Доктринальна частина (Євр. 1:5 – 10:18)

У цій частині, безперервно покликаючися на старозаповітне об’явлення, розвинуто те, що було сказано в пролозі. Її можна поділити на дві основні секції.

а) Вищість особи Ісуса Христа від ангелів (Євр. 1:5 – 2:18) та від Мойсея (3:1 – 4:13). Використовуючи найбільш природний для євреїв метод, тобто наводячи довгу низку уривків із Писання, автор описує вищість Ісуса-Месії над ангелами. Лише до Нього в повній відповідності можна застосувати означення «Син Божий»; ангели є лише слугами, міністрами Божими. Після короткого заохочувального відступу на початку другої глави автор розвиває свою думку далі, пояснюючи, що Син «на малу хвилину» був зведений до нижчого становища від ангелів, тому що мусив стати в усьому «подібний братам», щоб відкупити їх і привести до Отця (Євр. 2:17); однак тепер ми бачимо Його увінчаним славою і честю (Євр. 2:9).

Ісус вищий також і від Мойсея, подібно, як син у домі батька вищий від слуги (Євр. 3:1-6). Тут автор теж висловлює гаряче заохочення. Постать Мойсея нагадує про жахливий період життя в пустелі, по якій євреї блукали впродовж сорока років і де вимерли всі ті, що вийшли з Єгипту вже в дорослому віці; вони не могли ввійти в обіцяну землю й насолоджуватися тим відпочинком, що Бог для них приготував. Історія давнього Ізраїля є суворою пересторогою і для християн, адже новий Ізраїль і, зокрема, адресати послання перебувають у подібній ситуації. Труднощі і терпіння можуть спокусити до віровідступництва, але хто втратить віру і повернеться назад, – не зможе увійти в правдиву обіцяну землю, у вічний Божий відпочинок (Євр. 3:6 – 4:13).

б) Вищість звершеного Ісусом діла від діла, що його сповнив Мойсей (Євр. 4:14 – 10:18). Усе, що сказано дотепер, підпорядковується оцій другій секції доктринальної частини, в якій вся увага зосереджена на стосунках між Богом і людьми – стосунках, що на практиці конкретизуються в богослужінні, звершення якого доручено священикам, які є ніби містком між Богом і людиною. Тут автор намагається довести, що священство Ісуса вище від священства левитів, що його встановив Мойсей; що принесена Ним жертва безконечно вартісніша і приємніша Богові, аніж ті жертви, що їх приносили згідно із законом Мойсея; що новий союз між Богом і людьми, в якому Він є посередником, вищий від того союзу, в якому посередником був Мойсей.

Усе те, що чинилося в старозаповітному богослужінні, було лише тінню, прообразом тієї жертви, яку звершив Ісус Христос. Саме ця дійсність триває; образи, натомість, не мають більше жодної вартости і жодного значення від моменту, коли те, що вони символізували, стало дійсністю.

Далі автор довше зупиняється над священством Ісуса (Євр. 4:14 – 7:28). Уже в Євр. 2:17 та 3:1 Ісуса названо Архиєреєм – Первосвящеником. Очевидно саме цей Його титул викликає найбільший інтерес для автора послання. В його очах відкуплення виглядає як величний літургійний акт покути і примирення між Богом і людиною. Саме за допомогою літургійних обрядів священики здійснювали примирення Ізраїля з Богом. Але те, що вчинив Ісус, у Своїй найглибшій суті якраз і є примиренням всього людства з Богом, і, отож, – Ісус сповнив священичу дію.

Встановивши, які ознаки притаманні Первосвященикові, автор наділяє ними Ісуса, Який ще в Старому Заповіті (Пс. 110:4) був провіщений як «Священик навіки за чином Мелхиседековим» (Євр. 5:1-11). Перед тим як розвивати свою думку далі, автор робить довгий відступ (Євр. 5:12 – 6:20), по-батьківськи картаючи (Євр. 5:11-14), журливо остерігаючи перед віровідступництвом (Євр. 6:1-8) та висловлюючи довіру і впевненість, що вірні, незважаючи на всі небезпеки, що їм загрожують, будуть витривалі і твердо триматимуться того якоря спасіння, що ним є вірність Бога Своїм обітницям, які вже здійснилися в Ісусі, найвищому священикові (Євр. 6:9-20).

Повертаючись до аргументу Христового священства, автор, продовжуючи лінію Псалма 110:4, по-новому висвітлює главу 14 книги Буття, де сказано про Мелхиседека, шукаючи в цій розповіді пояснення, чому псалмоспівець порівнює священство Ісуса зі священством Мелхиседека, а не нащадків Арона:

  • саме ім’я Мелхиседека й місто Салем (давнє ім’я Єрусалиму), в якому він царює, нагадують про титули, що їх надав Месії ще пророк Ісая (пор. Іс. 9:5-6; 11:1-9);
  • Мелхиседека зображено в Біблії без кровних зв’язків з людським родом й виключно при сповненні священицьких функцій; таким чином він є образом Ісуса Христа, роль Якого у своїй найглибшій суті має священичий характер, адже її головною метою є поєднати людей із Богом;
  • Мелхиседек приймає вияв поваги від самого родоначальника вибраного народу, і цей вияв виражає визнання нижчости Авраама, а тим паче його потомства, включно зі священиками;
  • священство Ісуса вічне, тимчасом як священство нащадків Леві триває лише в період їхнього земного життя;
  • і, нарешті, священство Ісуса, на відміну від священства левитів, затверджене урочистою Божою присягою.

Не існувало б потреби в новому священстві, якщо попереднє священство приносило б людям повне й досконале відкуплення (Євр. 7:1-28). Таке відкуплення здійснюється лише вічним, а отож і остаточним священством Ісуса.

Це нове священство встановлене для того, аби сформувати нові відносини між Богом і людиною; ось чому далі у викладі йдеться про новий союз (Євр. 8:1-13), що про нього вже відкрито пророкував Єремія (Єр. 31:31-34, текст якого тут повністю цитовано) у цьому величавому й глибокому своїм змістом уривку, який разом з небагатьма іншими в Старому Заповіті сягає дійсности Нового.

Останній пункт, на якому зупиняється священний автор, – це вищість тієї жертви, яку приніс архиєрей Ісус Христос, над жертвами Мойсеєвого богослуження (Євр. 9:1 – 10:18), що його здійснювали спершу в наметі, де перебував ковчег у період блукання по пустелі (пор. Вих. 25-26), а згодом – в Єрусалимському храмі.

Автор розглядає хресну смерть Ісуса під трьома аспектами:

  1. як жертву, якою започатковується новий союз, подібно, як Мойсей започаткував старий союз принесеними Богові жертвами (Вих. 24:6-8);
  2. як жертву, що внутрішньо очищує сумління людей, тимчасом як давні жертви очищували лише зовнішньо, «легітимно» (тут автор має на думці літургію дня покути, про установлення якого йдеться в главі 16 книги Левіт);
  3. як смерть найбільшого добродія людства, оскільки Ісус чинить нас спадкоємцями тих благ, які Він придбав ціною власної смерти.

Зауважмо також, що автор особливо наголошує на множинності давніх жертв, що була знаком їхньої неефективности, та на єдиності нової й остаточної жертви. Однак, говорячи, що стародавнє богослуження було символом нового (Євр. 9:9) та тінню майбутніх благ (Євр. 10:1), автор вказує не лише на обмеженість, а й на велич установленого Мойсеєм богослуження, за допомогою якого Бог хотів підготувати Ізраїля до богослуження остаточного, яке освячує людей внутрішньо (Євр. 10:10-14).

Протиставлення, що його автор проводить між жертвою Ісуса та жертвою «дня покути» (jom kippur), дає йому нагоду показати, так би мовити, кінцеву мету звершеного Ісусом чину.

Автор зосереджує свою увагу на тому, ким Ісус є зараз, тобто ким Він став від моменту Свого піднесення до неба під час вознесіння. Небо – не лише правдива обіцяна земля, до якої новий Мойсей веде новий Божий народ; небо – це також правдивий храм, в якому ми остаточно зустрінемося з Богом й насолоджуватимемося таким самим блаженством, як і сам Бог. Христос, сповнивши Свою жертву покути, ввійшов у це святилище із власною кров’ю, подібно, як єврейський первосвященик щороку входив у найсвятіше місце храму (Святеє Святих), приносячи кров заколених жертв.

Увійшовши до правдивого храму, Ісус проклав до нього дорогу і дав можливість увійти туди слідом за Ним усім, хто увірував в Нього.

Попередній запис

Структура послання. Пролог

Наступний запис

Моральна частина (Євр. 10:19 – 13:15). ЕКСКУРС