Відповідальне ставлення до минулого

І нарешті останнє. Це теж дуже важливо: до психогігієни належить прихильне ставлення до власної життєвої історії. Не буває дитинства без трагедій, але й не буває життя без різноманітних скарбів. Багато людей ухиляються від праці над власним дозріванням, перекладаючи на оточення відповідальність за власне минуле, точніше за пережиті в минулому дефіцити. Водночас є люди, які знову й знову звинувачують себе за ці дефіцити, соромляться або почуваються винними. Багато хто робить і одне, й інше: почувається відповідальним і винним за те, що сталося в дитинстві, і майже не бере на себе відповідальності за те, наскільки дитячий досвід впливає на теперішнє та майбутнє життя.

Отже, варто усвідомити, що кожен сам відповідає за своє ставлення до минулого, тобто за вплив, який минуле мас сьогодні, але аж ніяк не за зовнішні обставини та вчинки інших людей.

Беручи до уваги те, що інші люди вчинили в моєму житті, й те, у чому я схибив, здатність вибачати – це важливий аспект подолання наслідків минулого та відновлення психічного здоров’я.

Беручи до уваги те, що інші люди вчинили в моєму житті, й те, у чому я схибив, здатність вибачати – це важливий аспект подолання наслідків минулого та відновлення психічного здоров’я. Вибачити і свою, і чиюсь вину – це не лише духовна подія, це психологічний процес, який стосується загалом усіх людей. (Люди невіруючі теж вибачають одні одним і їхнє життя змінюється на краще порівняно з тим, як вони почувалися тоді, коли міцно трималися за травми минулого).

Здатність вибачити власну вину та здатність вибачити іншому тісно пов’язані між собою, хоча й не так автоматично та стовідсотково, як декому хотілось би. Часто буває так: кому важко вибачити самому собі, той потай або явно докоряє іншим і звинувачує їх у тих промахах, які не може вибачити собі. І навпаки: хто не перестає докоряти іншим, хоче виправдати свої промахи і після цього вірить, що йому Бог поза всяким сумнівом вибачить (вірить, що для конкретної людини діють інші умови, ніж для інших людей), той поводиться непослідовно. Хто вирішує жити, очікуючи Божого прощення, той здебільшого починає милосердно ставитися до інших. Щоправда, інколи буває дуже складно відчувати прощення на емоційному рівні. Те, що відбувається в голові, дуже довго не доходить до серця. Рішення вибачити іншій людині, прийняте «на рівні голови», надзвичайно важливе, але відчуття часто роками відстають. Нерідко це залежить від сцен, які прокручуються в голові: образи та яскраві спогади, пов’язані з конкретною особою, виринають знову й знову і викликають відчуття приниження, болю або сорому, тож старі рани відкриваються знову. Практичні поради та богословські істини майже нічого не дають. Образи, що виринають знову й знову, викликають сильні відчуття. Звільнитися від них можна, замінивши ці, деструктивні, образи іншими.

Ось декілька прикладів, щоб позбутися сорому за власну вину. Уявляйте, наприклад, як список звинувачень рветься на дрібні клапті. Він порвався і склеїти його нема чим.

Інший, біблійний, образ: вина «потонула в найглибших глибинах моря». Уявляйте, як вина опускається на морське дно, на незмірну глибину.

Можна створювати власні, нові образи й спогади, наприклад, записуючи на папір те, що людину обтяжує і що вона визнає перед Богом, а потім спалюючи цей папір.

Такі образи часто допомагають і тоді, коли треба вибачити іншим людям: я намагаюся не повертатися думками до вчинків, які завдали болю, а свідомо думаю, наприклад, про якусь гарну подію, пережиту разом із цими людьми.

Однак «віддати» ці внутрішні докори часто не вдається ще й тому, що християни не усвідомлюють, що, коли вони вибачають, ці докори не зникають безслідно, християни їх віддають і вручають святому і милосердному Богові, Якому належить помста (біблійне розуміння прощення охоплює і віру в Божу відплату, див. Рим. 12:18-20). Щоб позбутися фантазій про помсту, слід пам’ятати, що Бог справедливо все розсудить. Я, як духівник, часто спостерігав, як усвідомлення Божого суду спонукає жертву бажати зловмисникові Божого милосердя.

У ставленні до власної життєвої реальності виявляються, звичайно ж, не лише психологічні аспекти, а й певний духовний досвід. Чи якийсь досвід справді духовний чи все-таки більш емоційний – цього ніхто не зможе сказати з певністю. Духовні аспекти – це частина невидимого світу (трансцендентність), перевірити їх неможливо.

Однак Біблія пропонує нам багато можливостей, щоб здобути духовний досвід. Це дуже важливо, коли йдеться про страждання чи в минулому, чи тепер. Часто християни забувають про те, що той, хто страждає, може скаржитися Богові в молитві. У Біблії є багато молитов-скарг і кожна з них – це не ознака недовіри, сумніву чи ворожості щодо Бога і щодо себе, а вияв глибокого зв’язку між людиною і Богом, якого людина не розуміє і близькості якого розпачливо шукає.

Окрім скарг, Біблія ще знає розраду. Її можна знайти разом з іншими християнами, з якими можна чесно зустрітися перед Богом. Справжня розрада (на противагу до дешевих потішань) не применшує ваги страждання, а допомагає його витримати.

Ще одна думка про те, як поводитися з відчуттям вини.

Прощення й відпущення можна дуже виразно відчути на сповіді. Шкода, що в традиції багатьох християнських громад сповідь не практикується. Біблія виразно заохочує нас до сповіді (див. Як. 5:16).

Сповідь – це не покірний жест підставляння голови (з надією, що удар буде не дуже сильним). Сповідь – це тиха пристань. На сповіді ми зраджуємо таємницю, що обтяжує нас, і вона втрачає свою силу над нами. Боже милосердя стає для нас видимим і відчутним через хліб і вино, навіть і тоді, коли багато питань ще залишаються відкритими. У Христовій громаді практикуються ще й інші дії, які символізують благословення; вони відбуваються на рівні тіла і ведуть до досвіду Божої присутності в особистому житті вірного. Це такі дії, як помазання олією або молитва з покладанням рук.

Як ми зазначали, справжню духовність не можна організувати, змусити або якимось способом виміряти і перевірити. Те, що людина кожного ранку влаштовує собі «час тиші», може бути виявом примусової соціалізації, характерним для певної християнської конфесії, і в такому випадку людина навіть не думає про стосунки з Богом, але може бути й виявом глибокої любові й довіри до Нього. І, як відомо, у людини, яка ніколи не тримала в руках Біблію, можуть скластися цілком виразні стосунки з Богом (інакше б наші переважно неосвічені християни були б і тепер, і в минулому просто поганими християнами).

Навіть якщо багатьом людям це не подобається, суть духовного життя не в тому, щоб досягнути якомога вищого духовного польоту, хоч би нам цього і дуже хотілося. Віра веде передусім до звільнення, а не до суб’єктивної вразливості, не до вилікування, а до спасення. Ця тема тягнеться червоною ниткою через усю Біблію: спасення – це винятково Божий подарунок, його не можна заслужити чи заробити, воно на сто відсотків залежить від Божої благодаті. Це не людина примирюється з Богом (наприклад, коли через обрядові дії, аскетичні практики, жертвоприношення та подібні речі здобуває Божу прихильність), це Бог у Христі примирюється з людиною (див. 2 Кор. 5:18-19).

Отже, зміст духовного життя полягає в тому, щоб люди знаходили пристановище під Христовим хрестом і отримували вічне життя, а не в тому, щоб завжди бути бадьорим і радісним (хоча Бог не має нічого проти цього). Те, що вічне життя починається вже на цій землі, не означає, що «повнота життя» звільнить нас від обмежень і слабкостей нашої людської природи. Однак численні християни живуть саме з такими сподіваннями, чують підтвердження цього в багатьох проповідях, особистих свідченнях і розчаровуються тому, що не можуть витримати суперечності між своєю вірою (у мене завжди має все бути прекрасно, бо зі мною Ісус) і повсякденням (мені часто буває кепсько). І навпаки, є такі християни, які вважають, що все добре й прекрасне настане «колись», у потойбічному житті, і тому, міцно заплющивши очі, пробігають повз Божі подарунки, дані їм уже зараз, і оплакують свою біду на цій долині сліз.

Отже, я вірю не для того, щоб бути здоровим, бадьорим і радісним, навіть якщо живу духовним життям, молюся чи виконую якісь обрядові дії. Бо для живої віри в Ісуса Христа це не так уже й важливо. На жаль, доволі просто вірити і бути хворим і нещасним. Однак це не та віра, яка веде до спасенних стосунків із Богом, а радше перекручені релігійні переконання. Про них йтиметься в наступних розділах.

Попередній запис

Психогігієна. Душу теж треба доглядати

Наступний запис

Цензура власного досвіду, або Чому людина не має права на певні відчуття