Св. Домінік був людиною XII століття. Тепер, коли разом з ним, а вірніше з його духовною спадщиною, ми відбудемо чотирнадцять днів реколекцій, то повинні пам’ятати про те, що людина, яка присвятила своє життя Церкві, у часи Середньовіччя не жила і не мислила так, як сьогодні мислимо й живемо ми. Ця відмінність виникає, загалом, через інший спосіб мислення, ніж через політичні або релігійні обставини. Попри те, однак, можемо зазначити, що тогочасна доба була подібна на наші часи: створювалися нові релігійні спільноти, поширювався агресивний іслам на кордонах християнських держав, виникали численні організації, які використовували Біблію і християнство, але не визнавали ті принципи і вчення, які проповідувала Церква. Проте насамперед поривання людського серця були такими ж самими: це питання, які ставила собі людина перед загрозою страждань і смерті, прагнення молитви і труднощі, які зустрічала на своєму шляху, бажаючи правдиво визнавати Бога; духовна туга за Господом в одних людей і байдужість в інших.
Вісім століть відділяють нас від св. Домініка, але і сьогодні нас захоплюють його доброта, вразливість до проявів зла і динамізм проповідництва. Чим більше його пізнаємо, тим більше полюбимо, тобто полюбимо так, як полюбили Домініка його співсестри і співбрати у вірі. Для них він був винятковою людиною: героїчним у молитві, невтомним у проповідуванні Євангелії, вимогливим у ставленні до своїх співбратів, дбайливим у праці – проповідником, який постійно, без відпочинку подорожував дорогами різних країн, голосячи Слово Боже. Домінік був духовним учителем. Його переповнювало глибоке натхнення, якому підпорядковувався і яке визначало шляхи його служіння. Піклувався про своїх ближніх, був їхнім духовним наставником і дбайливо допомагав їм у розвитку їхнього християнського життя. Власне цього духовного наставника і будемо просити, щоби впродовж п’ятнадцяти днів керував нашими реколекціями.
Домінік народився в 1170 році в Кастилії. Вже з дитячих років він відчував потяг до чернечого життя. Після того, як здобув ґрунтовну освіту, його прийняли до спільноти Авґустинців-каноніків, яка знаходилася при єпархії Осми, що на півночі Іспанії. Мав намір все своє життя прослужити для Господа як член цієї капітули, в якій став каноніком, а згодом і заступником преора. Але обставини склалися так, що разом із своїм єпископом Домінік був змушений поїхати з дипломатичною місією в Данію. Коли вони минали землі південної Франції, то випадково зустріли папських легатів, які вже впродовж багатьох років намагалися навернути до Католицької Церкви послідовників єретицьких спільнот, що вважали себе християнами. Мова йде про катарів (вони ж – альбігойці) і вальденсів. Зустріч з такими обставинами не залишила Домініка байдужим. Він був дуже здивований, що існують спільноти, які вважають себе християнами, але не визнають Ісуса Христа своїм Господом, не почитають Його Хрест, не люблять Його Церкви та інше. Це потрясіння було для Домініка настільки великим, що він вирішив покинути все й залишитися у Франції. Поселився в невеликому містечку Фан’є, що поблизу Каркасна. Прожив там дев’ять років, проповідуючи вчення Церкви, молився, провадив диспути, переконував єретиків, організовуючи з ними зустрічі й дискусії. Проходив пішки прилеглі землі, проповідував Євангелію вдень і молився вночі за тих братів у Христі Ісусі, які відступилися від правдивої віри і дали звести себе на манівці хибною наукою. Для Домініка вічне спасіння не було порожнім словом. Він бачив душі, яким загрожувала вічна кара, а тому не міг з цим змиритися. Робив усе, щоби їх урятувати. Саме спасіння цих людей і стало його першочерговим завданням.
Усіх жінок, яких йому вдалося навернути, Домінік спроваджував до монастиря, що був заснований у містечку Пруйле, біля Фан’є. Створив там осередок молитви, який став початком для чисельних монастирів сестер домініканок, де вдень і вночі линули молитви до Господа про спасіння душ і про те, щоби слова Євангелії спонукали серця людей до навернення.
Незабаром до нього приєдналося кілька чоловіків. Вони створили осередок у Тулузі, у будинку одного з новонавернених. Тоді ж Домінік запропонував єпископові, щоби він прийняв новостворене товариство до своєї єпархії як проповідників Божого слова. Ця нова спільнота не мала наміру стати такими монахами, як цистеріянці, що провадили у своїх абатствах контемплятивне життя й утримували себе працею своїх рук, або як парафіяльні священики, які обмежені парохіяльною працею і часом мали в розпорядженні чималий матеріальний достаток, або як регулярні каноніки, які перебували в розпорядженні єпископа. Нове товариство прагнуло бути місіонерським, бажало присвятити себе місіонерському проповідництву і проживати в спільноті.
Дещо згодом Домінік, разом із єпископом Тулузи, прибув до Риму на скликаний там IV Лютеранський Собор. Дбаючи про майбутнє Церкви, Домінік запропонував Папі те, що раніше, дбаючи про добро Тулузької єпархії, пропонував місцевому єпископові. Під час засідання Собор констатував, що вже є багато монаших формацій, тому потрібно обмежити їхню чисельність. Домінікові запропонували, щоби він повернувся в Тулузу й порадився зі своїми співбратами, яке чернече правило вибрати для свого товариства із вже існуючих, доповнити його тим, що сьогодні називаємо особливим статутом, а вже потім повернутися до Риму, щоби затвердити Правила свого товариства.
Домінік і його співбрати скористалися порадою Апостольської Столиці та вибрали монаше правило, яке найбільше відповідало їхнім прагненням. Цей вибір був зроблений на користь монашого правила, яке написав ще святий Авґустин. Особливістю цього чернечого правила став той спосіб життя, який провадили апостоли після Зіслання Святого Духа, як про це написано в “Діяннях апостолів”. Домініканці зорганізували апостольське життя, щоби наслідувати життя перших християнських спільнот в Єрусалимі: “І вони перебували в науці апостольській, та в спільноті братерській, і в ламанні хліба, та в молитвах. […] А люди, що ввірували, мали серце одне й одну душу, і жаден із них не вважав що з маєтку свого за своє, але в них усе спільним було” (Дії 2:42; 4:32).
Так, отже, у 1217 році був заснований Орден проповідників. Останні чотири роки свого життя (помер у серпні 1221 року) Домінік присвятив організації та розвитку Ордену, проте також не занедбував проповідницьку діяльність і молитву.
Спогади, які Домінік залишив після себе своїм співбратам, свідчать про те, що він був людиною сповненою жертовності. Любив Ісуса і жив з Ним щодня, проповідував Євангелію на дорогах, як це робив у Святій Землі, а також молився впродовж ночей, як і його Учитель. Ночі Домініка були сповнені молитвою. Натомість дні були присвячені проповідуванню Євангелії.
Хоча сам Домінік нічого не написав, його сучасники залишили про нього багато спогадів. Власне на них і будемо опиратися.
- Йордан де Сахе, наступник Домініка в Ордені проповідників, у 1233-1234 роках написав невелику книгу, яка донесла до нас цінну інформацію про заснування Ордену.
- Процес канонізації Домініка, якого проголосили святим третього липня 1234 року, спонукав багатьох співбратів до написання спогадів про свого засновника.
- Наприкінці століття, приблизно в 1288 році, була написана велика праця, яка посяде важливе місце в наших реколекціях: “Дев’ять способів молитви св. Домініка”. Без сумніву, цю спільну монографію опрацювали брати з монастиря в Болоньї, взявши за основу спогади сестри-домініканки Цецилії, яка дуже добре знала Домініка.