Хлопці на дорозі прокляття
Приголомшений, я побачив удалині, як хтось летів по стежці вниз із шаленою швидкістю. Коли він опинився ближче, я упізнав його: це був один з моїх хлопців. Його волосся стояло дибки, стирчало на голові, він розмахував руками, начебто був у воді й намагався втриматись на поверхні, та це йому не вдавалося, і, вдаряючись об каміння, він падав усе швидше.
– Допоможімо, треба його зупинити, – кричав я, надаремно простягаючи руки.
– Залиш його, – відповів провідник.
– Чому?
– Хіба не знаєш, яка страшна Божа справедливість? Ти вважаєш, що зумієш затримати когось, хто утікає від Його гніву?
Тим часом хлопець озирнувся, наче хотів переконатися, що Божий гнів все ще його переслідує, відтак упав і, катуляючись до самого дна яру, щосили вдарився в бронзовий портал. Здавалося, це була найкраща схованка в його божевільній втечі.
– Чому він з таким жахом обертається назад? – запитав я.
– Бо Божий гнів пронизує брами пекла, щоб досягнути і мучити грішника навіть серед пекельного вогню!
Коли хлопець вдарився в браму, пекло негайно відчинилося з глухим скреготом, немов тисяча внутрішніх дверей, на котрі з невидимою й незбагненною силою дуже сильна нестримна віхола. Тріскочучи, відкривалися бронзові брами, що були одна від одної на видимій відстані. Вони відкривалися з блискавичною швидкістю. Десь далеко я побачив щось подібне на отвір печі, звідки вискакували вогняні кульки саме в той момент, коли хлопець впав усередину. І так, як швидко вони відкрилися, таким же чином гучно із поспіхом зачинилися. Я знову спробував записати прізвище бідного хлопця, але провідник не дозволив зробити це і на цей раз.
– Зачекай, — наказав він, – і дивись!
Троє інших моїх вихованців, знепритомнівши від жаху, з простягнутими руками падали додолу один за одним, наче могутнє каміння. Я зауважив, що їхні тіла також вдарилися у вхідну браму. За мить вона відкрилася і за нею тисяча внутрішніх дверей. Безмежний коридор втягнув трійко хлопців під акомпанемент відлуння. Потім двері знову зачинилися. Інші хлопці падали додолу за ними. Я бачив нещасного, котрого кинули вниз його приятелі. Інші падали самі або тримали за руки один одного. Кожен на своєму чолі мав назву вчиненого ним гріха. Я кликав і кричав навіть тоді, коли вони падали, але вони не чули мене. Знову з шумом, подібним до грому, відкривалися двері й закривалися з глухим грюкотом. Запанувала мертва тиша!
Причини прокляття
“Погане товариство, погані книжки і грішні звички, – пояснював мені мій провідник, – ось, як правило, причини вічного прокляття”.
Пастки, які я бачив спочатку, знищували хлопців. Дивлячись на таку кількість хлопців, що йшли на прокляття, я невтішно кричав: “Якщо стільки наших хлопців так закінчують, то ми даремно працюємо. Як можна запобігти цій трагедії?”
– Це стан, в якому вони тепер знаходяться, – відповів мій провідник. – Вони, безперечно, пішли би туди, якщо б тепер померли.
– Тож дозволь мені записати їхні прізвища, щоб я міг застерегти їх і скерувати на дорогу до Неба.
– Ти справді віриш, що це вразить бодай деяких з них, адже вони скоро про це забудуть, говорячи: “Це був тільки сон”. І стануть ще гіршими. Інші переконані, що ти їх не викрив, приступатимуть до Таїнства Сповіді без глибокої побожності, просто за звичкою. Ще інші прийдуть на Сповідь через страх перед пеклом, але грішити не перестануть.
– Отже, немає виходу для цих нещасних? Благаю, скажи, що я можу ще для них зробити?
– Вони мають настоятелів, нехай їх слухаються. Мають правила, нехай їх дотримуються. Мають Святі Таїнства, нехай до них приступають.
У цю мить нова група хлопців під натиском впала униз, а двері моментально відкрилися.
– Увійдеш у середину? – спитав провідник.
Увійди зі мною в середину
Я з жахом відступив, побоюючись, що не зможу повернутися в Ораторій застерегти моїх хлопців, щоб принаймні інших вберегти від загибелі.
– Йди, – наполягав провідник, – ти багато чому навчишся. Але спочатку скажи мені: “Хочеш піти зі мною, чи сам?”
Він запитався, знаючи про мій жах, бо, зрештою, відчував, що я потребую його приязного товариства.
– Зовсім сам у цьому жахливому місці? – запитав я. – Яким же чином я віднайду дорогу назад без твоєї допомоги?
Одночасно в моїй голові промайнула втішна думка: “Перш, ніж хтось буде приречений на пекло, його спочатку мають судити. А наді мною суду ще не було”.
– Йдемо, – відважно відповів я.
Ми увійшли до цього страшного коридору і блискавкою перелетіли через нього. Над усіма внутрішніми брамами було видно надписи, сповнені погроз. Останні з них провадили на велике похмуре подвір’я, котре в глибині закінчувалося неймовірно великим і страшним виходом. Над ним був надпис:
“Нашле вогонь і черву на їхнє тіло, і вони плакатимуть у муках повіки” (Юд. 16:17). “…І мучені будуть вони день і ніч на вічні віки” (Об. 20:10.). “А дим їхніх мук підійматиметься вічні віки” (Об. 14:11). “Для безбожних спокою немає, – говорить Господь” (Іс. 48:22). “Буде там плач і скрегіт зубів!” (Мт. 8:12). Тоді, коли я читав всі ці страшні ствердження, провідник став посеред подвір’я. Потім підійшов до мене і сказав: “Відтепер вже ніхто не матиме тут ані приятеля, який допоможе, ані доброго знайомого. Не зустріне кохаючого серця ані жалісного погляду, ані слова доброго не почує. Це все пропало вже назавжди. Чи хочеш на це тільки подивитись, чи може пізнати особисто?”
– Хочу лише побачити, – відповів я.
Вузький коридор
– Тоді йди за мною, – відповів мій приятель, тягнучи мене за собою.
Ми перейшли через браму в коридор, наприкінці котрого стояла вежа для спостереження, оточена величезним кришталевим склом. Коли лише ступив на поріг вежі, відчув такий неймовірний страх, котрий мене наче паралізував, і я не відважився зробити ще один крок.
Десь високо над собою я побачив щось, що нагадувало величезну печеру. Вона поступово пропадала, створюючи якесь заглиблення, що западало далеко, далеко в гірських надрах.
Гори палали, але іншим вогнем, ніж ми знаємо, тобто вогненними язиками.
Уся печера і все в ній: стіни, стеля, ґрунт, залізні речі, каміння, дерево і вугілля – все було розпечено до білого жару. Цей вогонь не спалював, а спопеляв. Я просто не знаходжу слів, щоб переказати жах цієї безодні. “Бо давно приготовлений Тофет, приготовлений він і для царя, глибоким, широким учинений; на багатті огню його й дров багатенно, запалить його дух Господній, немов би потока сірчаного!” (Іс. 30:33).
Мої думки почали шалено плутатися, бо я побачив, як один хлопець розбився об браму. Він жахливо закричав, наче хтось, хто впав у бочку з розпаленим до білого металом. А далі він скотився на саму середину печери. Там відразу ж завмер і залишився вже так, розжарений температурою цього вогню. Лише тільки відлуння страшного стогону довго чути було в печері.
Приголомшений цим всім, якусь мить я придивлявся до нього. Мені здавалося, що це один з моїх хлопців.
– Чи це той хлопець? – запитав я в провідника.
– Так, – була відповідь.
– А чому він завмер так нерухомо? Чому розпікся аж до білого кольору?
– Але ж ти хотів лише подивитись, – відповів він, – нехай тобі цього вистарчить.
“Бо посолиться кожен огнем” (Мк. 9:49). Раптом з шаленим поспіхом впав у печеру інший хлопець, і повис там у нерухомій позиції, проте від його жахливого крику роздиралося серце. Його стогін змішався з виттям іншого хлопця, який його випередив.
Потім інші мої вихованці, кількість яких все збільшувалась, впадали і в одну мить гинули в безодні. З неймовірним криком вони негайно завмирали і палали великим вогнем.
Я зауважив, що перший хлопець був, наче прибитий до місця, а одна його рука і нога зависли в повітрі.
Друга рука лежала на підлозі, дивно зігнута удвоє. Інші також мали найрізноманітніші пози: балансували на одній нозі або руці, лежали або сиділи боком, стояли прямо або на колінах, або хапалися за волосся.
Ця сцена нагадувала відому скульптурну групу Лаоокона, де молоді люди були зображені в страшних, сповнених страждання позиціях. Все нові хлопці падали в піч. Декотрих я знав, інших бачив вперше. І тоді я пригадав собі слова зі Святого Письма: “Залишиться на місці, куди деревина впаде” (Проп. 11:3).
Доля інших хлопців
Ще більш приголомшений, я спитав у свого провідника: “Чи хлопці знали, коли падали в прірву, куди попадуть?”.
– Безперечно, їх стільки раз перестерігали. Однак вони самі обрали цей шлях. Вони не відчували відрази до гріха, ані поборювали його. Гірше! Вони легковажно ставилися і відкидали Боже Милосердя, яке закликало їх до покути. Цим вони провокували Божу Справедливість!
– О, як страждають ці нещасні від думки, що нема вже жодної надії, – закричав я.
– Якщо справді хочеш знати їхні почуття, їхній розпач і лють, підійди ближче, – зауважив провідник.
Я зробив декілька кроків уперед і побачив, що багато хто з тих бідних проклятих запекло билися між собою, наче оскаженілі пси. Інші дряпали своє тіло, обличчя і руки, і з огидою відкидали його від себе. І тоді уся стеля печери зробилася прозорою, наче кришталь. З’явився клаптик Неба, а на ньому їхні приятелі, що сяяли вічним щастям.
Відкинуте Боже Милосердя
Нещасні прокляті палали люттю у своєму шаленстві й дихали ненавистю, бо колись глузували з Справедливого. “Це бачить безбожний та гнівається, скрегоче зубами своїми та тане… Бажання безбожних загине!” (Пс. 112:10).
– Чому я не чую жодного голосу? – запитався я в провідника.
– Підійди ближче, – порадив він.
Через кришталеве скло я почув крики і блюзнірство на адресу святих. Їхні голоси зливалися докупи. Навколо було чути галас злого крику і нарікань.
“Коли вони усвідомлюють благословенну долю своїх добрих приятелів, – сказав мій супутник, – вони вимушені кричати: “Це той, кого ми колись на кпини брали і з нього глузували. Які ж ми дурні! Життя його вважали за божевілля, а смерть – безчестям. Яким чином його зараховано до синів Божих і чому перебуває між святими? Це ми збилися з правдивої дороги”. (Муд. 5:4-6).
Тому вони кричать: “Ми наситилися стежками беззаконня й погибелі, проходили через пустині непрохідні, а Господньої ж дороги – ми не пізнали. І що нам допомогла гординя?… усе те, немов тінь, минуло…” (Муд. 5:7-9).
Таким є їхнє трагічне терпіння, котре повторюватиметься упродовж вічності. Проте надаремні усі їхні крики, скарги і будь-які зусилля. “Рука кожного скривдженого прийде на нього” (Йов 20:22).
“Для них вже немає часу, лише вічність”.
Дивлячись і слухаючи все це, я раптом запитав у себе: “Чи можуть бути проклятими ці хлопці? Адже вчора ввечері вони ще веселилися в Ораторії?”
– Хлопці, яких ти тут бачиш, уже напівмертві для Божої Ласки. Коли б вони померли в цю мить або не захотіли зійти зі своїх пагубних доріг, були би прокляті. Але ми гаємо час. Йдемо далі!