Вперше в Галілеї

У досконалому світі ми з Джорджем послідовно відвідали би важливі місця з життя Христа: розпочали б у Віфлеємі, переїхали до Назарету, далі рушили би до Галілейського моря і закінчили в Єрусалимі. Але оскільки ми мали би летіти зі Штатів у Віфлеємський аеропорт, якого поки що не існує, зробити це було неможливо. Тож до Назарету, де направду розпочалася історія Ісуса, ми дісталися лише в середині нашої прощі.

Після кількаденних екскурсій по Єрусалиму, як радив Доан (більше про Єрусалим ми поговоримо згодом), ми з Джорджем навідалися до автопрокату «Авіс» за кілька кроків від Папського біблійного інституту. Деталі угоди були не набагато простіші, ніж у договорі про іпотеку, але одного ранку ми таки змогли винайняти за розумну суму невелике сіре авто, знайшли GPS за кілька тисяч шекелів і взяли безкоштовно дорожню мапу. Як не дивно, але GPS ми знайшли не в самому «Авісі», а в підозрілій на вигляд автозаправці через дорогу. Люб’язна жінка за столиком в автопрокаті вважала, що до Галілеї, яка лежала на північний схід від Єрусалиму, треба їхати від чотирьох до п’яти годин.

Виглядало, що GPS ніяк не хоче вести нас, куди треба. Хоча Джордж – чудовий водій (тобто кращий від мене), і нам вдалося успішно виїхати з Єрусалиму, загубилися ми дуже швидко. Спершу видавалося, що це елементарна подорож. Нам лише довелося знайти Шосе 90, яке петляє на північ, уздовж берега ріки Йордан, і їхати ним до Галілейського моря. Але невдовзі виявилося, що до шосе ще дуже далеко, і ми зав’язли серед гряди безводних пагорбів, поцяткованих дрібними сіро-зеленими чагарями.

Дороги вужчали, і терпіння Джорджа закінчувалося. Хто міг звинуватити його? В один момент GPS повідомило: «Повертайте направо», і ми звернули на глибоко пориту ґрунтову дорогу.

«Гм! – сказав він. – Де ж ми є?»

«Шіло», – мовив я, дослідивши мапу.

«Та невже!» – сказав Джордж, явно сумніваючись, що ми опинилися біля одного з великих старозавітних міст, де роками стояв Ковчег Господнього Заповіту.

«Куди ми маємо їхати? – спитав він. – Я пошукаю через GPS».

Ми мали їхати на північ до Галілеї і далі до річки Йордан, а тому я став шукати на мапі місто по дорозі туди. «Ґілґал», – врешті сказав я.

«Дай мені спокій!» – сказав Джордж. Це ще одне уславлене старозавітне місто, яке раз у раз фігурує в житті Саула – серед усього іншого, його проголосили там царем.

Але то була правда. Мене повсякчас дивувало, як історичні імена біблійних місць зринали в найзвичайніших обставинах: на простій мапі, на вкритих графіті вуличних знаках або в буденних розмовах. «Учора ввечері рух до Віфлеєму був просто страшенний!» – сказав якось за вечерею єзуїт. Але «Геєнна, що чудово виглядає», все одно лишилася неперевершеною.

Поки наш GPS наполягав на повороті вправо, я вивчав мапу. Джордж поволі вів машину по такій-сякій дорозі. Раптом виринув ізраїльський сторожовий пост. Молодий, темноволосий чоловік з рідкою борідкою і рушницею, перекинутою через плече, загрозливо попрямував до нашого авто. (Згодом я довідався, що Шіло – єврейське поселення, і це пояснювало рушницю.)

«Гаразд, Навігаторе, – сказав Джордж. – Питай дороги в чоловіка з рушницею».

Чоловік з рушницею не говорив ні слова англійською, а мій іврит охоплював п’ять фраз: «Дякую, будь ласка, привіт, до побачення і мир – та й три останні з них звучали однаково. Тож я спитав: «Ріка Йордан?»

Він зіщулив очі, скинув з плеча рушницю і вдарив кінцем ствола у своє ліве передпліччя. «Мертвий, мертвий, мертвий!» – сказав він. Отакої.

«Тоді… наліво!» – сказав він і посміхнувся. Я здогадався, що він має на увазі. Їдьте дорогою, поки не заїдете в мертвий кут. Тоді поверніть наліво. Його гадана погроза смерти виявилася натомість корисним поясненням дороги.

«Тода!» – відказав я.

Він козирнув, і я вернувся до автомобіля.

«Добра робота, – сказав Джордж. – Я радий, що він у нас не стрелив».

Через кілька хвилин ми вже летіли по Шосе 90 через Йорданську долину. За якусь годину ми приїхали до Галілейського моря.

Спершу ми угледіли його крізь дерева, коли їхали через місто Тиверіяду. Волошково-сині води і рожеві скелі на протилежному березі видавалися найпрекраснішим, що коли-небудь бачили мої очі. І я подумав: «Ісус це бачив!». Не через вікно винайнятого автомобіля, але бачив. Після років читання Біблій, проілюстрованих неякісними чорно-білими фотографіями Галілейського моря, я відразу впізнав довколишні пагорби, що в серпанковому літньому світлі виглядали, як складена рожева тканина.

Ми їхали далі західним берегом, вирушивши на північ – до францисканського гостелу на Горі Блаженств. Коли будівель між шосе і водою поменшало, краєвид став ясніший. Я не міг відірвати від нього очей.

«Ісус це бачив», – сказав я.

«Так, – відповів Джордж. – Досить гарно, га?»

Коли я побачив знак «Капернаум», то мало не засміявся з радости. Місто, де мешкав Ісус під час Свого служіння в Галілеї. Місто, де жив Петро. Місце, де сталося чимало чудес. Місце, яке я найбільше хотів побачити. Але ми не їхали просто до Капернауму (або, як писав знак, Кфар Нахума, що в перекладі на англійську означає «село Нахума» або й «Нахумсвіль»). Спершу нам треба знайти гостел на Горі Блаженств.

«Он, – сказав я, показуючи на пологий схил, – це, певно, вона».

Ми обидва підвели очі до пагорба, вкритого сухою травою, з величною сірою церквою на вершині. Після кількох невдалих спроб ми заїхали туди і запримітили невеликий знак, що показував дорогу до монастиря.

Часто спиняючись у релігійних домах і монастирях, я сподівався побачити негарну будівлю з маленькими кімнатками, умебльованими вузьким металевим ліжком з горбкуватим матрацом, хитким дерев’яним стільцем, невеличким столиком і, якщо пощастить, невеликим умивальником з попсованим краном. Ми оселялися в гостелі ордену францисканців, який відомий своєю любов’ю до простоти, а тому бідність просто мусила бути незвичайною.

Ми виїхали на під’їзну дорогу, і праворуч від нас завиднілася гарна чотирьохповерхова будівля з піщанику. Ліворуч стояла біла мармурова споруда, з усього видно, зовсім нова, з великим водограєм попереду. Мені стало цікаво, що це було. Будинок той був надто елегантний, щоб перебувати в посіданні францисканців. Розстеляючись перед нами в дальньому кінці маєтку, іскрилося Галілейське море.

Коли ми вийшли з машини, спека ударила мене, як ковадло. Дуже вогке ковадло, що мало зо п’ять тисяч градусів. Радісна жінка в білому вбранні пострибала вниз східцями будівлі з піщанику.

«Bienvenue, те pères! – сказала вона з усмішкою. – Я сестра Телесфора», – добра сестра, з якою я листувався. Після милостиво короткої розмови під нестерпною спекою ми поволокли валізи до будинку з піщанику.

– О ні, отці, – мовила вона. – Вам не в цей будинок.

Це найгірше, що ви можете почути, відвідуючи релігійну спільноту. Воно означає: у головному домі місця для вас немає, а тому ми поселимо вас у далеко гіршому. Я почув ці слова, коли, будучи послушником, працював у Кінгстоні, Ямайка, і мене повели до кімнати з (живим) осиним гніздом на стелі. Перебуваючи в Східній Африці, я чув ці слова під час візиту до релігійної спільноти в північній Уганді, і мене повели до мазанки, де величенькі комахи цілу ніч сердито билися об мою москітну сітку. Як єзуїт, що прийняв обітницю бідности, я звик обходитися малим, але все ж розчаровувався час від часу.

Сестра Телесфора показала рукою через під’їзну дорогу «Ви зупинитеся там». Я зиркнув на пишну білу споруду, яка виблискувала в сліпучому сонці.

«Справді? – сказав я. – Що це?»

«Наш новий готель», – усміхнено сказала вона. Джордж зиркнув на мене, вибалушивши очі. Ми понесли свої валізки повз водограй до обладнаного кондиціонером фоє з білими м’якими канапами. За люксусовим дерев’яним столом замуркотіла жінка: «Вітаю. Ваші імена?».

Безумовно, сталася якась помилка. Хіба ж ми не зупинялися в простому францисканському гостелі? Але за кілька секунд вона віддала нам картки-ключі. Поки ми з Джорджем котили валізи по встеленому килимом коридорі, я мало не засміявся. Побачивши свою кімнату, я таки засміявся: два комфортні ліжка, білосніжна ванна, телевізор і, за величезними вікнами, – панорама Галілейського моря.

Порівнявши свої кімнати, ми з Джорджем зустрілися зі своєю господинею. «Сестро, – сказав я, – ці кімнати… неймовірні».

«А чого ви сподівалися?» – запитала вона.

«Ви ж францисканці, – сказав я, – а тому я сподівався… чогось простішого».

«Отче, то ми францисканці, – сказала вона. – Але наші гості – ні!»

Згодом того ж дня, переповнений почуттями, я інстинктивно розкрив Євангеліє від Марка на тому місці, де Ісус вперше кликав рибалок на берегах Галілеї. «Ідіть за Мною», – казав Він, і казав саме тут. У той момент Євангелія видавалися приземленішими, відчутнішими, реальнішими, ніж доти. Я подивився з вікна на блідо-синє море, майже не вірячи тому, що бачу.

Невеличкий червоний купол у далині виглядав знайомим. Тоді я пригадав його на тильній обкладинці «Святої землі» Джерома Мерфі-О’Коннора. Що це? Я витяг книжку з поклажі. Підпис повідомляв: «Православна церква в Капернаумі, на березі Галілейського моря, на тлі Голанських висот».

Капернаум! Мені не соромно признатися, що я плакав, усвідомивши, що дивлюся на рідне місто Ісуса, можливо, навіть з того пагорба, звідки Він дивився на нього. Ось він, просто над водою. І звісно, він мав бути на узбережжі – саме тому рибалка Петро оселився там. Чи радше тут.

Ісус був тут, – далі думав я. – Ісус був тут.

Попередній запис

Приїзд в Єрусалим

Наступний запис

Базиліка Благовіщення