До пекла і назад

Наведені нижче видіння – сни св. Івана Боско про пекло, с уривками з книги під назвою “Сни і видіння св. Івана Боско”. Ці видіння мали надприродний характер, бо Сам Господь Бог промовляв до св. Івана Боско. Про це неодноразово підкреслював святий, такім їх визнала й Свята Церква.

Сон про пекло справляє страшне і приголомшуюче враження. Упродовж сну отцем Боско керують безпосередньо сили з Неба. Правда в ньому показана ясно і конкретно. Хто ґрунтовно вивчить його і як слід задумається, той перестане легковажно говорити про гріх і про пекло. Провідник чітко накреслив демаркаційну лінію о. Боско, за межами котрої не існує ані любові, ані приязні, ані жодної потіхи. Там панує лише розпач тих, хто йшов за голосом зіпсутого світу.

У неділю, ввечері, 3 травня 1868р., в урочистість опіки Святого Йосифа, о. Боско відновив розповідь серії снів, про які він попередньо розповів своїм духовним синам і вихованцям.

Я прагну розказати вам новий сон, котрий глибоко пережив. Це – підсумок тих видінь, про які я розповідав вам останнього четверга і п’ятниці, і які жахливо мене втомили. Вночі, 17 квітня, огидна жаба ледь не проковтнула мене. Опісля якийсь голос промовив до мене: “Чому їм про це не розказуєш?” Я повернувся і побачив шляхетного чоловіка, що стояв біля мого ліжка. Відчуваючи провину перед своїми хлопцями, я спитав: “Про що ж я маю їм розповісти?”

– Все, що бачив і чув у своїх останніх снах, про що хочеш довідатися, і що бачитимеш завтра вночі! – Після цих слів постать зникла.

Увесь наступний день я провів у роздумах про страшну ніч, що була переді мною. Коли ж настав вечір, я не відважувався лягти в ліжко. Сама думка про нічні жахи наповнювала мене страхом. Нарешті, не без зусиль, я ліг.

Прагнучи відтягти момент занурення в сон, я приклав подушку до спинки ліжка і так, напівсидячи, заснув. Та сама особа, яку я бачив попередньої ночі, одразу з’явилась біля мого ліжка. (Отець Боско часто називав її “Людина в шапці”)

– Встань і йди за мною! – сказав він.

Я поспішив за ним. “Куди ти мене ведеш”, – запитав у нього.

– Неважно. Побачиш сам.

Він завів мене на широку безмежну рівнину. Справжня пустеля, без ознак життя. Я не побачив там ані єдиного дерева, ані найменшого струмочка, ані живої душі. Навкруги були лише рештки рослинності. Я не здогадувався, де знаходжуся і що тут робитиму. За мить я втратив з поля зору мого провідника, тоді моя душа наповнилася страхом: загину самотньо. Нарешті я побачив своїх друзів: о. Руа, о. Франческо й інших, що наближалися до мене. Я з полегшенням зітхнув і запитав:

– Де я?

– Йди за мною і сам побачиш!

– Гаразд, я піду за тобою.

Провідник вів, а я мовчки йшов за ним. Нарешті я побачив якусь дорогу.

– А тепер куди? – запитав я в провідника.

– Туди, – відповів він коротко.

Широка дорога

Ми вийшли на чудову, широку, з бездоганно викладеною бруківкою дорогу. “Дорога грішників викладена камінням, а на її кінці – прірва пекельна” (Сир. 21:10). Уздовж дороги тягнувся красивий живопліт, оздоблений чудовими квітами. Найчастіше троянди вихиляли свої голівки із зеленого тину. На перший погляд дорога виглядала рівною і зручною. Я вийшов на неї, нічого не підозрюючи, але дуже скоро побачив, що вона майже непомітно похиляється донизу. І хоча я не зауважив, що ця дорога стрімка, проте відчував, що рухаюся так швидко, начебто я пересувався в повітрі. Дійсно, мене щось несло так, що ногами я майже не торкався землі. У моїй голові промайнула думка про повернення: воно буде, напевно, довге і мозолисте.

– Як повернутися в Ораторій?[1] – голосно крикнув.

– Не турбуйся, – відповів мій провідник. – Всемогутній вчинить, що повернешся. Той, хто скеровує тебе сюди, спроможний повернути назад.

Однак дорога і далі повела донизу. Під час цього спуску вздовж уквітчаного тину я усвідомив собі, що багато ораторіянців, а також інших невідомих мені хлопців, йдуть за мною. Раптом я опинився посеред них. Вдивляючись в їхні обличчя, я побачив, як щомиті хтось з них падав на землю. Однак якась невидима сила волочила їх далі й втягувала в прірву, схожу на розпалену піч.

– Чому ці хлопці падають? – запитав я у свого супутника. “Чванливі сховали на мене тенета та шнури,… сільця розмістили на мене” (Пс. 140:6).

– Придивись краще, – відповів провідник.

Я зробив, як він радив, і побачив пастки, одні при самій землі, інші на рівні очей, але всі досконало замасковані. Хлопці, не усвідомлюючи небезпеки, потрапляли в сіті. Вони спотикалися за них, переверталися в паніці по землі, розмахуючи ногами і руками в повітрі. Якщо їм вдавалося встати на ноги, якась невидима сила тягнула їх до прірви. В одних ці сіті огортали голову, в інших шию, руки, ноги, плечі. У будь-якому випадку раніше чи пізніше їх все одно валили на землю. Приховані пастки при самій землі було дуже важко зауважити, вони були зіткані з тоненьких й делікатних, наче павутиння, ниток. Здавалося, були дуже крихкими й не становили небезпеки. Я був дуже здивований, бо кожен хлопець, який встрявав у них, падав на землю.

Зауваживши моє здивування, провідник сказав:

– Ти знаєш, що це?

– Різновид волокна, плетиво, сітка, – відповів я.

– Ні, – сказав мій супутник, – це просто людський погляд.

Глянувши на безліч хлопців, що потрапили в сіті, я спитав:

– Чому ж стільки хлопців дозволило себе в них спіймати? Хто валив їх на землю?

– Підійди ближче і побачиш, – відповів він.

Я підійшов, але не зауважив нічого особливого.

– Дивись краще, – наполягав провідник.

Я підніс одну з пасток, що сили потягнув й відчув міцний опір. Почав змагатися з нею вже рішучіше, але через те, що не тримав в руках натягнутих ниток, не знаю, коли сам заплутався в цих тенетах, впав і відчув, що лечу додолу. Я не чинив сильного опору і скоро опинився перед входом до страшної величезної прірви. Там зупинився, бо не мав найменшого бажання потрапити досередини. Нитки підтягнув поближче до себе, вони лише трішки піддалися через велике зусилля з моєї сторони. Я продовжував борсатися, і за хвилину з’явилося велике і жахливе чудовисько, яке тримало в пазурах мотузку, до котрої були причеплені усі тенета. Це воно невпинно тягло униз тих усіх, хто потрапив у його сіті.

– Не буду тягатися силою з ним, — подумав я собі, бо, напевно, програю. Переможу його знаком Святого Хреста і палкими побожними зітханнями.

Тоді я повернувся до свого провідника.

– Ти вже знаєш, хто це?..

– Так, знаю. Це – сам сатана!

Ножі

Докладніше оглянувши тенета, побачив, що на кожному з них надпис: пиха, непослух, заздрість, нечистота, крадіжка, ненаситність, лінь, злість та інші. Я роздивився навколо, щоб побачити, який гріх найчастіше і найбільше заплутував хлопців. Виявилося, що найнебезпечнішими були нечистота, непослух і пиха. Усі три тісно між собою перепліталися. Інші пастки також чинили велике спустошення і зло, але найбільше – перших два. Старанно роздивившись довкола, я зауважив, що багато хлопців біжать швидше від інших.

– Звідки цей поспіх? — перепитав я.

– Вони впали в тенета людської немочі. Я придивився краще і зауважив, що між сітями розкидані ножі. Якась рука Провидіння розклала їх там, даючи змогу звільнитися. Одні, досить значних розмірів, символізували розважання, і дозволяли без зусиль знищити пута пихи. Інші, трохи менші, означали духовні читання. Два спеціальні мечі – набоженство до Найсвятіших Тайн, часте Св. Причастя і набоженство до Божої Матері, молоток – Святу Сповідь. На декількох менших ножах виднілися написи: набоженство до св. Йосифа та інших святих. За допомогою цих засобів багато хлопців, які мали добру волю, спромоглися звільнитися від принизливої неволі

Декотрі, о диво, цілком безпечно проходили серед усіх пасток. Це чудово їм вдавалося, бо вони вміло обминали тенета, перш ніж ті починали рухатись.

Мозолиста дорога по тернях

Мій провідник був задоволений, адже я зрозумів все як слід, і він вів мене далі уздовж живоплоту, заквітчаного трояндами. Та чимдалі ми просувалися, троянди зустрічалися все рідше, а на їхньому місці з’являлися гострі терни. Живопліт, такий зелений на початку, перетворився на висушений, випалений сонцем, безлистий і тернистий. Сухі галузки тину розкидані тепер уздовж дороги, засмічуючи її й заступаючи прохід. Ми дійшли до ущелини, стрімкі стіни якої не дозволяли побачити, що криється на самому дні. Дорога все ще тягнулась донизу і ставала більше нерівною, закиданою уламками скель. Я втратив зв’язок з моїми хлопцями. Більшість з них залишили цей небезпечний шлях і пішли іншими стежками.

Я сам продовжував свою мандрівку, але чимдалі просувався, тим важчою і похилішою ставала дорога. Декілька раз похитнувся і нарешті впав. Змучений, я лежав до тих пір, поки знову не набрався сил. Мій провідник допомагав мені підвестися. Я відчував, як розвалюються мої суглоби і тріщать кістки. Задихаючись від надмірного зусилля, я сказав провіднику: “Добрий чоловіче, мої ноги не зроблять більше ані кроку. Я не можу йти далі”.

Але він, не звертаючи уваги на мої слова, мовчки йшов. З неймовірним зусиллям я плівся за ним. Дивлячись, як я потію від безсилля, він завів мене на малу галявину біля дороги. Я присів, трохи відпочивши, відчув себе набагато краще. Лише звідси я побачив, що пройдений нами шлях стрімкий і завалений різним камінням. Однак розкривався страшний вид перед нами. Від жаху я заплющив очі.

– Повертаймо, – благав я. – Якщо ми підемо далі, то як повернемося додому? Адже не подолаємо цієї кручі!

– Ти хочеш, щоб я залишив тебе тут самого, коли ми так далеко зайшли? – запитав у мене провідник.

Я перелякався цієї погрози і майже з плачем закричав: “Що ж я зроблю без твоєї допомоги?”

– Тож, йдемо далі!

Будинок

Ми рушили далі. Дорога весь час схилялася додолу, а завали на ній перешкоджали іти в повний зріст. І тоді, на самому долі цієї прірви, перед входом до темної долини перед нашими очима з’явився великий будинок. Його могутні двері були щільно закриті й знаходилися навпроти дороги. Коли ж ми, нарешті, дійшли до самого низу, мені забракло повітря від задушливого жару. Жирний зеленуватий дим з червоними іскрами виходив з цих могутніх стін, що грізно височіли, немов найвищі гори.

– Де ми? Що це? – запитав я в провідника.

– Читай написи на дверях і дізнаєшся.

Прочитавши гасло: “Місце, де немає спасіння”, я, нарешті, усвідомив, що ми біля брами самого пекла. Провідник обвів мене навколо цього страшного місця. Час від часу в різних місцях виднілися бронзові двері, подібні до перших. На кожних був напис такого або подібного змісту; “Ідіть ви від Мене, прокляті, у вічний огонь, що дияволові та його посланцям приготований” (Мт. 25:41) або “Усяке ж дерево, що доброго плоду не родить, зрубується та в огонь укидається” (Мт. 7:19).

Я хотів занотувати їх у своєму записнику, але провідник спинив мене: “Немає потреби. Все це ти маєш у Святому Письмі. Деякі з цих речень прикрашають навіть твої коридори”.

Тоді я захотів повернутися в Ораторій. Я спробував навіть це вчинити, але мій провідник не звертав уваги на моє зусилля. Після виснажливої мандрівки через долину безконечного яру ми знову опинилися на дні прірви навпроти першого порталу. Провідник несподівано звернувся до мене.

– Дивись, – сказав він.


[1] Ораторій – зал або будинок, призначений для молитви

Попередній запис

ПРАКТИЧНІ ВИСНОВКИ

Наступний запис

До пекла і назад_2