Волання про любов

Розглянуті вище прояви спраги любови, які тут наведено радше в ролі прикладів, аніж вичерпного аналізу, слід трактувати як волання й прохання любови. Людина не повинна соромитися свого прагнення любови. Адже нас було створено з любови й призначено для любови – Божої і людської.

Якщо не оминаємо увагою і шануємо власне прагнення любови, то, отже, будемо в стані з розумінням поставитися й до таких самих прагнень наших найближчих, які теж потребують привітности, тепла і підтримки. А пізнавши власну самотність, жаль, ревнощі та гнів, які спонтанно зроджуються в нашому серці, зможемо зрозуміти й такі самі почуття інших.

Коли ж нехтуватимемо власними емоційними потребами й занедбуватимемо їх, ставатимемо неспроможними помічати почуття наших близьких і з повагою ставитися до їхнього волання про любов. До зрілих дружніх і любовних взаємин доростаємо не лише через те, що відкриваємо і пізнаємо власні емоційні прагнення, а й завдяки тому, що помічаємо їх у своїх ближніх.

Під час щоденного іспиту сумління маємо, з одного боку, дякувати Богові за любов інших до нас, а з іншого – запитувати себе, якою мірою виходимо назустріч прагненням і потребам любови тих, кого, з Божої волі, зустрічаємо на своїй життєвій дорозі.

Ми здатні почути та з повагою сприйняти кожне волання про любов, але не всі їх можемо задовольнити. Однак навіть якщо лише уважно вислухаємо людину, виявивши співчутливість, доброзичливість і бажання допомогти, це заспокоїть її та поверне їй почуття особистої гідности.

Адже й нам трапляється розповідати іншим про свої біди, скруту й болячки, хоча добре знаємо, що вони ніяк тому не зарадять. Однак уже саме те, що ми щиро розповіли комусь про свої негаразди, заспокоює нас, дає полегшення та позбавляє почуття покинутости, жалю й ревнощів.

Вразливість на потреби ближніх

Під час наших щоденних контактів з ближніми нерідко виникають напружені ситуації, непорозуміння й конфлікти, а тому слід бути дуже уважним, щоб легковажно не ранити тих, кого любимо й хто прагне любити нас. Любов вимагає делікатности й чуйности серця.

І саме завдяки своїй уважності зможемо помітити ті слова, жести й реакції, за допомогою яких наші ближні проситимуть нас про більшу повагу, делікатність, співчуття, підтримку. Коли чуємо наше взаємне нарікання на надмірну завантаженість роботою та перевтому, треба сприймати це як незграбно висловлене прохання про емоційну підтримку, доброзичливість і більшу увагу до себе.

Не раз, повернувши собі почуття безпеки, люди, які до того часу були розгублені й безпорадні, раптом віднаходять внутрішню силу й відвагу, щоб боротися з життєвими труднощами.

Чуйне ставлення до дітей

Батьки й вихователі обов’язково повинні володіти тонким психологічним чуттям та вміти розпізнавати й розуміти жести, реакції, поведінку дітей і молоді. Агресія, гнів, різкість, замкнутість у собі, утечі з дому – усе це (всупереч тому, що може здатися на перший погляд) не так знак віддалення від батьків, як радше розпачливе волання про їхню допомогу та підтримку.

Батьки не завжди усвідомлюють, що діти, чинячи щось на зло, насправді висловлюють прохання: «Присвяти мені трохи більше часу. Вислухай мене. Вияви повагу. Прийми мене таким, яким я є. Зацікався тим, чим я живу. Притули мене. Перестань мене зневажати й обмежувати. Дай мені більшу самостійність. Не маніпулюй моїм життям і моєю особою». Якщо батьки мають хоча б трохи батьківської інтуїції, то відчитають у жестах і словах дитини все те, що вона каже їм своєю безпорадною мовою.

Подібно поводяться й підлітки. Трапляється, що молоді люди, яким батьки не приділяють уваги, раптом починають уживати наркотики, зловживати алкоголем, переглядати порнографію, а навіть долучаються до молодіжних банд. Таку поведінку слід трактувати як їхнє прохання зацікавитися ними, як велике волання про підтримку й любов.

Використовуючи такий деструктивний спосіб, підлітки кажуть своїм дітям: «Друзі більше цікавляться моїм життям і турбуються про мене, ніж ви. Це вони для мене – справжня опора. Вони не принижують мене, не ставлять мені несправедливих, неможливих для виконання вимог. Вони мене розуміють». Саме так думає молода людина, яку під час важкого періоду дорослішання батьки покинули на самоті.

Не для всіх підлітків характерна саморуйнівна поведінка. Чимало дітей упродовж періоду дорослішання не завдають батькам великих виховних клопотів. Такі батьки можуть не переживати за їхню поведінку й моральний вибір, оскільки ще в дитинстві налагодили з ними міцний емоційний і духовний зв’язок. Батько й мати добре знають, що в разі труднощів діти прийдуть до них на щиру розмову, бо саме цього вчили їх протягом кільканадцяти років. Діти усвідомлюють, що завжди можуть розраховувати на маму й тата, на їхню підтримку, допомогу й прощення.

Якби ми – батьки, вихователі й душпастирі – були критичнішими й покірнішими, то замість того, щоб нарікати на дітей, просто сказали б, що вони живуть і поводяться точнісінько так само, як ми. Це ми даємо їм приклад того, як жити, а вони лише нас наслідують. Наша нещирість і фальшивість нерідко виявляються в тому, що ми не усвідомлюємо того, що картаємо дітей за ті самі помилки, на які вони зазвичай вказують нам. Молоді люди кажуть нам про них прямо, але ми, перебуваючи в полоні свого егоїзму й пихи, не можемо визнати їх.

Чуйне ставлення до людей похилого віку

Не тільки діти, які лише розпочинають жити, деколи безпорадно просять про увагу, підтримку й любов, а й люди похилого віку, котрі завершують свій життєвий шлях. Скільки ж то старих, хворих, покинутих і сповнених жалю людей гірко нарікає на самотність і брак підтримки з боку найближчих? У такий спосіб вони також безпорадно, але не раз дуже голосно волають про увагу, дещицю тепла, сердечности й підтримки. Однак дорослі діти, завантажені роботою та зайняті собою, часто не помічають цього наполегливого крику про допомогу.

Естер Вілар[1] у книжці «Старість прекрасна» виступає проти благоговійного поклоніння перед молодістю та звинувачує західну цивілізацію в нехтуванні літніми людьми й бажанні усунути їх із суспільного життя. З пророчим пафосом волає: «Лицемірно, із фальшивою турботою в голосі пропонуєте нам, старим, допомогу: “Знаєш, у будинку пристарілих, – кажете, – тобі було б ліпше. Ти не почувався б таким самотнім. Подумай тільки, усі ті чоловіки й жінки, що там живуть… Ти мав би товариство. Там постійно щось відбувається: прогулянки з однолітками, групові заняття фізкультурою, оздоровче плавання, турніри з гри в бридж. І лікар завжди на місці. Там з тобою насправді не зможе статися нічого поганого”.

Отож, не встигнувши й озирнутися, опиняємося в будинку пристарілих. Та й хто міг би вам опиратися? Адже не хочемо завдавати вам клопотів. А ви? Ну ні, не забуваєте про нас. Щодругу неділю проводите з нами, зі своїми чисто вдягнутими дітьми. […] Говорите до нас голосно, як до ідіотів або дітей».

А коли в авторки не витримують нерви, вона починає з гнівом кричати: «Ви – гієни! Гробокопачі! Каналії! Злодії! Шахраї! Бандити! Жадібна зграя! Ви думали, що ми не помітимо, що чините з нами? Справді вважаєте нас такими наївними? Справді думаєте, що ми такі дурні? Насправді маєте нас за недоуків? Беззахисних? Заляканих? Сповнених вдячности, залежних і принижених? Такими нас вважаєте?»

Це дуже гіркі, але цілком правдиві слова. Почуття вищости й погорди до літніх людей, нехтування ними з боку молодих принесе (коли самі зістаріються) такі ж гіркі плоди, розчарування та претензії.

Кожен, хто хоче, щоб його старість була радісною, повинен працювати задля досягнення цієї мети, починаючи від ранньої молодости. Адже молодість, як твердить Проповідник, швидко минає (пор.: Проп. 11:10). Молитва Псалма 71: «А Ти, Боже, не кидай мене аж до старости та сивини» (Пс. 71:18) – теж аж ніяк не призначена для літніх людей. Коли настане старість, стане ясно, як насправді ми прожили молодість і все наше доросле життя.


[1] Естер Вілар (нар. 1935) – німецька письменниця, лікар за освітою, народилася в Буенос-Айресі (Аргентина). – Прим. пер.

Попередній запис

Як виявляється наше прагнення любови

Наступний запис

Передусім любов треба приймати