Достатнього ніколи не достатньо

Незадоволення, яке святий Венедикт так гостро критикував ще 1500 років тому, коли говорив про порок обурення, стало сьогодні ключовою ознакою сучасного суспільства. Людина нічим не задоволена. Навіть коли має все, їй однаково чогось не вистачає. У списку її бажань завжди знайдеться незаповнений пункт, який обов’язково треба заповнити, навіть якщо справді немає особливої потреби в цій речі. Вистачає лише факту, що мій сусід купив собі нове авто для того, щоб я також захотів купити нове авто. Старе автоматично перестає мені подобатися, навіть якщо воно ще досить добре мені служить. Порівняння з іншими людьми автоматично піднімає мої потреби вгору. Я постійно чогось хочу. Позаяк людина не знає золотої серединки – середина споріднена з мірою: metron і medium – то вона стає неприборканою і надмірною у своїх бажаннях.

Останнім часом з’явився новий рух, який пропагує те, що постава «я-хочу-все-і-ще-більше» не тільки не робить людину щасливою, а й не приносить їй справжнє задоволення. «Спрости своє життя» – це їхнє гасло. Звільни від непотребу свою квартиру. Подумай про те, від чого можеш відмовитися. Віддай або подаруй те, чого не потребуєш. Відчуєш себе вільною людиною.

Менше – це більше, у цьому зізналися вже багато людей. У будинку, заповненому різними речами, які купували тому, що вони були дешевші, людина почувається незручно. Вона задихається серед непотребу. Нас переконують у тому, що спрощення життя починається від очищення свого помешкання. До цього додається список нагальних справ. Тут зібралися всі наші обов’язки, які необхідно виконати, тепер треба взяти їх до уваги: тренування в спортивному залі, різні тренінги та поради щасливого життя. А потім приходить усвідомлення того, що всі ці поради не знаходять свого застосування в реальному житті. Багато з них неможливо впровадити в життя, бо вони навіть суперечать одна одній.

Міра в праці, міра в силі

Сучасні люди страждають від внутрішнього вигорання. Незважаючи на те, що етикет забирає в нас багато часу, вигорання стало справді великою проблемою. Часто воно супроводжується надмірною працею. Якщо хтось звертається до мене з проблемою вигорання, я питаю в нього, у чому причина того, що він так багато працював. У відповідь зазвичай чую, що в цьому винна фірма, в якій людина працює, або ж її керівник. Їм пред’явили надто високі вимоги та забагато на них тиснули. Однак надмірна праця завжди тісно пов’язана з надмірними вимогами людини до себе самої: людина хоче справити враження, що їй під силу будь-яке навантаження. Ми дуже боїмося показати іншим свої слабкості. Боїмося показати свої межі, щоб вони не відвернулися від нас. А відтак людина намагається відповісти на всі чужі очікування та вимоги і втрачає відчуття золотої середини. А хто втратив відчуття середини, той втратив і відчуття міри. Ним почнуть маніпулювати, на нього будуть тиснути. І це завдаватиме йому чималої шкоди. Той, хто знає свою золоту середину, креативніше відповідатиме на зовнішній тиск. Він не дозволить, щоб його затиснули в чужих вимогах.

Багато людей непосильно працюють над тим, щоби відповідати власним непосильним вимогам. Звісно, той, хто любить свою роботу, також багато працює. Однак він знає свою міру, прислухається до своїх почуттів. Скільки б не працював, він не почуватиметься виснаженим. Виснаження починається тоді, коли ми черпаємо силу з каламутних джерел: із джерела перфекціонізму, з джерела залежности від думки інших людей, з бажання виконати всі їхні забаганки, щоби виглядати завжди в чудовій формі. Якщо людина довгий час переступає власні межі, або поводиться так, наче їх не існує, то колись її тіло відгукнеться хворобою або душа попросить зупинитися.

Особисто я дуже радо виступаю перед людьми. Однак іноді почуваюся використаним. Тоді щось у мені проявляє свій спротив. Це для мене завжди є ознакою того, що я мушу чітко вказати іншим на свої межі. Мої почуття врегульовують міру в моїй праці. Той, хто постійно відчуває спротив до правил в якійсь фірмі, тому що почувається непотрібним чи надміру виснаженим, той відповідальний за те, щоби діяти згідно зі своїми почуттями. Він повинен донести до свого директора, що вважає його вимоги надмірними. Можливо, у розмові він зрозуміє, що ця ситуація тимчасова. Є одна дуже гарна монастирська історія про те, що людина може довго і якісно працювати лише тоді, коли зберігає правильну міру:

Один чоловік полював у пустелі на диких тварин. Тут він побачив, як авва Антоній з братами відпочивають, його це дуже розізлило. Потім, старець, прагнучи йому пояснити, чому братам іноді треба давати можливість відпочити, сказав: «Поклади стрілу на лук і натягни її». Той зробив так. «Натягни ще більше!» – той натягнув. Старець не вгавав: «Натягни ще більше». Тоді мисливець не змовчав: «Якщо я засильно її натягну, то зламаю лук!». Тоді мудрець сказав: «Так само і з Божим творінням. Якщо братів перевантажувати працею, вони скоро відмовляться це робити. Тож варто час від часу дозволяти їм відпочити». Почувши це, мисливець заспокоївся і відійшов від старця, відчуваючи глибоку користь від його слів. А брати повернулися з відпочинку на свої місця (св. Антоній Великий, 13).

Тож ми працюватимемо не на виснаження лише тоді, коли не натягатимемо занадто сильно свого лука.

Попередній запис

Зрівноваженість у ставленні до себе

Наступний запис

Дисципліна й порядок