Долати бар’єри

Аsphesis (по-грецьки – «прощати») означає «звільняти, розв’язувати пута», «звільняти від боргу, кари, почуття вини». Це слово вживається, коли відчиняють двері тюрми, щоб випустити ув’язненого на волю. Ми покликані ставати вільними та визволяти інших, давати життя, об’являти іншим людям їх красу та цінність. Ми покликані перетворити наш світ у квітучий сад, в якому є місце для кожної квітки; покликані плекати паростки надії, щоб завтра вони змогли принести плоди миру.

У попередньому розділі я говорив про звільнення від наших нав’язливих бажань викликати захоплення і досягати успіху, страху відкинення. Ми не є вільні, доки ці бажання мають владу над нами і не дають нам бажати справедливості та свободи для інших людей. У цьому розділі я говоритиму про звільнення від наших внутрішніх ран, які роблять бар’єри між нами і тими, хто заподіяв нам зло, хто пробуджує в нашому серці ненависть та бажання помсти.

Деякі наші рани мають безпосередню причину, як наприклад, злі слова чи дії. А є рани, які не пов’язані з конкретною подією, але ми відчуваємо, що нас не розуміють, відкидають, особливо, коли ми ранимі. І в одному, і в другому випадку люди, від яких ми чекали підтримки та допомоги, не дали її нам, відвернулись, залишили самотніми. Ці рани зостались всередині нас, і ми ховаємо їх у глибині серця за стінами, створеними, щоб себе захистити.

Ці стіни та внутрішні рани, приховані за ними, заважають нам відкриватись та спілкуватись з іншими, не дають будувати здорові стосунки з людьми. Щоб стати справді вільними, стати вповні людьми, ми повинні вивільнити своє серце з-за цих стін. Прощення – то якраз процес розбирання цих стін. Завдяки прощенню ми можемо прийняти і навіть полюбити тих, хто нас зранив. Це останній етап внутрішнього звільнення.

Ми по-різному реагуємо на біль. Можемо бажати помсти тим, хто нас скривдив; можемо зле говорити про тих, хто нас обмовив. А можна й інакше. Можна затаїти його всередині і дозволити розтравлювати в собі постійне невдоволення всім і всіма. Прихований всередині біль може навіть обернутися самоосудженням, нібито ми всього того й заслуговуємо, бо прийшли до переконання, що ми нічого не варті.

Наші рани можуть витворювати в нас і почуття провини. Існує два різновиди провини; психологічна та моральна. Психологічну провину породжує вплив людей, через яких у нас виникає почуття, що ми нічого не варті. Психологи звичайно називають цей різновид «соромом», щоб відрізнити від другого різновиду провини, яка виникає, коли ми самі усвідомлюємо, що зробили щось зле. Психологічна провина не є наслідком того, що ми когось навмисне скривдили чи зробили злочин, це почуття охоплює нас, коли нас відкидають.

Багато років тому Жан-Поль покинув психіатричну лікарню, щоб жити в «Лярші». Через деякий час у нього розвинулися ознаки психічного захворювання та з’явилися галюцинації. Він відмежувався від реальності й почав жити у власному світі. Це було жахливо і для нас, і для нього. Усі, хто жив разом з ним, зібралися на зустріч з нашим тодішнім психіатром доктором Еролем Франко. Ми намагались зрозуміти, що викликало цю кризу і як допомогти Жану-Полю знову стати самим собою та повернутися в реальність. Я досі пам’ятаю слова доктора Франко: «Я думаю, що Жан-Поль почувається винним за те, що він існує». І тоді він розповів нам історію життя Жана-Поля. Жань-Поль народився неповносправним, його відкинули спочатку батьки, потім бабуся і дідусь і врешті ще дві сім’ї, до яких він потрапив через державну службу соціального захисту. Потім він опинився в психіатричній лікарні і вкінці потрапив у «Лярш». Його ніколи не любили і не приймали таким, як він є. Він ніколи не відчував, що є для когось важливим. Для інших він завжди був лише тягарем, проблемою. А коли людина відчуває, що її не люблять, вона починає вірити, що вона не варта любові. Це і є психологічне почуття вини, почуття, що вбиває серце людини, вбиває бажання жити.

Часто психологічна та моральна провина підживлюють одна одну. Коли нас трактують як нічого не вартих, ми починаємо самі себе так сприймати. І починаємо відповідно до цього жити: ранити інших, робити недобрі вчинки, бо вважаємо, що тільки на такі вчинки ми й здатні. Багато неповносправних людей приходять у «Лярш» з цим психологічним почуттям провини, переконані у власній нікчемності. Наша мета – допомогти їм звільнитися від цього негативного образу, перейти від бажання вмерти до бажання жити, від самоненависті до здатності співчувати собі та любити себе.

Почуття власної нікчемності входить у нас ще в дитинстві, коли ми почувались відкиненими. Темрява заповнює тоді закутки нашої душі, і коли ми впадаємо в депресію, вона виходить на поверхню. Пригніченість – це наповненість почуттями, що паралізують нас, не дають нам жити. А психологічне почуття провини породжує в нас сумніви та брак віри в себе. Багато з нас не мають впевненості не тільки в своїй здатності робити щось, що вимагає вмінь і досвіду, а й у здатності любити і приймати любов у відповідь.

Чим більше мені доводиться слухати розповіді людей, тим більше я бачу, як багато з нас живуть з почуттям провини. Батьки почуваються винними, що їм не вдається бути добрими батьками. Люди одружені почуваються винними, що не вміють любити свого чоловіка чи жінку так, щоб ті були щасливі. Ми всі, мабуть, почуваємось винними за те, що не є такі, якими б хотіли бути. Ми розчаровані собою, бо не є й такими, якими ми мали б бути, на думку інших. Як звільнитися нам від тягару почуття вини? Як віднайти нам віру в себе, що допомогла б нам відкриватись до інших, дарувати життя? Як можуть мама і дитина, чоловік і жінка допомогти одне одному звільнитися від цих негативних почуттів, що не дають нам жити в повноті? Як допомогти їм прийняти одне одного так, щоб вивільнилась енергія життя, яка б перетворила їх серця? Та енергія, про яку пише у своїй книжці «Я і ти» єврейський філософ Мартін Бубер, – енергія, що вивільняється, коли двоє людей у повній довірі й відкритості серця зустрічають та приймають один одного.

У першому розділі я говорив про любов, яка перетворила Клавдію, молоду неповносправну жінку зі спільноти «Ляршу» в Гондурасі. Любов, яка розуміє, додає людині віри в себе, виявляє їй її красу та цінність, допомагає перейти від бажання вмерти до бажання жити. Це любов, що визволяє людину з психологічного почуття провини, яке паралізує її серце. Це любов, що струменить із серця людини, яка вірить у нас і бажає, щоб ми жили. Але щоб прийняти цю любов, нам необхідно відкрити до неї своє серце. Бо наш потяг до смерті, потреба насильства та самокатування можуть закрити нас до цієї любові, змусити відмовитись вірити в неї.

Ось тут захована таємниця нашої внутрішньої свободи. Ми можемо прийняти любов, яка перемінює нас, або її відкинути. Простити – це подарувати людині любов, яка звільняє її від морального гноблення і психологічної провини. Це найбільший з усіх, безцінний дар, який можемо отримати, бо він вивільняє нас від влади наших минулих ран.

Попередній запис

Дорога до свободи (закінчення)

Наступний запис

Особисті рани