Є така небезпека, що в багатьох християнських громадах втратиться збалансоване співвідношення між обов’язком і задоволенням, між роботою і відпочинком. Чим далі, тим частіше громада поділяється на тих, хто клопочеться (і виснажений бореться, поки не впаде), і на тих, про кого клопочуться (а ці часто заклопотані лише собою). Хто не може вчасно зупинитися, той захворює.
* * *
Ось він лежить між грядками салату, на носі сонячні окуляри, дмухає на перецвілі кульбаби. А салат треба негайно пересаджувати. Сьогодні увечері біблійні читання, він мав би до них готуватися. Що ж, можна й без підготовки. Як виняток. Щось там у нього ще є в запасі.
Багато хто заздрить такій людині. Інші думають: як можна бути таким ледачим і безвідповідальним. Чимало і таких християн, які вважають цих мрійників утіленням гріховності (навіть якщо в цьому не зізнаються). Їхня улюблена пісня – «Уставай, надходить ніч…». Для них характерна постійна діяльність задля Господа, вони завжди на ногах, виконуючи важливі завдання. Якби їх не було, то Ісус з усіма Своїми високими вимогами взагалі не знав би, що робити.
Але дехто поводиться цілком інакше: нехай інші печуть сливовий пиріг на вечір пенсіонерів. Це аж ніяк не моє завдання. Окрім того, мені треба негайно в тренажерний зал, а на пізніше я домовилася піти в кіно з товаришем. До того ж я ніколи такого не робила, а читання Святого Письма на недільному богослужінні мене виснажує. Я, можливо, і могла б, але так не хочеться. А потім лунає уже зовсім вбивча фраза: це ж буде якось лицемірно, якщо я робитиму те, чого зовсім не люблю робити. Тому я не можу піти на компроміс із совістю і переступити через себе.
Брак збалансованого співвідношення між роботою та відпочинком, напруженням і розслабленням, обов’язком і задоволенням веде до хвороби.
І це стосується і одних, і інших: і тих, які крутяться, як білка в колесі, і тих, котрі проводять своє життя на канапі перед телевізором. Бо, по-перше, обидві сторони підсилюють одна одну, а по-друге, обидві сторони живуть не так, як годиться жити людині – Божому сотворінню.
Я думаю, що більша вина лежить на активних. Звісно ж, у них є кращі відмовки: «Та Ви ж самі знаєте, коли належиш до християнської спільноти, завжди знайдеться якась робота – музичний ансамбль, гурток для молоді, робоча група. А ще є неділя, і це зовсім не день відпочинку, це радше день найбільших стресів». Але вони трудяться й трудяться, і відбирають в інших їхню роботу. Своїм прикладом вони відлякують інших, дають їм привід сховатися тоді, коли розподіляються завдання. Усі бачать, як вони втомлені й захекані пробігають своє життя. Безперечно, вони все вміють краще за інших, бо майже всюди діє принцип «хто багато робить, той багато вміє». Люди повільніші не можуть так швидко досягнути успіху і втерти носа гіперактивним, які давно вже взялися за роботу і, працюючи, постогнують: «Ох, якби ж хоч хто-небудь допоміг…».
Вони завжди вимірюють свою віру своїми досягненнями і завжди перевіряють свій «духовний пульс», от тільки, на жаль, не на тому місці. Що каже Ісус сімдесятьом апостолам, які повернулися, захоплені своїми успіхами: «Та не тіштеся тим, що вам коряться духи, але тіштесь, що ваші ймення записані в небі» (Лк. 10:20). Не визначайте себе тим, що стається через вас, а ідентифікуйте себе з тим, що стається з вами! Численні невтомні трудівники так і не збагнули, що Бог не хоче їхнього служіння, Він хоче їх самих.
Мені здається, що ми майже не пам’ятаємо притчу про чоловіка, який посіяв насіння в землю (див. Мр. 4:26-27). Цікаво, що в ній ідеться про те, як селянин спокійно спить, бо знає, що насіння росте само. А в іншій притчі, над якою ми теж дуже рідко замислюємося, коли вже пора збирати врожай, Ісус закликає спершу звернутися до Господаря жнив, щоб Він вислав робітників на свої жнива, а не самому закачувати рукави (див. Мт. 9:37-38).
Звичайно ж, буває і так, що в багатьох громадах здатність робити перерву в своїй діяльності не сприймається як ознака духовної і людської зрілості. Якось один священик сказав мені таке: «Добре Вам говорити! Освячувати понеділок?! Ви знаєте, що буде, якщо Ви в понеділок просто пройдетеся вулицями і прогуляєтеся? Як усі на Вас подивляться? На пляж я ходжу тільки в сусіднє містечко, де ніхто мене не знає. А сказати комусь, що я хочу сьогодні сходити на пляж і не займатися душпастирством…? Я можу відмовитися від якогось завдання лише тоді, коли мене чекає щось значно важливіше. Чи змогли б Ви в такому випадку сказати: «Ні, не хочу, я після обіду влаштую собі вихідний і піду на прогулянку»?
Якщо людина завжди зайнята, це може призвести до хвороби. Це не має нічого спільного з духовністю. Здебільшого це пов’язано з такою внутрішньою настановою, коли людина почувається незамінною або намагається бути такою. Це християнський героїзм. За біблійними нормами це – гріх, а за соціальними нормами багатьох спільнот – чеснота.
Коли я проводжу терапію з людьми, які страждають від депресії, то відчуваю велику потребу регулярно піти на активну прогулянку (принаймні тричі на тиждень по півгодини, а в неділю – цілу годину). Як доведено, прогулянки діють антидепресивно. Однак християни, на жаль, постійно соромляться протягом тижня побути бездіяльними, адже вони все-таки не хворі. Чим більше вони виснажуються, тим важче звільнитися від постійного почуття обов’язку.
Нам потрібні не лише регулярні паузи, а й збалансоване співвідношення між обов’язком і задоволенням. Однак є багато християн, які переконані, що задоволення – це щось недобре.
Хто вміє отримувати задоволення – той і краще працює. Хто не вміє отримувати задоволення, той не вміє по-справжньому відмовлятися, бо не має чого дарувати. Адже така людина змушена завжди все віддавати.
Працюючи із християнами, які страждають від депресії, можна набути дуже цікавий досвід. Одна жінка з депресією під час тренінгу на вміння отримувати задоволення одержує домашнє завдання – купити в цукерні три дорогі шоколадки. Дорогі – це ті, що по 2 марки 40 пфенігів. Поволі покласти шоколадку на язик і відчути смак, як він поступово виникає, зростає і згодом поволі слабшає.
Наступного тижня вона приходить на консультацію – домашнє завдання не виконано. «Знаєте, у нас у шафі ще залишилися цукерки з коньяком з Різдва тисяча дев’ятсот якогось там року і спочатку ж треба їх доїсти…». Можна відповісти тільки таке: цукерки з коньяком не мають нічого спільного з тренінгом на вміння отримувати задоволення. Отже, домашнє завдання залишається те саме. Наступного тижня вона справді купила шоколадки і… подарувала їх сусідці: «У неї ж якраз був день народження…».
Отже, третя спроба. Внутрішній опір проти задоволення і пов’язане з цим відчуття вини були величезними, але з часом їх вдалося подолати.
Збалансоване співвідношення означає також, що життя не назвеш вдалим, якщо воно минає лише у веселощах і розвагах. У нашому сучасному суспільстві простежується тенденція, що все має приносити задоволення. І, на мою думку, ця тенденція дедалі більше проникає в деякі християнські спільноти. Богослужіння мають давати задоволення, а якщо не дають, то вони не духовні.
Зустрічі для молоді, які не завжди дають задоволення, теж не підходять. Ця норма веде до хвороби, так само як і та, яка забороняє задоволення. Вона не лише ставить вимоги, які неможливо виконати. Є ще й глибша причина того, чому «культура задоволення» – це завжди депресивна культура. Життя, яке служить тільки задоволенню, не має змісту. Ні в кого не викликає сумнівів той факт, що життя, позбавлене змісту, так само, як і виснаження, призводить до депресій.
Є, до речі, певна психотерапевтична стратегія (логотерапія, яку опрацював Віктор Франкль), побудована на пізнанні себе і спрямована на те, щоб допомогти людині з психічними відхиленнями відкрити для себе зміст життя. Віктор Франкль порівнював здорову людину із здоровим оком, яке бачить не саму себе, а те, що навколо. Тож є люди, які бачать лише себе, постійно шукають щастя і саме тому його не знаходять. Бо, на думку Франкля, справжнє щастя виникає лише як «побічний ефект» під час пошуків змісту. Для християн у цьому нема нічого нового, бо ще Христос навчав, що хто шукає себе, той себе губить.
Підсумок: є здорова середина, в якій зберігається рівновага. Хто перебуває всередині, той не несе тягарів світу на своїх плечах, але й не пробігає повз потреби інших. Ця середина охоплює і напруження, й розслаблення. Віра, якою живемо (у значенні наслідування Христа), визначає наше повсякдення. Однак так відбувається не тому, що Христос неодмінно вимагатиме цього від нас, а тому, що нам це вкрай необхідно. Живучи усередині, доводиться щось долати. Однак життя не складається лише з цього. Щоб знайти середину, нам потрібне чесне пізнання себе та відвага виправити дисбаланс.