«Приязнь Господня до тих, хто боїться Його…» (Пс. 25:14).
Над головою крутяться вентилятори, щоб хоч якось освіжити важке, гаряче повітря. Велика овальна платформа заповнена віруючими, лунають перші звуки гімну. Лідер прославлення тихо заспівує: «Я всюди піду за Ним, за Ним, всюди за Ісусом, я слідуватиму за Ним…» Уважне зібрання повторює кожен рядок у тон. Ви відчуваєте, що вони дійсно розуміють, про що співають, зміст гімну торкається їхніх сердець.
Лідер завершує гімн:
- «Куди б Христос не повів мене,
- Всюди слідуватиму за Ним,
- В небезпеках Він збереже
- І приведе мене в Небесний дім».
У переповненому залі лунає гармонійний спів, молоді поклонники підхоплюють мелодію і слова. Невдовзі все приміщення наповнюється музичним вираженням повного посвячення і відданості Ісусу Христу.
Ні, це відбувається не в Сполучених Штатах. Це описується недільне зібрання християн у столиці Китаю, Пекіні, 25 липня 1993 року. І, звичайно ж, служіння проводиться китайською мовою.
Люди, що сидять у залі, заплатили велику ціну за свою віру в Ісуса. Деякі провели довгі роки у в’язницях, деякі втратили членів своїх родин під час минулих переслідувань. Більшість із них знає, що означає страждати за Христа. Незважаючи на нестерпну спеку, люди жадібно ловлять кожне слово. Багато хто швидко конспектує проповідь пастора, який провів п’ятнадцять років у в’язниці за свою віру. В основі проповіді лежать слова з Євангелії від Луки 7:36-38 про грішну жінку, що обмила Ісусу ноги сльозами й витерла волоссям.
Нашого екскурсовода, молоду китайську дівчину, зворушили слова пастора. Після служіння вона вийшла наперед, схилила коліна і попросила Ісуса простити її. Вона присвятила своє життя Господові. Пізніше вона писала нам у листі: «…Я розповіла батькам і колегам про Ісуса Христа… Я дуже вдячна Йому за допомогу. Тепер Він – мій кращий друг. Я дуже рада, що ви познайомили мене з Ним».
Увечері того ж дня літній пастор домашньої церкви і його дружина розповіли історію свого життя в Христі в Китаї. Він провів у в’язниці двадцять один рік і вісім місяців, але завжди з посмішкою говорив: «Ці страждання – ніщо в порівнянні з тим, що пережив Ісус за мене на хресті!»
Його маленька дружина, якій уже за п’ятдесят, сидить біля нього із сяючою посмішкою; вона говорить про труднощі, що їй довелося пережити, виховуючи шістьох дітей і доглядаючи за свекрухою в ті довгі роки, коли її чоловік був відсутній. Вона закінчує свою розповідь словами: «Добре, якщо наші діти переживають труднощі; тоді вони самі довідуються, що Бог вірний!»
У цій же кімнаті з нами розмовляє високий молодий баскетболіст-професіонал. Він вірує в Ісуса тільки два роки. З задумливим виглядом він повідомляє про своє рішення залишити баскетбол і стати місіонером, ходити по селах і сповіщати Євангелію. Його наречена, перш ніж прийняти остаточне рішення вступити з ним у шлюб, все ще зважує ту ціну, що їм доведеться заплатити за такий намір.
Коли день підходив до кінця, група американців, з якими я подорожував, робила оцінку побаченого протягом дня. Ми роздумували про те, чому в нашій країні люди не мають такого посвячення, такої радості і простоти віри. Протягом багатьох днів ми обговорювали це складне питання. І зробили висновок, що існує таке поняття як духовний успіх. Але в нашій країні його таємницю зберігають найкраще у світі!
Автор книг про молитовне читання Освальд Чемберс сказав, що ознакою дружби є не той факт, що друзі розповідають один одному про таємні негаразди, а те, «…що друзі розповідають один одному про таємні радощі. А дозволяли ви колись Богові поділитися з вами Його таємними радощами?.. Чи перебуваємо ми в молитві в такій близькості з Ісусом, що слова «нехай буде воля Твоя» (Мт. 6:10), відкривають нам таємниці Господа?»[1].
Працюючи в місії «Відкриті двері», я займався не тільки проблемами переслідуваної Церкви, а й вивченням принципів духовного успіху. Я чув як таємні прикрощі, так і таємні радощі. Більше того, я прослідкував, як «маленькі» Божі благословення впливали на життя людей і як вони відкривали їм шлях до чудової близькості з Господом.
Хоча існує багато важливих уроків, принципів і прикладів на цю тему, у цій книзі я об’єднав їх у сім «великих ідей» чи основних принципів, що коротко виражені на початку кожного розділу.
Використовуючи термін «переслідувана Церква», я маю на увазі тих братів і сестер, що живуть в умовах зовнішніх обмежень, тобто вони певною мірою обмежені в можливості проповідувати Христа і жити згідно з вірою в Нього.
Але я поспішаю додати, що ці секрети або принципи стосуються духовності, яка відповідає Біблії і серцю Бога, їх не можна назвати простими культурними особливостями. Кожен секрет з його підрозділами ґрунтується на біблійному вченні і становить те, що мій улюблений письменник Вочман Ні називає нормальним християнським життям. Дехто може зробити правильний висновок, що секрети – це заклик до спрощення, «повернення до основ віри». Дозволю собі зробити два припущення: перше – вражаючі історії членів переслідуваної Церкви не завжди свідчать про те, що кожен з них був тільки переможцем або ж постійно живе, користуючись цими секретами. Вони теж люди і теж роблять багато помилок. Сумних історій стільки ж, скільки і радісних. Деякі з них будуть описані у відповідних розділах.
Друге – цими секретами діляться люди, які живуть у країнах третього світу, вони не збираються в чомусь обвинувачувати християн Заходу. Навіть найближчі учні Ісуса просили Його показати їм Свого Батька, не розуміючи, що Бог більше виявляє Себе у Своїх дітях, ніж для Своїх дітей.
Сподіваюся, що реальність духовного успіху членів переслідуваної Церкви змусить нас переглянути своє життя і позбавитись наслідків впливу раціоналізму, матеріалізму і софістики й допоможе побачити справжнє джерело духовного життя.
Я молюся, щоб ці принципи не залишилися для нас секретами, а стали частиною нашого повсякденного життя, бо це шлях до духовного успіху.
[1] Oswald Chambers, My Utmost For His Highest (Grand Rapids, MI: Discovery House Publishers, 1992), сторінка на 3 Червня.