Відпочити в собі, не дозволити поганяти собою

Часом дивуємося, як люди можуть відпочивати в собі. Ми також хотіли би так відпочивати і не дозволяти різним життєвим обставинам виводити нас з рівноваги. Ми б хотіли знайти спокій у своїй душі і не чекати від людей їхнього схвалення та визнання. Людина прагне внутрішнього визволення від думки інших людей. Ми не хочемо, щоби інші визначали, в якому напрямку нам іти. Однак багатьом не вдається віднайти цей внутрішній мир, бо в дитинстві вони постійно чули такі запитання: що скажуть люди, якщо ти таке одягнеш? Якщо ти так себе поводитимеш? Таким людям у дорослому віці важко бути собою і відчувати себе. Вони підпорядковуються іншим людям і прислухаються лише до чужих думок. Одна молода жінка не могла знайти спокою. Їй було важко зайти навіть до магазину. Вона постійно питала себе: а що продавці про мене подумають? Що вони подумають про моїх дітей? Може, в їхніх очах я – погана мати? Саме це зосередження на думках інших людей про неї та про її дітей не давало їй спокою.

Інші люди картають себе докорами сумління, коли дозволять собі відпочити. Я знаю чоловіків і жінок, які виросли на одній фермі. В дитинстві, коли вони хотіли трохи відпочити, приходила їхня мати, і питала: «Ви що, не маєте чим зайнятися? Довкола повно роботи. Ану до праці». На інших фермах навіть не знають такого слова, як відпочинок. Люди постійно мусять щось робити, щоби їхній день був успішним та приніс результати праці. Люди, які виросли в таких умовах, справді не вміють відпочивати. Тоді в їхній голові звучить питання: що ж подумають люди, якщо я в білий день гуляю без діла? Вони подумають, що я справжній нероба. Для деяких прозвучить як звинувачення, якщо хто скаже їм: «Так виглядає, що ти б’єш байдики». Щоби уникнути цього звинувачення, вони робитимуть що завгодно, перебуватимуть у постійному русі і принаймні справлятимуть враження дуже зайнятих людей.

Багато людей хотіли би досягнути внутрішнього миру та свободи, щоби не залежати від думки інших. Питання в тому, як цього досягнути. Особисто мені допомогла одна цитата зі Святого Письма. Ісус обіцяє нам, що сам подарує нам мир. Він сам покаже нам той шлях, якого ми знайти не можемо: «Візьміть на себе ярмо Моє, і навчіться від Мене, бо Я тихий і серцем покірливий, і знайдете спокій душам своїм. Бож ярмо Моє любе, а тягар Мій легкий!» (Мт. 11:29-30). Найчастіше ми самі придумуємо собі ярмо, а воно нас тягне до землі та приносить неспокій. Це постійний тиск, від якого важко визволитися. Ми вважаємо, що повинні досягнути ще більшого, виконати ту чи іншу справу бездоганно, робити все вчасно та непомильно. Ми обіцяємо самому собі, що повинні пробігти кожного дня стільки-то кілометрів, зробити те чи інше для свого здоров’я. Ми прагнемо кожного дня довести іншим людям, що все робимо правильно. Також може бути так, що ярмо нам накладають інші люди, і це нас дуже непокоїть. Вони вимагають все більше і більше, очікують від нас того, чого ми виконати не можемо. Попри все вони тиснуть на нас своїми вимогами, а це викрадає наш внутрішній спокій. А Ісусове ярмо легке, воно не тисне, не прихиляє до землі. Це Божа рука зцілення та допомоги, яку Він простягає улюбленому створінню: приймаю тебе таким, яким ти є. Бог охороняє тебе. Ти перебуваєш у Божій милості.

Бог хоче визволити тебе, подарувати тобі внутрішній мир.

Ось дві постави, яких ми можемо навчитися від Ісуса для того, щоби віднайти спокій. Перша постава – це лагідність (нім. «Sanftmut»). Німецьке слово «лагідний» (нім. «sanft») походить від слова «збирати» (нім. «sammeln»). Тож я можу бути лагідним лише тоді, коли знайду в собі відвагу позбирати все, що є в мені. Все, з чого складається моє життя: успіхи та невдачі, все добре, що я зробив, всі мої провини, мої почуття та розум. Є люди, які багато в собі витісняють, тому що вважають, що це не їхнє. Що воно не має права на існування, що люди не мають права бачити це в мені. Однак що більше вони ховаються від самого себе, то сильніший тиск відчувають. Вони перебувають у постійному страху, що хтось інший може заглянути туди, всередину. Часто складається враження, що, зустрічаючи інших людей, ми бачили тільки їхню голову, їхню роль, їхнє завдання, а зовсім не бачили людини. Тоді з’являється відчуженість, нам здається, що реальної зустрічі не відбулося. Дедалі більше людей не знають, що таке лагідність, бо не мають мужности все в собі зібрати докупи. Якщо я справді зберу все, що є в мені, що складає мою життєву історію, тоді зазнаю спокою. Тоді не матиму потреби з великим страхом приховувати в собі те, що там є. Зустріч можлива лише зі зібраною людиною.

Другою поставою є смирення. Про це ми вже говорили. Смирення – це відвага увійти в глибини своєї душі. Все в мені має право на існування, все може бути осяяне Божим світлом. Смирення веде до спокою. Я знаходжу в собі відвагу бути тим, ким я є. А отже, – звільняюся від тиску необхідности постійно змінюватися. Я можу просто бути собою. Довіряю Богові, вірю, що Він може з того, що є в мені, виростити прекрасне дерево, яке відповідатиме моїй сутності. Дерево ростиме тоді, коли залишити його в спокої. Якщо його постійно викопувати, пересаджувати, то можна й не дочекатися з нього плоду. Дерево потребує спокою для того, щоби могло рости. Так само і людина потребує спокою, лагідности та покори, щоби в мирі бути тим, ким вона є. Тут не йдеться про самовпевнений спокій, якого нічим не порушити. Це інший спокій, той, який дає змогу нам бути тими людьми, якими нас задумав Бог. Це активний спокій.

Якщо ми маємо в собі такий спокій, то не дозволимо іншим людям виснажити нас. Тоді відчуємо свободу від чужих вимог, які хотіли би скеровувати нас в те чи інше місце. Надмірні вимоги можуть йти не лише від інших людей, але й від нас самих – це наш внутрішній голос, який постійно шепоче: будь досконалим, поспіши, більше зусиль, зроби це правильно, будь сильним! Людина перевантажує себе, і ніколи не задоволена своїми результатами. А справжній спокій ніколи не гнатиме нас вперед, а рухатиме нас зсередини. І ми будемо йти спокійно своїми стежками.

У житті людини багато зовнішніх насильників. Для ізраїльтян ними були єгиптяни, які постійно змушували їх до важкої праці, вимагали щоразу більших результатів. На деяких сучасних підприємствах керівництво виступає в ролі такого насильника. Вони не знають міри у своїх вимогах і вважають, що їхні працівники повинні працювати дедалі краще з кожним роком. Вони нездатні поважати межі кожної людини. А наша міра обмежена. Людина не може бути успішною без міри. Ми повинні скинути з себе ярмо, яке нам дали інші люди, і взяти на себе Ісусове ярмо, яке не тисне на нас, не прихиляє до землі, а дарує спокій. В античні часи гуманного правителя від негуманного відрізняло ярмо, яке він накладав на людей. Гуманний правитель накладав ярмо, яке людина могла нести спокійно. Негуманний тиран накладав неможливі тягарі і змушував виконувати все більше праці.

Той, хто знайшов справжній спокій, не дозволить іншим людям поганяти собою. Звіряючись зі своїм внутрішнім темпом, він віднайде свій зовнішній темп, в якому йому буде зручно працювати. В такому темпі він працюватиме значно ефективніше від тих людей, які хаотично кидаються від однієї справи до іншої. Поспіх не має мети. Апостол Павло говорить про людей, які здіймають багато куряви, а насправді бігають без потреби з одного місця в інше. Він відмежовує себе від них: «Тож біжу я не так, немов на непевне, борюся не так, немов би повітря б’ючи» (1Кор. 9:26). Багато людей кудись поспішають, однак вони поводяться, як хом’як у колесі, не досягаючи жодних результатів. Вони бігають по колу. Я можу віднайти свій шлях, який приведе мене до мети лише тоді, коли знайду в собі мужність створити здорову дистанцію до інших бігунів. Немає сенсу просто бігти разом з усіма, якщо я не бачу своєї мети. Спокій, в якому я роздумую про свій шлях і свою мету, робить мій біг ефективнішим.

Багатьом людям дуже важко сказати «ні». Вони бояться, що коли комусь відмовлять, їх перестануть любити. Вони думають, що найважливіше бути разом з усіма, просто бігти, немає значення, що без жодного сенсу. Вони бояться самотности та відповідальности за свої вчинки. Однак без вміння сказати «ні» людина не віднайде своєї міри. Якщо я виконую кожну людську забаганку зі страху відкинення, то матиму завжди багато чужої роботи. А колись мені все-таки увірветься терпець. Сказати «ні» означає мати мужність визнати свої межі та шанувати межі інших людей. Люди не знають своїх меж і нав’язуються іншим. Тоді ми справді потребуємо відваги сказати «ні» у своїй праці та в своєму відпочинку, щоби дотримуватися своєї міри. Якщо я постійно переступаю через свою міру, кажучи «так», як тільки мене про щось попросять, то колись мені це набридне. Я почуватимусь використаним, у мені виростатиме прихований гнів. Цей гнів паралізуватиме мою силу, я втрачу свою енергію. Так виникне порочне коло надмірних чужих вимог.

Якщо я вчасно скажу «ні», то це піде на користь не лише мені, але й тому, хто мене про щось проситиме. Всюди знайдуться люди, які вимагатимуть від вас занадто багато. Таке враження, що вони не відчувають жодних меж. Тоді в моїй відповідальності вказати їм на мої межі, інакше вони вилізуть мені на голову. Вони можуть і не помітити, що переступають чиюсь міру. Сказати «ні» означати внести ясність у ті чи інші відносини. Якщо я комусь відмовляю, то це не означає, що я його відкидаю. Я намагаюся йому донести, що хотів би, щоби він поважав мої межі. Все ж я завжди зустрічатиму людей, які намагатимуться переступити мої межі. Навіть коли я скажу «ні», вони викликатимуть у мені докори сумління, або доводитимуть важливість тієї справи, про яку мене просять. Однак це в моїй відповідальності – бути вірним своєму «ні».

Попередній запис

Що збагачує моє життя?

Наступний запис

Не роби з мухи слона