Вторгнення ворога

Друга сфера нашого буття, в якій виникає сум’яття й страх, конфлікт і страждання, пов’язана з почуттям інтегральности особи. Відчуваємо сум’яття й страх тоді, коли почуваємося невпевнено, незатишно й некомфортно – наче не у своїй тарілці. І, навпаки, протилежний стан притаманний людям, які, як твердять психологи, «мають власні межі». Я усвідомлюю себе як окрему особистість, тобто маю відчуття своїх меж: я – це я, а ти – це ти. Про таке говорить не тільки психологія, а й Часослов. Я натрапив на чудові рядки гимну, який виконують під час Утрені в день свята янголів-хоронителів. Мені вже давно спадало на думку, що янгола-хоронителя нам дано для того, щоб допомогти почуватися у своєму тілі затишно й комфортно. Цей янгол має не лише оберігати нас від гріха, а й захищати нашу інтегральність, щоб ми не розпадалися, не втікали кудись поза себе. Ось слова цього гимну: «Нехай янгол, якого обрано, щоб опікувався нами… вбереже нас від нападу на наші межі». Геніяльний давній гимн. «Нехай вбереже нас від нападу на наші межі». Як виглядає цей напад на наші межі, який змушує нас відчути себе ні в сих ні в тих? Що це за втручання, яке викликає страх і відчуття того, що нашій ідентичності загрожує небезпека та що більше не можемо перебувати в спокої й затишку у своїй індивідуальній ніші?

По-перше, це ситуація, коли мене трактують так, наче мене не існує. Хтось влазить у брудних черевиках до мого дому. Не зважає на мене. Поводиться, як непрошений гість. Деколи це бувають різні тітки й тітоньки, які приходять до нас, як до себе додому. Розставляють усе по кутках, наводять новий, власний порядок. Хоча насправді бувають у нас дуже рідко й зовсім такого права не мають, самовільно приписують собі його. Нерідко це також бувають тесть і теща, які нищать подружжя, котре вже має власних дітей і дім. Однак водночас межі нашого «я» мають потроху долучатися до таємниці сопричастя, тобто до такого розширення, яке відбувається не бурхливо, а поступово. Янгол-хоронитель не тільки оберігає, а й підштовхує нас до того, щоб ми розширювали свої межі. У Старому Заповіті є чимало фрагментів, в яких Бог пророкує Єрусалимові, що розширить його серце, як намет, та що після цього він засяє (див. Іс. 60:5). Мова йде не про політичну експансію, а про розширення меж Божого благословення, яким Він обдарував мене. Бо мене покликано до сопричастя, тобто до таких зустрічей з іншими, в яких беру участь як особистість, як «я», а не розчиняюся в них.

Під час зустрічей з іншими людьми твориться єдність, якої не слід досягати ціною розмивання чи втрати власної індивідуальности. Особи Превятої Тройці, залишаючись окремими особами, водночас становлять одне ціле. Це закладено й у нашій природі: залишаючись собою, маємо в любові розширювати свій намет. У цьому також полягає весь труд перебування в спільноті. Нерідко починаю відчувати напругу, бо боюся, що моє оточення зітре мою індивідуальність та окремішність, що мене уніфікують і я перестану бути собою. Маючи такі страхи, одружуємося, долучаємося до громади. А часто люди взагалі відмовляються створювати спільноти й замикаються разом зі своїми страхами у власному тісному наметі.

Якщо хтось ставиться до мене так, наче мене не існує, це зроджує в моїй душі неабияку тривогу. Адже фактично відбувається втручання. Часто такий непроханий гість з’являється в дуже ранньому віці. Якщо зважає на мене як на дитину, то в мене не виникає захисних реакцій, а натомість поступово зростає відчуття того, що я саме на це й заслуговую, що мене можна використовувати, можна зі мною так чинити й що це цілком нормально. Внаслідок такого ставлення постійно відчуватиму дискомфорт, ніде не почуватимусь у себе вдома. Це справжнє життя у вигнанні. Кожен може прийти без запрошення й робити те, що йому заманеться. Як співала Кася Носовська[1]:

  • За моїм столом сидять ті,
  • Кого я мала б стерегтися,
  • І, сміючись, гасять недопалки
  • В моєму десерті.

Людина, яка колись уже пережила зруйнування меж, доволі легко знову може потрапити в таку ситуацію. Часто повторно налагоджує стосунки з кимось, хто не зважає на неї. Як наслідок, живе, глибоко ненавидячи себе, бо почувається так, немовби її не існує. Це можна порівняти з відчуттям постійного перебування під окупацією. Коли поляки жили під німецькою окупацією, їм щомиті загрожувала смерть. А потім, за комуни[2], будь-якого моменту могли прийти убеки[3], відчинити ногами двері й провести обшук. І не можна було навіть писнути. Тоді це в певному сенсі вважали нормою. Люди жили, боячись, що таке може трапитися будь-якої миті. І навіть якщо якоїсь конкретної хвилини нічого такого не ставалося і вони відчували хиткий спокій, то хіба він був чогось вартий? Насправді то було життя в постійній тривозі й страху. Чимало людей відчувають їх у своєму серці й досі. Таким особам дуже потрібна допомога янгола-хоронителя, який міг би допомогти їм відновити власну ідентичність.

Окрім того, загрозу для моєї ідентичности становить конфлікт між тілом і духом, який виникає тоді, коли відчуваю, що тіло покинуло мене або сам покидаю його. У такій ситуації теж почуваюся не у своїй тарілці – так, наче мене немає в себе, ніби не живу у власному тілі. Я не у своєму тілі, бо воно немовби не належить мені. Часто в основі такого розладу лежить здійснене в минулому вторгнення чужинця, насильство, використання. Існує явище, яке клінічні психологи називають дисоціяцією. Це дуже болісний процес. Наприклад, дитина, яка зазнала якогось значного психічного чи фізичного насильства, починає дисоціювати, тобто відділятися, дистанціюватися від себе й власного страждання. Ці переживання пізніше повертаються в спогадах і снах, коли скривджена особа погоджується на те, щоб повернути собі себе. Один мій знайомий мав сон – дуже реалістичний, – в якому перебував під стелею та з висоти бачив себе маленьким хлопчиком, щодо якого здійснювали сексуальне насильство. Після тих страшних подій, пережитих у дитинстві, почувався повністю розчавленим і – щоб не страждати й відмежуватися від болю, який відчував, – просто втік від самого себе. Така дисоціятивна реакція залишається в людини надовго. Проявляється в інші моменти, наприклад, під час виникнення загрози чи в разі зіткнення з якоюсь агресією. Раптово людина зникає. Фізично вона є, але духовно її немає. Віддаляється, відпливає. Хтось на неї кричить, а вона не реагує, не захищається, не відповідає тим самим і навіть не каже, що так поводитися не можна, тобто взагалі жодним чином не опирається. Її просто немає. У неї в голові сум’яття, і вона відпливла в якісь інші сфери. Це результат глибинного руйнування особистости. Його наслідком стає те, що людина не живе у своєму тілі, не має з ним контакту. Не відчуває того, що відбувається зовні, холоду чи тепла, який іде від іншої людини. Адже для емоційного контакту з іншим також треба бути собою у своєму тілі.


[1] Кася (Катажина) Носовська (нар. 1971) – польська співачка й авторка текстів пісень. – Прим. пер.

[2] Комуною в Польщі називають часи панування комуністичного режиму, коли існувала так звана Польська Народна Республіка. – Прим. пер.

[3] Убеки – загальноприйнята в соціалістичній Польщі (1944-1989) назва співробітників органів державної безпеки. Походить від назви територіяльних (воєводських, повітових, міських) органів безпеки, які називалися управліннями. – Прим. пер.

Попередній запис

Примирення – заспокоєння

Наступний запис

Правильний тип стосунків