місті Ур, розповідав сусідам: «Знаєте, це дивно, але останнім часом я часто думаю про Ханаан. А це недавно вмикаю радіо, аж воно теж говорить про Ханаан, тож я починаю усвідомлювати: Бог хоче, щоб я пішов у Ханаан». Вибачте, але це було зовсім не так! Бог з’явився Авраамові і повелів йому:

«Вийди зо своєї землі, і від родини своєї, і з дому батька свого до Краю, який Я тобі покажу» (Бут. 12:1).

А хіба сьогодні немає Бога, Який промовляє до людини? Звичайно є. Бог говорить через Святого Духа, Який живе в нас, якщо ми перебуваємо з Богом. Бог веде нас: Він відчиняє і зачиняє двері і, безперечно, Він може скеровувати наші думки й бажання. І здебільшого ми аж згодом усвідомлюємо, як Божий провід червоною ниткою пронизує все наше життя. Але той факт, що Бог промовляє до нас, веде нас і тримає наше життя у Своїх руках, все-таки не означає, що Він замість нас приймає рішення або що Його провід не виявляється саме через наші власні рішення, бажання і відчуття. У кожному разі дуже багато рішень ми обдумуємо, посилаючись тільки на відповідальність і розум, і приймаємо їх лише на власну відповідальність; їх не можна назвати «правильними» чи неправильними», а тим більше рішеннями «з послуху» чи «непослуху». Можна сказати, що вони бувають кращі або гірші, а в кінцевому підсумку і це не має значення.

Навіть дуже важливі рішення, наприклад, який фах обрати, з ким одружитися тощо, у Біблії, у більшості випадків, визначає не Бог. Ісак та Ревека – це особливі винятки, тому про них і написано. А ще зазначено про дуже вузьке коло тих, хто керував Божим народом і кому Бог давав вказівки особисто: у Старому Заповіті – царі та пророки, у Новому – апостоли. Пересічна людина не отримує від Бога вказівок, з ким одружитися, якщо довіряти біблійним свідченням. А якщо Бог і дає комусь вказівки особисто, то це робиться не задля щастя певної особи, а завжди задля здійснення Божого плану спасення. (Якщо Ви шукаєте щастя в подружжі і хочете орієнтуватися на Ісака та Ревеку, то я не радив би Вам так робити. Ревека була однією з найгірших дружин, згаданих у Біблії; вона змовилася з молодшим сином Яковом, щоб обманути Ісака та Ісава). Тут головним було не подружнє щастя Ісака й Ревеки і не питання, чи знайде Ісак добру дружину, яка варитиме йому юшку з чечевиці. В укладенні цього подружжя першорядним було те, щоб через декілька поколінь Ісус Христос, Месія, народився в народі Авраама. Першорядною була історія спасення.

Хоча Біблія і не містить чітких директив, у християнських колах є багато людей, які майже розпачливо домагаються, щоб Бог постійно говорив їм, як вирішувати повсякденні справи. Звісно ж, у виняткових випадках Він промовляє і сьогодні. Виняткові випадки були завжди, але набагато більше таких ситуацій, коли Бог не каже нічого.

Один чоловік розповідає: «Коли я познайомився зі своєю дружиною, це був радше гормональний збій, який називають закоханістю. Закоханість спонукала мене всюди ходити з нею. Звичайно ж, згодом я зрозумів, які підказки отримував у житті. Звичайно ж, я зрозумів з часом, що це Бог нас поєднав. Але якби я тоді сказав: «Господь нас поєднав», то це була б брехня. Я був закоханий у неї, вона була закохана в мене».

Це природно і по-людськи, це певний порядок щодо сотвореного. Бог сотворив нас так, що чоловік і жінка приваблюють один одного. Те, що ми помічаємо (оскільки живемо в такому порядку), що Бог є третім у подружньому союзі і, як і раніше, підтримує подружжя, яке Він сотворив, мене зовсім не дивує. І те що ми (у подружжі чи поза ним) щодня чогось не додаємо іншим людям і несправедливі з ними – це теж очевидно. Може статися так, що наш зв’язок із чоловіком чи дружиною зруйнується і ледве не зламає нас самих, хоча Бог і благословляє подружжя.

А ще є люди з дуже дивними уявленнями про Божий провід. Вони кажуть: «Тоді, коли я одружувався, на це зовсім не було Божої волі. А тепер мені треба виявити послух і виправити свою помилку, розлучитися із дружиною і одружитися з тією жінкою, яку для мене Бог підібрав ще тоді». Так поведінку, яку Біблія називає перелюбом, тобто гріхом, людина підносить до рівня послуху.

Цілком звичайні людські рішення вважають конкретними вказівками від Бога, тому що в багатьох громадах дуже часто запитують: «А що каже тобі Господь?». А натомість варто запитати себе: «Чого хочу я? Що мас сенс? Що саме гарантує високу ймовірність того, що я досягну бажаної мети? Які мої цілі і можливості?». Але люди не ставлять собі таких запитань, тому приймають хибні рішення або взагалі не приймають рішень, бо їм бракує «ясності». А її і не буде.

Ще гірше буває тоді, коли людина майже або зовсім не бере на себе відповідальності за власні вчинки. Я ще раз повернуся до питання вибору майбутнього чоловіка чи майбутньої дружини як прикладу такого способу міркування.

Для успішного подружжя питання про те, наскільки партнери, як особистості, пасують один одному, не має вирішального значення. Натомість надзвичайно важливе те, як партнери ставляться один до одного: готовність до комунікації, вірність, здатність іти на компроміс, соціальна компетенція тощо. Якщо є ці риси, подружжя, імовірно, буде вдалим. Хто здатний підтримувати стосунки, той зможе розвинути добрі стосунки із будь-якою людиною, яка має таку саму здатність. Це стосується і подружжя. І саме цього навчає нас Біблія: суть не в тому, щоб знайти правильного партнера, а в тому, щоб його або її любити, поважати, зберігати йому чи їй вірність. Усвідомлення того, яка це велика робота і скільки зусиль треба докласти, щоб зберегти добре подружжя, бракує тим людям, які хочуть гарантувати успіх подружжя тим, що одружаться з «правильним» партнером. Мій досвід підтверджує, що подружжя, які створювалися «за натхненням з висоти», дуже часто розпадалися, тому що і він, і вона тішили себе ілюзіями. Особливо трагічним здається мені те, що багато хто з цих пар не робить ніяких висновків і не розуміє, що треба змінюватися самому, зате відчуває, що Бог з ним кепсько пожартував. Отже, винен Бог. Я знаю багатьох, які, маючи таке переконання, з розпадом подружжя розпочинають руйнування своїх стосунків з Богом.

Попередній запис

Дедалі більше людей працює щораз менше і дедалі менше людей працює щораз більше

Наступний запис

Власна ініціатива чи довіра до Бога? (закінчення)