Дорога до свободи (закінчення)

Отож четвертий крок – це супровід. Супроводжувати нас має людина, яка любить нас, розуміє та іде поруч з нами дорогою свободи. Це може бути хтось із наших батьків чи друзів; це може бути психолог чи психіатр, що допомагає нам зрозуміти наші внутрішні страждання й тривоги та лагідно розв’язати ті «вузли», що сковують наш розвиток. Це може бути священик, пастор, людина, близька до Бога, яка допомагає нам зрозуміти нашу душу, наші потреби, розпізнати звернений до нас Божий заклик до внутрішнього звільнення, до правдивої любові до себе, до єдності з іншими людьми.

Супровід необхідний на всіх етапах нашого життя, але особливо він потрібний у часи кризи, коли ми відчуваємо розгубленість та безсилля, коли переживаємо втрату. Супровід не є для того, щоб нас осуджувати чи вказувати нам, що робити, – він є для того, щоб показати нам нашу красу та цінність, допомогти віднайти зміст страждання, краще розуміти та прийняти наші обмеження та внутрішні суперечності. Це надихає нас іти далі дорогою свободи, ми примирюємося з нашим минулим і стаємо здатними жити в повноті теперішньої миті та з реалізмом дивитися в майбутнє.

Слово «акомпанемент», що означає супровід, спільнокореневе з «компаньйон» і походить від латинського сит рапе, що означає «з хлібом». Це означає ділитись їжею, давати поживу один одному, бути разом у дорозі. Людина, що супроводжує нас, – немов акушерка, що допомагає нам народитися і жити в повноті. Але й вона при цьому отримує життя, і з цієї відкритості один до одного народжується єдність сердець. Це не хвороблива зчіпка двох людей, а стосунки, в яких кожен дає і отримує життя та запрошує до ще більшої свободи. Коли я покинув службу на підводному човні, мені пощастило зустріти отця Тому Філіпа. Багато років він супроводжував мене. Він був завжди поруч, коли я його потребував, особливо на початках «Ляршу». Він ніколи не осуджував мене, завжди приймав таким, як я є, допомагав розвинутись найкращому, що в мені було. Я відкривав отцеві своє серце і, можливо, багато гарного, що народжувалось у моїй душі, пропало б, якби я не мав цього супроводу. Отець Тома навчив мене дивитися у вічі моїй слабкості та страхові. Тож мені було легко згодом супроводжувати інших людей, вірити в них, допомагати їм звільнятись від ярма самозвинувачень і самоприниження, відкривати свою красу та цінність.

Супровід лежить в основі життя спільноти в «Лярші», але він лежить в основі й будь-якого зростання людини. Ми мусимо йти разом з іншими людьми, щоб додавати один одному натхнення на цій дорозі зросту та боротьби за внутрішню свободу; щоб допомагати один одному вивільнятись з полону егоїзму, що ув’язнює нас та перешкоджає нам бути вповні людьми.

П’ятий крок зростання у свободі пов’язаний з тим, яке значення має для нас приклад людей, що ясно і глибоко розуміють життя і є для нас свідками правди та надії. Вони немов дороговкази на шляху до свободи. XX століття бачило таких людей, як Махатма Ґанді, Далай Лама, мати Тереза та багатьох інших. Кожен з нас знає людей, які, можливо в тихий, прихований спосіб, віддають своє життя, щоб інші могли мати краще життя і надію. Такі люди працюють та борються задля того, щоб наш світ був місцем, де кожен може жити і розвиватися. Вони не лише проголошують цінності, а й живуть ними; вони жертвують своє життя заради правди та любові. Своїм прикладом вони притягують нас до світла, до життя.

Такі люди показують нам, як можна жити і діяти у світі, де панує хаос; як можна залишатися смиренним і любити у світі, де панує насильство. Вони не судять і не осуджують, але своїм життям допомагають нам повніше та глибше побачити реальність, побачити, що існує дорога до миру та єдності, хоч і нелегка та болісна.

На шостому кроці ми усвідомлюємо, що дорога до свободи вимагає немалих зусиль. Визволення від нав’язливих внутрішніх бажань та упереджень заради внутрішнього зросту, життя в правді та служіння іншим – це тяжка праця. Це зусилля, спрямовані на те, щоб не говорити про інших з позицій своїх внутрішніх ран і страхів, тобто з осудом і зневагою; щоб не уникати тих, які відрізняються від нас, а шукати зближення, прислухаючись до них відкритим серцем. Для декого це означає відвідування в’язниць, психіатричних лікарень, закладів для неповносправних, міських нетрищ. Це означає зустрічати і слухати людей – їхні болі, надії, бажання, їх злість та відчай. Це постійні зусилля, але щось ми завжди будемо робити недосконало.

З роками стає легше. Зі старістю, якщо ми її приймаємо, приходить мудрість. На схилі літ ми вже не мусимо всім керувати, ані діяти швидко та ефективно, нам не потрібне вагоме становище в суспільстві. Тепер у нас нарешті є час, щоб просто бути, просто жити, милуватись красою природи, робити речі, на які нам раніше ніколи не вистачало часу. Нам уже нічого не потрібно доводити. Ми маємо час, щоб насолоджуватись теплом стосунків з людьми, яких любимо, щоб молитися і віднаходити спокій в єднанні з Богом. Чи не в цьому призначення старості, так часто знеціненої в сучасному суспільстві? Але якщо з роками ми не набули мудрості, багатства внутрішньої свободи, то старість, з якою приходить втрата сили, здоров’я, суспільного становища, нас лякає, породжує в душі депресію, відчай.

Сьомий крок на шляху до свободи – це усвідомлення того, що звільнення серця приходить через єднання з Богом – творцем світу і джерелом життя. Бог торкається самої серцевини нашого єства, глибиннішої від нашого владолюбства і марнославства, від нашого страху відкинення і почуття провини. Бог відкриває нам неповторність і незмірну цінність нашого життя, як воно є. У глибині нашого серця живе прагнення повноти, вічності. Його не може задовольнити щось скінченне. Від самих початків людство постійно намагається іти усе далі, підійматись усе вище в пошуку змісту життя. І одного дня Бог, прихований у глибині нашого серця, об’являється нам, показує Свою любов до нас та запрошує нас Його наслідувати – так само любити наших братів і сестер у родині людства.

Єдність з Богом і впевненість у Його любові та турботі про нас зміцнює наше бажання перебувати в правді й дивитись на кожну людину, кожну подію, кожну зміну в історії та у всесвіті очима Бога. І тоді нам уже не потрібно доводити свою рацію чи ховатись від інших за мурами наших знань і нашої сили, нас уже не лякає перспектива бути відкиненими. Ми більше не шукаємо абсолюту в іншій людині, групі чи навіть у цілому людстві, бо вони не є і не можуть бути Богом.

Єдність із Богом не створює суперечності між тілом і духом, навпаки, вона робить нас цілісними, бо Бог створив нас такими – поєднанням матерії та духу. Розлам виникає тоді, коли ми хочемо придушити в собі життя, що випливає з нашого серця та з Джерела усього, і натомість утверджувати наше «я» в постійному прагненні влади та визнання. Зі смертю нашого несправжнього «я» ми визволяємо життя Бога усередині нас. Кажучи словами Мартіна Бубера, «ми дозволяємо Богові увійти» в цей світ через наше серце, через усю нашу істоту.

Упродовж усієї історії людства завжди були містики, люди молитви, які прагнули звільнитись від свого «его», щоб жити в єдності з Богом, щоб любити так, як Він любить, щоб співчувати. Було також багато людей, які, не шукаючи саме такої єдності з Богом, були віддані правді, жили співчуттям, працювали заради миру та єдності людства.

Ісус прийшов, щоб наше суспільство, побудоване на зразок піраміди, де на вершині декілька сильних і багатих людей, а біля підніжжя безліч убогих, перемінити на суспільство, що нагадує радше тіло, в якому кожен член, слабкий чи сильний, має своє місце, свою місію. Таке бачення є баченням Бога лагідності та любові, Який хоче перетворити наші кам’яні серця в серця тілесні, серця співчутливі, Який хоче звільнити нас з рабства нашого егоїзму. Та впродовж усієї історії християнства це просте послання Ісуса дуже часто спотворювали або не чули. Бога доброго і смиренного, що запрошує до любові, підміняли образом жорстокого судді, що залякує та карає.

Людству треба віднайти смиренного Бога, Бога абсолютної любові, почути Його послання доброти та лагідності, прощення та ненасильства. Нам треба відкрити і побачити красу нашого всесвіту, нашого тіла, кожної людини, усього життя. Дорога до цього відкриття непроста, та мета вартує того, щоб за неї боротись.

Це послання любові несе в собі радість серця, новий мир, внутрішнє звільнення. Воно є не лише для сильних, а для усіх, хто відкриває в покорі своє серце назустріч Богові любові. Внутрішнє звільнення є також для усіх тих, хто, хоч і ховається сьогодні за стінами страху, проте вірить у визвольну силу Божої любові. Вона є і для тих, хто, хоч і ув’язнений ранами минулого, все ж прагне віднайти дорогу до прощення.

Попередній запис

Дорога до свободи

Наступний запис

Долати бар’єри