“Після завершення Собору, Домінік повернувся з єпископом і переказав братам відповідь Папи. Незабаром ті, що хотіли бути проповідниками в майбутньому, прийняли чернечий Статут відомого проповідника – св. Августина. Однак вони доповнили його кількома правилами, яких мали чітко дотримуватися й які стосувалися споживання їжі, постів, часу, призначеного для сну, і чернечого одягу. Вирішили, що не будуть володіти майном, щоби піклування про дочасні справи не створювало перешкод для навчання. Вирішили, що можуть мати тільки єдиний дохід” (LIB, С. 42).
“Св. Домінікові рекомендували, щоби обов’язки абата виконував той брат, який здатний керувати братами як настоятель і начальник. Для себе ж Домінік зарезервував можливість його контролювати. Так брат Матей став першим абатом, обраним за канонами. В Ордені він був першим і останнім, хто поєднував такі обов’язки, бо брати поділили дієцезії, щоби вправлятися в покорі й щоби того, хто в майбутньому очолюватиме Орден, називали вже не абатом, а тільки наставником” (LIB, С. 48).
***
Св. Домінік був людиною молитви, людиною слова, а також людиною, яка вміла керувати. Умів наказувати, тому сам був слухняним. Умів приймати правильні рішення, тому що довго молився перед тим, як зважитися на щось. Був добрим організатором, бо мав здатність довго перебувати на посту.
У молоді роки св. Домінік виявляв послух своєму єпископові, скрізь прямуючи услід за ним. Потім зробив вражаюче рішення, щоби змінити свій життєвий маршрут: залишився в Лангведонії і відіслав своїх товаришів. Був також слухняний у тому, що допомагало йому в здобутті надприродного життя, дозволяючи провадити себе і вбачаючи в цьому Божу волю. Будучи дорослим, слухав своїх співбратів і поступався їм, якщо не хотіли підпорядкуватися йому.
“Щоби браття з більшим запалом присвячували себе навчанню, Домінік хотів, щоби новики його Ордену, які ще не мали належної освіти, покладалися на більш освічених співбратів, доручивши їм розпоряджатися матеріальним добром. Однак висвячені брати не захотіли підпорядкуватися такому рішенню” (VIE, С.53; свідчення брата Івана з Іспанії під час процесу канонізації).
Його підхід формував послух. Як у своїх взаєминах з Богом, так і в тому, що стосувалося милосердя, Домінік цілком відмовився від виконання власної волі. Проте ця внутрішня налаштованість не перешкоджала йому бути людиною з рисами лідера, людиною, яка вміла керувати, якщо виникала така потреба. Перші брати Ордену зі зворушенням згадували важливе рішення, яке брат Домінік прийняв 15 серпня 1217 року, коли незабаром після затвердження Ордену вислав їх усіх проповідувати в різні сторони. Як самі браття, так і їхні приятелі та жертводавці мали щодо цього рішення чимало сумнівів. Однак Домінік залишився непохитним. Ось звіт брата Івана з Іспанії, для якого спогади про той факт були болючими, бо відмовився вирушити в дорогу без грошей, а ця відмова змусила Домініка поступитися йому.
“Коли свідок (Іван з Іспанії) перебував у монастирі Св. Романа в Тулузі з братом Домініком, то брат Домінік вислав брата Івана всупереч його волі разом з п’ятьма клериками й одним конверсом до Парижа, щоби там навчалися, проповідували, викладали науки і заснували монастир. Переконував їх, щоб не лякалися труднощів, тоді їм вдасться все зробити. Домінік наполягав: “Не виступайте проти мого рішення, бо добре знаю, що роблю” (VIE, с.52).
Це рішення стало знаменитим серед домініканської братії. Позаяк його прийняв Святий, воно не є необґрунтованим надужиттям владою, а навпаки – віддзеркаленням глибоко духовного життя, наслідком якого є прийняття правильних рішень. Харизма Домініка діяла так, що брати зважали на кожне його слово. Орден проповідників, який створив Домінік, не проіснував би так довго, якби його засновником не керувало натхнення, а навіть своєрідне видіння майбутнього. У найважливіших рішеннях, які визначали напрям життя св. Домініка, почавши від тієї хвилини, коли він уже був не лише проповідником Євангелії, але засновником нового Ордену, присвяченого навчанню, важливим є те, що він ніколи не діяв задля власного добра, але завжди з конкретною метою або для спільного блага Ордену. Його особистість була захована за тим рішенням, яке він приймав. Домінік ніколи не діяв під впливом імпульсу або збудження. Здавалося, що рішення Домініка немов переросли його. Діяв наче за вказівками волі, сильнішої від його власної, тобто волі, яка провадила його туди, куди повинен прямувати його Орден.
Ця інспірація, яка могла лише виникнути завдяки рисам його характеру, принесла дуже рясні плоди в межах створеного Ордену.
Від початку Домінік часто подорожував з Риму до Тулузи. Вирушив у Рим, щоби представити Папі проект створення Ордену, потім повернувся до Тулузи, аби обговорити з братами те, яке правило потрібно обрати та які доповнення до нього зробити (див. текст на початку цього розділу), тоді знову повернувся в Рим, щоби отримати остаточну згоду на заснування нової монашої спільноти.
Останні роки свого життя наставник Домінік присвятив створенню інституціональних правил для свого Ордену, достатньо чітких і виважених, щоби його наступники могли результативно застосовувати їх. Під час двох головних капітул, що відбулися в 1220 і 1221 роках, було прийнято важливі рішення стосовно питань, до яких Орден відтоді вже ніколи не повертався. Зокрема мова йде про створення іституції дефінітора, “який мав керувати іншими братами і цілою капітулою, з правом встановлення, визначення і затвердження тривалості капітули” (VIE, С.59; свідчення брата Рудольфа).
“Перша генеральна капітула ордену відбулася в Болоньї. Свідок особисто брав у ній участь. Під час цієї капітули брат Домінік вирішив створити посаду дефініторів, які мали б отримати повноту влади над цілим Орденом, наставником Ордену і самими дефініторами: вони мали встановлювати, наказувати, звільняти і карати з пошаною до влади, що належала наставникові” (VIE, С.36; свідчення брата Вентури з Верони).
Братові Домініку потрібно завдячувати також появі ще одного мудрого рішення про те, що Статут Ордену може бути остаточно прийнятим або зміненим тільки тоді, якщо три капітули підряд прийняли позитивне рішення щодо цього питання.
“Аби уникнути розростання Конституції, забороняємо в майбутньому встановлювати що-небудь, якщо воно не було затверджене на двох капітулах підряд; на третій, тобто на тій капітулі, яка буде наступною, можна підтвердити або анулювати цю постанову” (VIE, С. 182-183; перша Конституція).
Аналогічною є ситуація, якщо йдеться про скликання Генеральних капітул, що є особливістю домініканського Ордену. У засіданнях цих Генеральних капітул брали участь провінційні преори, наставники, дефінітори і ченці, які не належили до керівництва Ордену. Такий склад капітул давав можливість зважити як думки керівників, так і побажання підлеглих. Знаючи, що кожен брат може опинитися як в одній, так і в іншій групі, рішення приймали з великою обережністю.
Такий організаційний задум, який дозволив Орденові св. Домініка проіснувати впродовж віків, уможливлюючи його пристосування до різних епох і культур, опанування криз і протистояння руйнівному впливові часу, супроводжувала велика практична мудрість. Брат Домінік виступав проти схематичного способу мислення. Він цінував значення доброго права, але також знав і про його обмеженість.
Губерт з Романса, наставник Ордену і великий законодавець, так описав цю особливість мислення св. Домініка, яка стала такою відомою, бо спричинила специфічний характер правил Ордену.
“Пам’ятаю, як перші брати розповідали мені, що Орден вимагав, поки ще ці правила юридично не було врегульовано, щоби статті Конституції не спонукали до гріха. Власне тому благословенний Домінік під час капітул у Болоньї (1220р.) оголосив, на велике полегшення братів, які ще мали сумніви, щоби вимоги, які вміщені в самому Уставі, не тягнули за собою гріх. Вирішено також, навіть якщо дехто собі цього не уявляв, ходити від монастиря до монастиря, щоби видряпувати Устав ножем (очевидно, на стіні монастиря. – Прим. ред.). Брат, який мені про це розповів, сам про це чув” (EVA. С.118)
Аби бути людино, яка вміє керувати, потрібно поєднувати порядність і дотримання прав, що стоять на сторожі свободи людей і груп, але також треба вміти так провадити людей, щоби вони реалізували те, що в них є найкраще. Св. Домінік був наділений усіма цими рисами. Був засновником Ордену, який упродовж сторіч підтверджує доцільність свого існування, а також був авторитетним наставником першого покоління сестер і братів.
Багато засновників різних Орденів страждали від своїх же братів і сестер. Часом навіть траплялося таке, що цих засновників усували зі спільноти, яку вони створили, або й цілком про них забували. Св. Домінік до кінця свого життя був усіма шанований і залишив про себе спогади, яким могли би позаздрити багато інших наставників чернечих спільнот. Усі знали, що Домініку можна довіряти: ніколи не говорив комусь одному щось інше, ніж другій. Нема нічого ціннішого за впевненість у тому, що той, хто провадить вас, не змінить курс, якщо навіть зміниться світ. Домініка вшановували любов’ю, сповненою глибокої довіри, а інколи вшануванням і прославленням, яке можна відчувати до керівника, який є справжнім наставником.