“Насамперед ви зібрані для того, щоби жити разом в єдності, будучи одним тілом і однією душею в Бозі. […] Щоби ви всі були одне ціле” (Правило св. Августина).
“Згідно з тим, що сказано в Уставі, головною причиною, задля якої ми зібралися в спільноту, є прагнення жити з Богом і мати в Бозі одну душу й одно серце” (LСО, № 2).
“Як і в Церкві апостолів, духовна єдність опирається і будується на тому самому Духові, а також завдяки Йому зміцнюється: у Святому Дусі ми приймаємо Слово Бога Отця, поєднані однією вірою;, споглядаємо Його одним серцем і прославляємо Його одним голосом; у Ньому творимо одне тіло і ламаємо той самий хліб; у Ньому, врешті, все маємо спільне і готовність до проповідництва Євангелії” (LСО, №3).
***
Без жодного сумніву, Орден св. Домініка має у своїй основі принцип життя в спільноті.
Обираючи Статут св. Августина, для якого зразком була Церква перших християн в Єрусалимі та який уже в перших параграфах наголошував на необхідності єдності в спільному житті, св. Домінік зробив акцент на тому, що для нього було найголовнішим, тобто на апостольському житті.
Це очевидно, що часи, коли жив св. Домінік, ще були далекі від віку індивідуалізму. У ХІІІ-му сторіччі ще не мислили – як це було в XVI сторіччі – крізь призму особистості, її індивідуальної свідомості, її власної долі. Навпаки, у часи Домініка думали про спільноту, спільне життя, наслідування святих.
У релігійній традиції, з якої св. Домінік черпав свої ідеї, усюди панував дух спільноти, це ж стосується монахів св. Бенедикта, як і монахів св. Норбета, а навіть і картузіянців св. Бруно. Усі плекали в серці реалізацію ідеалу такого християнського життя, який описаний у «Діях апостолів»: “А люди, що ввірували, мали серце одне й одну душу, і жаден із них не вважав що з маєтку свого за своє, але в них усе спільним було” (Дії 4:32).
Коли Домінік почав думати про створення Ордену проповідників, то відразу визначив, що це мала бути спільнота. Прагнув, щоби браття жили разом, разом молилися і разом проповідували Боже слово.
Тому в домініканській хроніці зафіксовано, що Домінік завжди перебував спільно з братами. Насправді, він ніколи не був сам, бо це було б немислимо. Відвідував спільноти, які виникали почергово, ходив з монастиря до монастиря, пристосовуючись до місцевих звичаїв споживання їжі та молитви. Також під час цих подорожей ніколи не був сам, але з одним або кількома товаришами. Це саме завдяки їм ми сьогодні й маємо оці цінні свідчення, що стосуються поведінки Домініка в різних життєвих обставинах. У ті давні часи спільнотне життя зовсім не було легшим, аніж звичайне, а тому ніколи не втрачала своєї актуальності сентенція “спільне життя є найважчою покутою”.
Домініка завжди представляють як особу, що має такі риси характеру, які потрібні, аби провадити життя в спільноті.
“Був людиною покірною, лагідною, терпеливою, щирою, спокійною, миролюбно налаштованою, стриманою, скромною, богобоязливою. Відзначався зрілістю в кожному своєму вчинку і слові, всіх утішав, а особливо своїх братів; був пристрасним поборником чернечого життя, постійно практикував убозтво…” (VIE, С. 46).
Це свідчення брата Амізо з Медіолана подібне до багатьох інших свідчень і наголошує на тій рисі характеру, стосовно якої всі одностайні: Домінік мав особливий дар потішати братів у життєвих випробуваннях. Послухаймо, що на цю тему розповідає брат Павло з Венеції.
“Він був прекрасним порадником для своїх братів і для тих, кого спіткало нещастя або переслідувала спокуса; свідок говорить про це на підставі власного досвіду, а також досвіду інших осіб” (VIE, С. 70).
Сьогодні ми би сказали, що Домінік мав харизму духовного лідера. Не задовольнявся лише залученням людей до свого Ордену. Умів також бути для них товаришем, допомагав їм у важких обставинах, охороняв від спокус, яких неможливо уникнути в житті. Додавав їм відваги, коли знеохочувалися, напоумлював, коли чинили неправильно. Св. Домінік володів тим особливим різновидом відваги, що так рідко зустрічається в чернечому житті, яка допомагає повчати грішників, водночас не принижуючи їх. Усі визнавали, що він був суворим і вимогливим, але справедливим, як пише про це брат Фроґер з Пенни.
“Позаяк сам добросовісно дотримувався святих правил, такої ж сумлінності вимагав і від своїх братів. Якщо виявляв, що деякі з них її втратили, картав їх. Однак робив це так толерантно і послуговувався такими лагідними словами, що ніхто йому не заперечував, навіть якщо покута за гріхи була дуже важкою” (VIE, С. 73).
Для Домініка життя в спільноті не обмежувалося лише проживанням групи людей в одному будинку. Щоби воно було насправді спільним, необхідно, аби серед братів панувала єдність – єдність в її первинному значенні: щоби панував один дух. І не тільки в щоденному спільному житті, що вже й так не було простим завданням, але також й у відповідальності за провадження життя в спільноті. Його приятелі монахи-цистеріянці від світанку і до вечора провадили цілком спільне чернече життя, натомість св. Домінік прагнув, аби життя його братів було в меншій мірі таким спільним життям, а більше апостольським. Про це свідчить сентенція, яка й визначає шлях Ордену: “Про те, що стосується всіх, повинні приймати рішення всі”.
Спільному життю домініканців властива незвичайна різнорідність капітул. Очевидно, що жодний брат не проживає сам. Живе в монастирі, який є різновидністю спільноти. Орден збирається регулярно на капітули. Під час засідання капітули обирають преора Ордену. Преор обирає свого заступника. Капітула визначає головні завдання апостольського Ордену разом із розпорядком дня, який визначають спільно, якщо виникає така потреба.
Монастирі домініканців об’єднані в провінції. Кожна провінція також має свою капітулу, під час якої обговорюють усе, що її стосується. Усі домініканські провінції, які утворюють Орден проповідників, збираються кожні три роки під час Генеральної капітули, яка має владу приймати рішення про все, окрім зміни суті домініканського покликання.
Потрібно наголосити, що обов’язковим є вдосконалення в апостольській єдності. Без цього домініканська спільнота стане лише збіговиськом людей, яка відстоює свої корпоративні інтереси, що можна зауважити в багатьох так званих демократичних товариствах. Без єдності немає спільноти, є тільки група осіб. Щось цілком інше знаходимо в покликанні св. Домініка і в його планах. Його геніальність полягає в тому, що він відразу передбачив небезпеку такої організації Ордену і запропонував способи, з допомогою яких Чин би міг залишатися цілісністю й одночасно, щоби ним можна було керувати. Його сучасники були переконані, що цілий Орден опирався на молитви свого засновника. Навіть і сьогодні деякі брати в цьому переконані.
“Допомагав своїм місіонерам через заступництво своїх молитов, а могутність Господа вчинила так, що їх ставало щораз більше” (LIB, №62).