Дорога до свободи

Чи все це не є утопія, недосяжний ідеал? Чи ми справді можемо йти до свободи, чи це просто наші перебільшені самолюбні бажання? Чи ми так зосереджені на собі, що поза нашими потребами і славою нас нічого більше не цікавить? Чи ми занадто перелякані, щоб дозволити проявитися нашому глибинному «я»? Чи зможемо ми порвати з нашим індивідуальним та груповим егоїзмом і прагненням безпеки, щоб працювати для миру і спільного добра всіх людей? Чи зможемо ми, як Мартін Лютер Кінґ, мати мрію – мрію про кращий світ, в якому кожен, незалежно від раси, релігії, національності, здібностей чи неповносправності, освіти, багатства, віку, статі – зміг віднайти своє місце та проявити, реалізувати свої дари? Чи можемо ми сподіватись, що колись наше суспільство матиме не пірамідальну структуру, а функціонуватиме на зразок тіла, в якому необхідною і важливою буде визнана кожна його частинка, бо це умова того, щоб увесь організм міг працювати цілісно і гармонійно?

Я вірю, що можемо, бо вірю, що мрії людей про мир, єднання і любов сильніші й глибші, аніж про перемогу на змаганнях життя. А щоб ці мрії стали реальними бажаннями, які нас надихають до конкретних дій, щоб вони розбили наші страхи і прагнення безпеки, кожен з нас повинен наважитись повірити у священну цінність кожного людського серця, у красу всесвіту, у те, що працюючи для миру і єдності, очищуючись від нашого несправжнього «я», ми знайдемо справжній скарб.

Натхнення, чи поклик повірити часто приходить до нас, як лагідне світло, як мить благодаті, мить усвідомлення, хто ми насправді є. А тоді ми мусимо іти далі, підтримувати це натхнення, роблячи чіткий вибір і беручи на себе відповідальність.

Ми не повинні бути наївними. Існують могутні сили, що руйнують довіру – сили зла, ненависті, неправди. Існують люди та групи, що намагаються пригнобити, знищити інших. Тому нам потрібна мудрість, щоб розрізнити, де є правда і життя, а де – ілюзії та смерть.

Дар свободи не є лише для вибраних. Але щоб його здобути, необхідно боротися та працювати. Це довга, прекрасна дорога. Деякі люди мають менше внутрішніх бар’єрів та механізмів захисту, їхні егоїстичні схильності менш виражені. Я зустрічав простих жінок, матерів, які живуть глибоким, цілісним життям, попри те, що все їхнє життя зводиться до турботи про сім’ю. Я знайомий з багатьма відкритими, вільними, мудрими чоловіками та жінками. Я зустрічав неповносправних людей, вільних від будь-яких упереджень до інших людей, вони сяяли дивовижною свободою. Я бачив людей з психічними недугами, але вільних у своєму серці: вони знали, що хворі, але зуміли зрозуміти і прийняти свої обмеження. У бідних кварталах міст по всьому світу я зустрічав людей дивовижно вільних, цілковито позбавлених будь-якого бажання влади чи слави.

Ці люди дивують мене, я люблю їх і захоплююсь ними. В їхній лагідності, співчутливості, цілісності, смиренності я відчуваю присутність Бога. Серце їхнє відкрите до інших людей, і, можливо, тому вони настільки глибоко можуть відчути біль іншої людини, несправедливість цього світу. І якщо вони не ховаються за внутрішніми мурами, то чи не тому, що відчувають захист Бога? Свобода можлива для кожного з нас: хтось уже близько до неї, а хтось має занадто багато механізмів захисту – для такого дорога до звільнення значно довша.

Духовні учителі різних релігій вчать нас, що шлях до свободи складається з різних етапів. Буддисти кажуть, що існує чотири «небесні оселі», або стани Духа. Перший – теttа – це доброта і любов, яка дає, нічого не очікуючи взамін. Другий – kerunа – співчуття, серце, що відчуває страждання інших та прагне їх полегшити. Третій – тuditа – радість, серця, що уміє цілісно, без тіні заздрості, радіти звільненню слабких, убогих, пригноблених. Четвертий стан – реkkа – це мир серця, що його не можна ні описати, ні осягнути зусиллям волі та людського розуму.

Деякі християнські духовні учителі також говорять про етапи шляху, що веде до свободи: спочатку боротьба з сильними, але неглибокими пристрастями – прагненням багатства, насолод, влади та слави. З егоїзмом та егоцентризмом легше боротися, коли ми належимо до спільноти, яка допомагає нам сформуватись духовно та інтелектуально, в якій ми маємо змогу розділити з нашими братами та сестрами життя в служінні та молитві. Тоді, вже в житті спільноти, на поверхню виходять тонші й потаємніші пристрасті: почуття інтелектуальної та духовної вищості, погорда до «менш духовних» членів спільноти, прагнення контролювати інших, мати над ними духовну владу. Боротьба триває і поглиблюється настільки, наскільки ми починаємо усвідомлювати цю духовну гордість. Тоді ми відкриваємо, що наше несправжнє «я» повинно вмерти, аби ми змогли повніше з’єднатися з Богом в убогості, свободі, скромності та покорі, люблячи інших так, як їх любить Бог.

Ось сім кроків до свободи для всіх тих, які стали на цей шлях.

Перший крок – це відкриття, що страх може бути добрим порадником. Це звучить дивно, а проте страх може породити в людині прагнення свободи. Страх, що з’являється в умовах життєвої кризи чи небезпеки, змушує нас задуматися, поставити питання, пошукати рішень, а часом і змінити курс. Такі екстремальні ситуації, як громадянська війна в Алжирі, геноцид на Балканах та в Руанді, змушують людей з обох ворогуючих таборів зупинитися та спитати себе: чи ми таки хочемо миру? Несправедливості та страждання, що їх спричинюють гонка озброєнь та мультинаціональні кампанії, які домінують у світовій економіці, змушують нас ставити запитання: чи ми хочемо мати світ, заснований на змаганні, в якому виграє сильніший, знищуючи слабшого? Чи ми хочемо, щоб світом правили тільки економічні інтереси? Чи можливий інший світ, в якому «лев лежатиме поруч з ягням», як у пророцтві Ісаї? Чи можемо ми працювати разом, щоб збудувати світ миру та любові?

Другий крок до свободи – це усвідомлення наших обмежень, нашого убозтва, слабкості. Я присвятив чимало часу, щоб усвідомити власні обмеження та обмеження групи, до якої належу. Коли я служив на підводному човні на початку 50-х років минулого століття в розпал холодної війни, я знав, що ми «добрі», а комуністи «погані». І що ми повинні бути готові до боротьби за мир. Згодом, уже вивчаючи філософію та теологію, я зрозумів, що – правда, а що – брехня. Я зрозумів помилки інших філософських та політичних систем, богословські помилки інших релігійних традицій.

Можливо, на деяких етапах життя нам потрібна віра в ідеал, навіть в ідеологію, що чітко розрізняє добро і зло, правду і брехню. Тоді ми відчуваємо себе елітою, яка володіє правдою, і спасителями злого, хаотичного світу. Можливо, тверді переконання нам потрібні в підлітковому віці, щоб згодом, подорослішавши, ми досягли зрілості. А зрілість передбачає уміння слухати тих, хто думає не так, як ми, щоб їх зрозуміти та збагатитись повнішим пізнанням правди.

Деякий час свого життя я присвятив тому, щоб розпізнати і прийняти помилки, які зробила протягом своєї історії моя Церква. Був час і на те, щоб відкрити красу, правду та цінності інших Церков і релігій. Минув ще якийсь час, поки я розпізнав свої власні обмеження та вади: мої упередження, страхи, егоїстичні бажання, суперечності, слабкості, бажання успіху та страх невдачі.

Мені треба було також звільнитись від деяких, глибоко вкорінених у мені переконань, щоб досягти мудрості та зрілості. Я мусив прийти до усвідомлення власних ран, що скривалися за потребою духовного успіху та прослави. І навіть сьогодні, коли мені уже за сімдесят, бажання свободи в мені й далі росте. Це ніколи не запізно!

Чи можна зростати до більшої свободи, якщо ми не усвідомлюємо, що нам її бракує? Чи можна прагнути прозріння, якщо ми не усвідомлюємо, що сліпі? Де віднайти надію, енергію та жагу іти до цієї свободи та людської зрілості? Усі духовні автори пишуть про те, що коли ми покидаємо безпеку наших звичних уявлень, то мусимо терпіти страждання і біль, щоб, пройшовши через тривогу та неспокій, досягти мудрості. Мудрість же дарується тим, хто вбогий серцем та духом. Ця внутрішня убогість та смиренність відкриває наше серце до нової радості, свободи, до зустрічі з Богом.

Третій крок до свободи полягає в тому, щоб знаходити мудрість, яка приходить через несподівані ситуації: смерть друга, хворобу, каліцтво, спричинене аварією, іншу трагічну подію, що змушує нас зупинитися, переоцінити наше життя, відкрити нові цінності.

Такі події можуть стати тими несподіванками нашого життя, що відкривають нове, глибше та всеохопніше бачення реальності. Вони здаються трагічними, бо змушують нас вийти зі свого безпечного, добре відомого світу, і вступити в новий, невідомий, непередбачуваний світ. Тому вони викликають у нас тривогу та неспокій. І лише з часом приходить розуміння, що ці події були для нас даром. Багато батьків розповідало мені, яким шоком було для них народження неповносправної дитини. І лише з часом вони відкривали, що ця дитина принесла щось дуже позитивне в їхнє життя: завдяки їй вони покинули світ суперництва та сили, щоб увійти у світ співчуття та лагідності. Несподівані кризи та зміни викликають у нас протест, злість, зневіру, однак ці почуття можуть допомогти нам прийняти реальність такою, як вона є, і віднайти нову енергію, нову свободу та нове розуміння життя і світу.

Щоб зробити таке відкриття, нам потрібна присутність і підтримка людини, що йде поруч з нами, супроводжує нас. Щоб ми досягли внутрішнього звільнення, нам необхідна така допомога. Ми мусимо запитати себе: «Хто йде поруч зі мною?»

Попередній запис

Ознаки свободи

Наступний запис

Дорога до свободи (закінчення)