Відпустіть гілку і впустіть Бога

Говорить до неї Ісус: Не торкайся до Мене (Ів. 20:17)

Розповідають історію про чоловіка, який, сходячи на гору, втратив рівновагу і впав. Падаючи з краю скелі, він схопився за невелику гілку і держався за неї, як тільки міг. Звисаючи там над прірвою, він молився: «О Боже, допоможи мені».

Лагідний голос відповів: «Ти Мені віриш?»

«Ти знаєш, що вірю Тобі, Господи, і саме тому й розмовляю з Тобою».

Голос запитав ще раз: «Ти віриш мені?»

«Так, Господи, звісно, я вірю Тобі».

Цього разу голос промовив гучно: «Тоді відпускай».

Ця історія має також ще одне, досить капосне закінчення, коли чоловік каже: «Агов, там нагорі, чи міг би я поговорити з кимось іншим?»

Але якщо серйозно, то коли ми хочемо пізнати Божий мир на глибшому рівні, то маємо навчитися відпускати гілку. Це не означає, що ви мусите бути пасивні, байдужі чи безвідповідальні. І також не означає це, що ми мусимо говорити приречено: «Що буде, то буде». Відпускання – це акт правдивого самозречення. Ми більше не наполягаємо на тому, щоби все сталося, як би ми хотіли. Ми відпускаємо своє «я», «моє» і «мене». Ми сходимо з престолу свого життя і дозволяємо Христові стати нашим Господом. Ми пов’язуємо свою волю з волею Божою і починаємо шукати Божу дорогу в повсякденному житті. Ризикнувши відпустити гілку і цілком звірившись на Бога, ми творимо основу особистого преображення. Що більше ми віримо, що більше дозволяємо Богові бути Богом, то стаємо вільнішими.

Я вважаю, що саме про це і стала довідуватися Марія Магдалина того ранку воскресіння. Поверніться на хвилю до тих слів, які Ісус промовив до неї: «Не торкайся до Мене». На перший погляд, вони видаються трохи нечуйними. Вони напевне мали розкраяти їй серце. Минулі дві ночі, мабуть, були найпохмурішими в її житті. Вона пережила біль і скорботу. Думала, що ніколи вже не побачить Ісуса, не почує Його голосу, не відчує дотику. Коли вона упізнала Його в цю мить і усвідомила, що Він живий, то зовсім не дивним виглядає її інстинктивний потяг обняти Його. І ніколи більше не відпускати. Але Ісус не хоче, щоб вона робила це.

У реальності Ісус не виявляє нечуйности. Він запрошує Марію на новий рівень взаємин. Ісус, Який утішав її раніше, тепер її випробовує. Його слово виразне і ясне. Він просить Марію не припадати до Нього. Він хоче, аби вона відпустила гілку і впустила Бога. Розкрила руки. Повірила.

Бачите, Ісус має глибші наміри щодо життя Марії. Він не бажає, щоб вона чіплялася за гілку все своє життя. Він знає, що така звичка обмежує душу, підриває довіру і сповільнює ріст преображаючої дружби з Богом. І Він також жадає, щоб вона розкрила свої стиснуті пальці і стала людиною, яка спроможна відпускати. І тому Він наказує їй: «Не торкайся до Мене…» Це запрошення любови, заклик до безумовної довіри, прохання розкрити руки.

Ті, хто долучилися до групи Анонімних Алкоголіків, слугують чудовим прикладом того, що Ісус просить тут вчинити Марію. З нього ми бачимо, наскільки важливо «відпустити гілку і впустити Бога». Це гасло наголошує на доконечній потребі перестати покладатися на себе, цілковито звірити себе Богові і дозволити Богові бути Богом у нашому житті. Ісус із власного досвіду знає мир і силу, які приходять, коли ми чинимо це. За лічені години до розп’яття Він молився в Гетсиманії молитвою того, хто знає, що таке самозречення: «Тільки хай не Моя, а Твоя буде воля!» Він хоче, щоб Марія осягла той самий глибокий досвід довіри, самозречення і вміння відпускати.

Рішення відпустити гілку і впустити Бога – це не та річ, яку ми робимо раз і назавжди. Віддавши себе Христові вперше, ми дозволяємо Йому, свого роду, зайти через передні двері нашого дому. Воно демонструє нашу готовність дозволити Богові преобразити все наше особисте, сексуальне, фінансове і соціальне життя. Але це лише початок нашої дороги віри. Для того, щоб сповна оселитися в домі преображення, ми мусимо віддати Христові кімнату по кімнаті, всякий аспект нашої особистости, а надто в тих кімнатах, що приховані від публічного огляду. Роблячи це, ми дізнаємося, що навернення – це довготривалий процес, який відбувається поступово, день у день.

Також я мушу наголосити, що цей процес відпускання може виявитися нелегким. Та частина нашого «я», що прагне перебувати в осерді, мати владу, домагатися в житті «свого», повсякчасно прагне зійти на трон нашого життя. Ми можемо з самого ранку віддати ціле своє життя Богові. Але вже за годину хвилюватися до нестями через якийсь аспект нашої роботи, за свої фінанси або про майбутнє країни. Ми можемо звірити своїх любих людей Богові і молитися, щоб вони стали такими, якими їх хоче бачити Бог. Але вже за кілька хвилин виявляється, що ми розповідаємо їм, як вони мають жити. Спіймавши себе на цьому, ми лише можемо легко вернутися до Христа, знову висловити своє бажання відпустити гілку та впустити Бога і попросити Бога далі настановляти нас, поки триває день.

На завершення цього розважання я запрошую вас до участи в невеликій вправі. Це вправа, яку я повторюю знову й знову. Хоч де ви сидите тепер, зручно вмостіться і покладіть руки на коліна. Міцно стисніть пальці в кулаки. Уявіть собі, що в тих стиснутих руках ви держите щось для вас важливе – своє життя, близьких людей, роботу, майно, кривди, надії і мрії на майбутнє. Відчуйте, як напруження припливає від ваших рук. Тепер почуйте запрошення від Христа відпустити все це і впустити Бога. Це запрошення до глибшого самозречення й відданости. Якщо зможете, продемонструйте своє бажання, поволі розкриваючи руки.

Тож пізнайте радість і спокій, які приходять, коли ви відпускаєте гілку і впускаєте Бога!

Вірш на згадку: Отче, у руки Твої віддаю Свого духа! Лк. 23:46

Попередній запис

Станьте Христовим учнем

Наступний запис

Дайте волю дорогим людям