В’язень Христа

Павло вирушає до Єрусалиму, знаючи, що настав сумний період у його житті (Дії 20:23; 21:11). Його апостольська праця серед поган викликала люту ненависть до його особи в юдеїв, а водночас і серйозні підозри в християн-вихідців із юдаїзму. В Єрусалимі Павло, що вмів бути євреєм із євреями, отримує від старших Церкви розумну пораду (Дії 21:20-25): виконати один типово юдейський релігійний звичай. Однак ті, що хотіли за будь-яку ціну позбутися Павла, скористалися з його присутности в храмі серед людського натовпу, намагаючися його вбити. Якщо б це вдалося, було б доволі важко визначити, хто відповідальний за цю смерть. На щастя, в останню хвилю Павла рятують сили охорони правопорядку, тобто римські воїни, гарнізон яких був розміщений у фортеці Антонії поблизу храму. Визволений із небезпеки, Павло просить дозволу звернутися до народу й намагається оправдати свою належність до послідовників Назарянина, розповідаючи про видіння воскреслого Ісуса, яке він отримав на шляху до Дамаску, та про доручену йому місію звіщати Євангеліє серед поган. Але слухачі, не бажаючи слухати його, знову здіймають галас і вимагають голови Павла, так що тисяцький Лісій, комендант фортеці, змушений був арештувати його і кинути до в’язниці.

Так починається для Павла важкий і затяжний судовий процес – спершу перед тисяцьким в Єрусалимі, а згодом у резиденції правителя Фелікса в Кесарії Приморській, куди Павла було переведено задля більшої безпеки. На цих слуханнях Павло доводить, що ненависть його супротивників зумовлена виключно релігійними мотивами і що ніхто не може довести жодної його вини, яка могла б оправдати судовий процес і засуд. Та правитель Фелікс в надії отримати якусь користь із цієї справи, надовго затягує процес (Дії 24:26-27). Його наступник Фест має можливість заслухати Павла навіть у присутності Агріппи II, сина Ірода Агріппи, гонителя єрусалимської Церкви (пор. Дії 12), – і пересвідчитися в безвинності в’язня.

Втомлений затягуваннями правителів, Павло апелює до імперського трибуналу, покликаючися на своє римське громадянство. У столиці, далеко від дрібничкових інтересів місцевих функціонерів та від ненависти його обвинувачів-юдеїв, його аргументи оцінили б більш неупереджено, і Павло міг би розраховувати на звільнення. Адже, захищаючи себе самого, Павло захищає також і християнство, що ніяк не загрожувало державі.

Останні дві глави книги розповідають про повну небезпечних пригод подорож до Риму, під час якої корабель, на якому плив Павло, зазнає катастрофи. Утім ця подія обходиться без жертв, і потерпілим вдається дістатися до острова Мальти. Перебувши зиму на острові, найімовірніше, навесні 61-го року апостол прибуває до столиці імперії. В очікуванні на судовий процес він живе під своєрідним домашнім арештом, маючи змогу приймати в себе, кого хоче. Павло користає з цих умов відносної свободи і звіщає Євангеліє також у Римі. Як тільки з’являється можливість, він запрошує визначних представників юдейської спільноти в Римі і проповідує їм Ісуса з Назарету. Дехто приймає його проповідь, але більшість відкидає, і Павло із сумом цитує відомий текст Ісаї 6:9-10, що про нього з подібної причини згадували Ісус (пор. Мр. 4:10-12) та євангелист Іван (Ів. 12:37-40).

Відносно неважке римське ув’язнення Павла виглядає радше немов захист, що його принаймні на цей час забезпечує римська влада, гарантуючи свободу Євангелія в особі найвизначнішого його проповідника від наступів та переслідувань з боку юдеїв. Адже в цих умовах він має змогу проповідувати Євангеліє царства Божого і звіщати науку Господа Ісуса Христа з повною свободою, без жодних перешкод (Дії 28:30-31). На такій оптимістичній ноті Лука завершує свою книгу.

Великий обсяг, що його Лука присвячує процесові над Павлом (понад 1/4 цілої книги: Дії 21-28), навіть не натякаючи на те, як він завершився, останнім часом привернув до себе велику увагу вчених. На їхню думку, у цій частині книги видно намір, з яким Лука писав свій твір про початки християнства. Лука приділив стільки уваги процесові над Павлом насамперед через те, що ці події з трьома великими апологетичними промовами (Дії 22:1-21; 24:10-21; 26:1-23) давали йому змогу для оборони не так особи самого апостола перед якимсь конкретним звинуваченням, як радше оборони законности всієї його місії, а з нею – і всієї християнської місії проповідувати Ісуса Христа юдеям й особливо поганам. Цю місію показано як продовження історії спасіння, яку Бог розпочав ще зі стародавніми отцями. На захист цієї законности і тяглости стає також і утвердження та захист єдности нового Божого народу, до якого входять всі, хто вірить в Ісуса Христа, – єдности між Церквами Єрусалиму і Юдеї та Церквами християн, навернених із поганства.

Промовляючи перед народом в Єрусалимі (Дії 22), перед правителем Феліксом (Дії 24) та перед царем Агріппою II (Дії 26), Павло завжди висвітлює справу в цій апологетичній оптиці, яка перевищує його особу, хоч і цілковито її охоплює. Він проголошує, що віра в Ісуса Христа, а з нею і весь християнський рух, не є відступництвом від віри та від надій отців, а, властиво, їх сповненням (пор. Дії 24:14; 26:6-8).

У цій останній частині своєї книги Лука розглядає питання, про яке в тому часі, коли він писав, очевидно, ще поважно дискутували (70-80 рр.). Він зі смутком зауважує, наскільки згубний розрив між юдаїзмом та християнством і як він відбивається навіть на стосунках між Церквами юдейського та Церквами поганського походження.

Попередній запис

Друга і третя місійна подорож Павла

Наступний запис

Підсумкові зауваги