Друга частина Євангелія від Івана

Ісус об’являє Себе перед Своїми вірними (Ів. 13-21)

У цих главах домінують проповіді Ісуса до апостолів після останньої вечері, про яку тут ледь згадано (Ів. 13-17). Далі йде розповідь про страждання і смерть та про кілька появ воскреслого Ісуса (Ів. 18-21).

Можливо, дехто здивується, що четверте Євангеліє, розповідаючи про останню вечерю, навіть не згадує про установлення Євхаристії; утім, якщо врахувати ті зауваження, що їх ми зробили на початку параграфа про структуру і зміст Євангелія, то побачимо, що таке здивування безпідставне. Замість установлення Євхаристії Іван розповідає про надзвичайно високий вияв смирення і майже «домашньої» любови: Ісус умиває ноги Своїм учням. Він виконує тут роль найбільшого «слуги» у пророчій традиції, слуги Ягве-Господа. Цей жест є прикладом тієї служби любови, що не боїться найбільш упокорюючих виявів і що її муситимуть практикувати Його учні одні стосовно інших (Ів. 13:12-17). Але насамперед він є символом тієї «служби», яку лише Ісус може виконати для всіх – символом відкуплення людини, звершеного Його стражданнями, смертю та воскресінням. Лише прийнявши від Ісуса цю службу, можна увійти разом з Ним до вічного життя (пор. відповідь Петра, Ів. 13:6-11).

Промови, які розміщено далі, є радше інтимними розмовами Ісуса з учнями, чи, ще влучніше, «виливанням душі» напередодні останньої «години» (Ів. 13:1) Його життя. У них Спаситель залишає Дванадцятьом – так само, як і всім Своїм вірним, – Свій духовний заповіт, говорячи з ними як із друзями й неодноразово повертаючись до кількох найважливіших тем:

а) Він закликає їх – так само, як і всіх Своїх послідовників, – до взаємної любови, що стає «Його» заповіддю;

б) Ісус обіцяє Духа, Який дасть апостолам силу й утішення, адже без нього вони залишилися б «сиротами» після відходу Ісуса з цього світу;

в) і, нарешті, Він подає немовби рацію для цього всього, вказуючи на ту тісну єдність, яка мусить існувати між Ним та Його учнями, – єдність, що подібна до єдности між виноградиною та її гілками (Ів. 15:1-17). Про таку єдність Ісус наполегливо благає Отця в глибокій молитві 17-ої глави, в якій містяться останні переживання й останні вказівки Ісуса для Своїх учнів.

У Івановій розповіді про страждання, порівнюючи її з іншими Євангеліями, можна зауважити низку особливостей. На деякі з них хочемо звернути увагу:

а) передусім від самого початку розповіді про останню вечерю і згодом події в Гефсиманії видно, що Ісус цілком володіє ситуацією: Іван зазначає, що Ісус «знав», що прийшла Його година (Ів. 13:1), «знав» усе, що мало з Ним статися (Ів. 18:4), але він не знаходить у Нього найменшого переживання чи страху;

б) це виявляється навіть у розмові з Пилатом, де Ісус виразно стверджує, що Він є «царем», але Його царство не належить до цього світу;

в) з Ісусового серця, проколеного списом римського жовніра, виходить кров і вода;

г) жовніри не роздирають хитону Ісуса, а залишають його цілим;

д) вмираючи, Ісус установлює нові стосунки між Своєю матір’ю та «учнем, якого Він любив».

Ці особливості свідчать про надзвичайну уважність улюбленого учня, єдиного апостола, що був наочним свідком, і спонукують бачити в них символічне провіщення майбутнього життя Церкви, яка буде єдиною, як одіж Ісуса залишилася цілою, буде живлена святими Тайнами, зокрема хрещенням та Євхаристією (вода і кров), і буде довірена опіці Марії в особі Івана, для якого відтепер вона стає матір’ю.

Повернення Ісуса до Отця (Ів. 13:1) мало перейти через болючу смерть, але завершитися тріюмфом воскресіння, що принесе апостолам Святого Духа, мир та радість, обіцяні в проповідях останньої вечері (Ів. 20:19-23). Воскресіння – це фундаментальна подія християнської віри, і, отож, для Івана дуже важливо подати докази цього факту: порожній гріб та безвір’я Хоми, який віднаходить віру, коли Ісус стає перед ним знову живий. Його слова «Господь мій і Бог мій!» – це визнання вже зрілої християнської віри в Ісуса, єдиного Господа і єдиного Бога.

Останні епізоди Євангелія: передання апостолам влади відпускати гріхи; чудесна ловля риби, що є символом того «улову», який апостоли здобудуть у своїх майбутніх місіях; і, врешті, довірення Петрові найвищої відповідальности за Христове стадо.

Правдоподібно, Іван спершу завершив був своє Євангеліє 20-ою главою, як про це виразно свідчать останні її вірші. Главу 21 написали його учні, які подбали про опублікування Євангелія, додавши до нього ще декілька цінних споминів й чинячи себе гарантами його автентичности (Ів. 21:24-25).

Попередній запис

Перша частина Євангелія від Івана (закінчення)

Наступний запис

Основні риси Євангелія від Івана