Дедалі більше людей працює щораз менше і дедалі менше людей працює щораз більше

Є така небезпека, що в багатьох християнських громадах втратиться збалансоване співвідношення між обов’язком і задоволенням, між роботою і відпочинком. Чим далі, тим частіше громада поділяється на тих, хто клопочеться (і виснажений бореться, поки не впаде), і на тих, про кого клопочуться (а ці часто заклопотані лише собою). Хто не може вчасно зупинитися, той захворює.

* * *

Ось він лежить між грядками салату, на носі сонячні окуляри, дмухає на перецвілі кульбаби. А салат треба негайно пересаджувати. Сьогодні увечері біблійні читання, він мав би до них готуватися. Що ж, можна й без підготовки. Як виняток. Щось там у нього ще є в запасі.

Багато хто заздрить такій людині. Інші думають: як можна бути таким ледачим і безвідповідальним. Чимало і таких християн, які вважають цих мрійників утіленням гріховності (навіть якщо в цьому не зізнаються). Їхня улюблена пісня – «Уставай, надходить ніч…». Для них характерна постійна діяльність задля Господа, вони завжди на ногах, виконуючи важливі завдання. Якби їх не було, то Ісус з усіма Своїми високими вимогами взагалі не знав би, що робити.

Але дехто поводиться цілком інакше: нехай інші печуть сливовий пиріг на вечір пенсіонерів. Це аж ніяк не моє завдання. Окрім того, мені треба негайно в тренажерний зал, а на пізніше я домовилася піти в кіно з товаришем. До того ж я ніколи такого не робила, а читання Святого Письма на недільному богослужінні мене виснажує. Я, можливо, і могла б, але так не хочеться. А потім лунає уже зовсім вбивча фраза: це ж буде якось лицемірно, якщо я робитиму те, чого зовсім не люблю робити. Тому я не можу піти на компроміс із совістю і переступити через себе.

Брак збалансованого співвідношення між роботою та відпочинком, напруженням і розслабленням, обов’язком і задоволенням веде до хвороби.

І це стосується і одних, і інших: і тих, які крутяться, як білка в колесі, і тих, котрі проводять своє життя на канапі перед телевізором. Бо, по-перше, обидві сторони підсилюють одна одну, а по-друге, обидві сторони живуть не так, як годиться жити людині – Божому сотворінню.

Я думаю, що більша вина лежить на активних. Звісно ж, у них є кращі відмовки: «Та Ви ж самі знаєте, коли належиш до християнської спільноти, завжди знайдеться якась робота – музичний ансамбль, гурток для молоді, робоча група. А ще є неділя, і це зовсім не день відпочинку, це радше день найбільших стресів». Але вони трудяться й трудяться, і відбирають в інших їхню роботу. Своїм прикладом вони відлякують інших, дають їм привід сховатися тоді, коли розподіляються завдання. Усі бачать, як вони втомлені й захекані пробігають своє життя. Безперечно, вони все вміють краще за інших, бо майже всюди діє принцип «хто багато робить, той багато вміє». Люди повільніші не можуть так швидко досягнути успіху і втерти носа гіперактивним, які давно вже взялися за роботу і, працюючи, постогнують: «Ох, якби ж хоч хто-небудь допоміг…».

Вони завжди вимірюють свою віру своїми досягненнями і завжди перевіряють свій «духовний пульс», от тільки, на жаль, не на тому місці. Що каже Ісус сімдесятьом апостолам, які повернулися, захоплені своїми успіхами: «Та не тіштеся тим, що вам коряться духи, але тіштесь, що ваші ймення записані в небі» (Лк. 10:20). Не визначайте себе тим, що стається через вас, а ідентифікуйте себе з тим, що стається з вами! Численні невтомні трудівники так і не збагнули, що Бог не хоче їхнього служіння, Він хоче їх самих.

Мені здається, що ми майже не пам’ятаємо притчу про чоловіка, який посіяв насіння в землю (див. Мр. 4:26-27). Цікаво, що в ній ідеться про те, як селянин спокійно спить, бо знає, що насіння росте само. А в іншій притчі, над якою ми теж дуже рідко замислюємося, коли вже пора збирати врожай, Ісус закликає спершу звернутися до Господаря жнив, щоб Він вислав робітників на свої жнива, а не самому закачувати рукави (див. Мт. 9:37-38).

Звичайно ж, буває і так, що в багатьох громадах здатність робити перерву в своїй діяльності не сприймається як ознака духовної і людської зрілості. Якось один священик сказав мені таке: «Добре Вам говорити! Освячувати понеділок?! Ви знаєте, що буде, якщо Ви в понеділок просто пройдетеся вулицями і прогуляєтеся? Як усі на Вас подивляться? На пляж я ходжу тільки в сусіднє містечко, де ніхто мене не знає. А сказати комусь, що я хочу сьогодні сходити на пляж і не займатися душпастирством…? Я можу відмовитися від якогось завдання лише тоді, коли мене чекає щось значно важливіше. Чи змогли б Ви в такому випадку сказати: «Ні, не хочу, я після обіду влаштую собі вихідний і піду на прогулянку»?

Якщо людина завжди зайнята, це може призвести до хвороби. Це не має нічого спільного з духовністю. Здебільшого це пов’язано з такою внутрішньою настановою, коли людина почувається незамінною або намагається бути такою. Це християнський героїзм. За біблійними нормами це – гріх, а за соціальними нормами багатьох спільнот – чеснота.

Коли я проводжу терапію з людьми, які страждають від депресії, то відчуваю велику потребу регулярно піти на активну прогулянку (принаймні тричі на тиждень по півгодини, а в неділю – цілу годину). Як доведено, прогулянки діють антидепресивно. Однак християни, на жаль, постійно соромляться протягом тижня побути бездіяльними, адже вони все-таки не хворі. Чим більше вони виснажуються, тим важче звільнитися від постійного почуття обов’язку.

Нам потрібні не лише регулярні паузи, а й збалансоване співвідношення між обов’язком і задоволенням. Однак є багато християн, які переконані, що задоволення – це щось недобре.

Хто вміє отримувати задоволення – той і краще працює. Хто не вміє отримувати задоволення, той не вміє по-справжньому відмовлятися, бо не має чого дарувати. Адже така людина змушена завжди все віддавати.

Працюючи із християнами, які страждають від депресії, можна набути дуже цікавий досвід. Одна жінка з депресією під час тренінгу на вміння отримувати задоволення одержує домашнє завдання – купити в цукерні три дорогі шоколадки. Дорогі – це ті, що по 2 марки 40 пфенігів. Поволі покласти шоколадку на язик і відчути смак, як він поступово виникає, зростає і згодом поволі слабшає.

Наступного тижня вона приходить на консультацію – домашнє завдання не виконано. «Знаєте, у нас у шафі ще залишилися цукерки з коньяком з Різдва тисяча дев’ятсот якогось там року і спочатку ж треба їх доїсти…». Можна відповісти тільки таке: цукерки з коньяком не мають нічого спільного з тренінгом на вміння отримувати задоволення. Отже, домашнє завдання залишається те саме. Наступного тижня вона справді купила шоколадки і… подарувала їх сусідці: «У неї ж якраз був день народження…».

Отже, третя спроба. Внутрішній опір проти задоволення і пов’язане з цим відчуття вини були величезними, але з часом їх вдалося подолати.

Збалансоване співвідношення означає також, що життя не назвеш вдалим, якщо воно минає лише у веселощах і розвагах. У нашому сучасному суспільстві простежується тенденція, що все має приносити задоволення. І, на мою думку, ця тенденція дедалі більше проникає в деякі християнські спільноти. Богослужіння мають давати задоволення, а якщо не дають, то вони не духовні.

Зустрічі для молоді, які не завжди дають задоволення, теж не підходять. Ця норма веде до хвороби, так само як і та, яка забороняє задоволення. Вона не лише ставить вимоги, які неможливо виконати. Є ще й глибша причина того, чому «культура задоволення» – це завжди депресивна культура. Життя, яке служить тільки задоволенню, не має змісту. Ні в кого не викликає сумнівів той факт, що життя, позбавлене змісту, так само, як і виснаження, призводить до депресій.

Є, до речі, певна психотерапевтична стратегія (логотерапія, яку опрацював Віктор Франкль), побудована на пізнанні себе і спрямована на те, щоб допомогти людині з психічними відхиленнями відкрити для себе зміст життя. Віктор Франкль порівнював здорову людину із здоровим оком, яке бачить не саму себе, а те, що навколо. Тож є люди, які бачать лише себе, постійно шукають щастя і саме тому його не знаходять. Бо, на думку Франкля, справжнє щастя виникає лише як «побічний ефект» під час пошуків змісту. Для християн у цьому нема нічого нового, бо ще Христос навчав, що хто шукає себе, той себе губить.

Підсумок: є здорова середина, в якій зберігається рівновага. Хто перебуває всередині, той не несе тягарів світу на своїх плечах, але й не пробігає повз потреби інших. Ця середина охоплює і напруження, й розслаблення. Віра, якою живемо (у значенні наслідування Христа), визначає наше повсякдення. Однак так відбувається не тому, що Христос неодмінно вимагатиме цього від нас, а тому, що нам це вкрай необхідно. Живучи усередині, доводиться щось долати. Однак життя не складається лише з цього. Щоб знайти середину, нам потрібне чесне пізнання себе та відвага виправити дисбаланс.

Попередній запис

Цензура власного досвіду, або Чому людина не має права на певні відчуття

Наступний запис

Власна ініціатива чи довіра до Бога?