Брат Домінік не занедбував жодних побожних практик, коли мандрував з одного краю до іншого, зокрема й тоді, коли перебував в якійсь відлюдній околиці. Великою радістю було для нього, коли мав змогу віддатися медитації або спогляданню. Під час подорожі часом говорив до свого товариша: “У пророка Осії є такі слова: Запроваджу мою улюбленицю на пустелю і там буду промовляти до її серця”. Тому віддалявся від свого товариша, йдучи попереду нього, або, здебільшого, за ним на деякій відстані. Так ішов сам і молився: жар його молитви завдяки такій медитації ставав щораз палкішим.
Св. Домінік дуже багато подорожував. Без сумніву, він провів стільки ж часу в дорозі, скільки і серед своїх співбратів. Відмірював дороги з Тулузи до Риму, з Риму до Болоньї, з Болоньї до Парижа, з Парижа до Мадрида. Це були тільки деякі з його найдовших подорожей. Під час свого дев’ятирічного перебування у Фаньє він пройшов усі навколишні дороги і стежки, і то в усіх напрямках. Один історик вирахував, що Домінік міг проходити до тридцяти кілометрів щодня. Це дуже багато. Для цього потрібно багато енергії, але також і часу. Домінік використовував цей час, щоби молитися.
Тому молитва під час подорожі є тим різновидом молитви, який неможливо оминути. Подорож стала для Домініка особливим часом, коли виявлялася сила його душі, дух упокорення, поринання в споглядання, пристрасність проповідника. Цей різновид молитви насправді став немов його монастирем, монастирем відкритим, монастирем, в якому молився, міряючи світ.
Брат Бунвізо (Добре обличчя!) залишив нам у своїх спогадах чимало подробиць про подорожі Домініка, якого супроводжував у дорозі. Від нього ми довідуємося, що Домінік часто ходив босим.
“Під час подорожі, яка провадила їх до Риму, коли тільки виходили з того або з іншого міста чи села, благословенний брат Домінік знімав своє взуття і йшов босим, а взуття ніс на плечі. Так доходив аж до брами наступного міста, містечка чи селища. Тоді знову одягав взуття, але відразу знімав його, як тільки минали поселення” (VIE, С. 48).
Той самий брат також розповів, що якось вони подорожували під час зливи. Проте брат Домінік був таким, як і завжди, радісним і благословив Господа, співаючи вголос «Радуйся, Маріє…», закінчивши співати цей гімн, починав «Прийди Духу» і співав його до кінця, не знижуючи голосу. З того, що брат Бунвізо був здивований, можемо зробити висновок, що він бажав сховатися від зливи і перечекати, аж поки вона перейде. Отож не кожний з нас є Домініком.
Під час мандрівок Домінік і його товариші просили притулку у своїх братів або монахів інших Орденів, а також у людей, які жили в поселенні. У таких обставинах Домінік легко підпорядковувався як співбратам, так і довколишнім умовам.
“Коли мусили просити про притулок або їжу, брат Домінік не керувався власною волею, але волею братів, які подорожували разом з ним” (VIE, С. 49).
А це завжди було підставою для прославлення Бога і проповідування Євангелії.
“Під час подорожі брат Домінік прагнув донести Боже слово до тих, хто йому зустрічався в дорозі, донести особисто або за посередництвом інших. Мандруючи, він дискутував або розмовляв про Бога, читав, або молився” (VIE, С. 36; свідчення брата Вентури з Верони).
Легко собі уявити, що під час довгих подорожей брати мали достатньо часу, щоби спілкуватися між собою про те, що вивчали, а також проповідувати Євангелію в тих місцях, де їм доводилося затримуватися. Проте дорога понад усе сприяла молитві і слід було користуватися кожною нагодою, аби зосередитися під час подорожі або затриматися в якійсь церкві. Це підтвердив брат Вентура:
“Коли приходив до місця ночівлі, то, якщо там була якась церква, завжди йшов до неї молитися. Так само, майже щоденно, перебуваючи поза монастирем, вставав і будив братів, як тільки чув перші дзвони на Утренню” (VIE, С. 36).
Важко припустити, що ці подорожі були приємними. Навпаки, це були справжні випробування. Можна зробити висновок, що брати дуже дивувалися відвазі свого засновника, бо знали, що означає подорожувати в таких умовах. Здавалося, що Домінік був на межі цілковитого знесилення. Однак завжди мав достатньо енергії, щоби полагодити поточні справи, а вночі молитися з браттями або самому.
“Наприкінці червня благословенний Домінік мандрував із Венеції. Повертався втомленим, бо в ті дні спека була нестерпною. Однак, попри свою втому, більшу частину ночі розмовляв зі мною про майбутній розвиток нашого Ордену, оскільки мене обрали настоятелем монастиря, а також з братом Рудольфом. Останній хотів відіспатися, і просив Домініка, щоби пішов відпочивати і не вставав вночі на Утренню. Проте Домінік, замість погодитися на цю пропозицію, пішов до церкви і таки провів там решту ночі в молитві” (VIE, С. 39; свідчення брата Вентури).
Дорога була для нього безперервним паломництвом. Під час таких подорожей він не тільки постійно молився, проповідував Боже слово, але також виявляв братерську любов й убозтво, бо в тогочасній епосі, як і сьогодні, поспіх і багатство були взаємопов’язаними. Домінік рішуче обрав такий життєвий шлях, який йому вказав його учитель – єпископ Дієго з Осми. Він назавжди залишився вірним цьому шляху. Вірним аж настільки, що не звертав уваги на своє здоров’я. Часто під час таких мандрівок був близьким до смерті. Одного разу, як дістався до Болоньї, був настільки виснаженим, що вже не мав сили повернутися. Можна сказати, що Домінік помер у дорозі. Це прекрасна смерть для апостола, який відзначався такою духовною загартованістю і святістю.
Біограф св. Домініка, Йордан де Сахе, написав про його життя в подорожі, яке завершилося в Болоньї. І справді, з тієї хвилини, як покинув капітулу в Осмі, Домінік не припиняв мандрувати. Спочатку подорожував, щоби нести Добру Новину тим, хто це потребував, дещо згодом ходив з міста до міста, пропагуючи свій Орден.
Наприкінці життя, переконаний, що його головним завданням є організовувати і настановляти братів, яких розіслав по всьому світі, мандрував від одних домініканських монастирів до інших, піклуючись про їхнє життя.
Так міг здійснити намір, який носив у собі як найбільше прагнення: євангелізувати далекі народи, тобто як каманів у центральній Європі, так і сарацинів. Зі своїм товаришем, який у майбутньому стане братом Вільгельмом з Монтферата, поклялися вирушити в дорогу, як тільки Орден буде зорганізований, щоби “працювати разом для навернення поган у Прусії та інших країнах Північної Європи” (VIE, С. 43). Брат Рудольф це підтвердив: “Домінік прагнув навернення і спасіння всіх душ: як сарацинів, так і християн, зокрема каманів та інших поганських народів. Неодноразово висловлював своє прагнення вирушити до каманів, щоб євангелізувати їх, та до інших нехристиянських спільнот” (VIE, С. 58).
Утім Домінікові не вдалося реалізувати цей задум. Однак його Орден завжди дбав про те, щоби йти за кордони держав чи народностей, де Боже Слово вже пізнали, аби провадити апостольську працю там, де ще не чули Євангелії. І поки євангелізація народів не буде завершена, сини св. Домініка вирушатимуть у дорогу, просячи у свого засновника, щоби сповнив їх своєю відвагою і витривалістю.