Друге послання до Коринтян

У цьому посланні бачимо чіткий поділ на три частини.

а) У першій частині (2 Кор. 1-7) Павло пояснює свою поведінку в недавніх бурхливих непорозуміннях між ним і коринтянами. Після зворушливого вступу в стилі біблійних «благословень» та після низки загальних повідомлень про пережиті в Ефесі переслідування (2 Кор. 1:11) Павло пояснює, чому він не повернувся до Коринту, як обіцяв був раніше. Річ була не в його мінливості чи непостійності: його поведінка як апостола завжди мала на меті загальне добро, і в цьому разі, зокрема, він бажав уникнути ще несвоєчасного візиту.

Задоволений вірністю коринтян, що покарали особу, яка його зневажила, Павло просить їх простити цьому братові й прийняти його знову в лоно спільноти.

У 2 Кор. 3-6 Павло веде мову про велич християнського апостоляту. Впевнений і авторитетний тон, яким він говорив і писав, підштовхнув декого звинуватити його в авторитаризмі. Тож він пояснює, що його впевненість ґрунтується лише на тій надзвичайній місії, що була йому доручена. Порівняно з нею навіть місія Мойсея блідне, хоча в Писанні сказано, що після розмови з Богом його обличчя так сяяло, що він мусив був його покривати (пор. Вих. 34:33-34). Прив’язуючись до цього факту, Павло з болем констатує, що євреї зупинилися на Мойсеєві, і повнота об’явлення залишилася для них закрита покривалом; вони не зможуть її зрозуміти, поки не ввірують в Ісуса Христа (2 Кор. 3). Апостоли, утверджені у своїй місії та авторитеті, відкрито і впевнено проголошують те, що вони бачили власними очима, а саме – Божу славу, яка сяяла на обличчі Ісуса Христа (2 Кор. 4:6). Павло натякає тут на своє видіння в Дамаску воскреслого Христа й посередньо торкається також свого звання апостола, про яке він ширше говоритиме в третій частині послання.

Терпіння, небезпеки, переслідування – усе це не в силі зупинити апостолів, яких Павло називає крихкими глиняними посудинами, в яких зберігається скарб Євангелія. Хоч їхнє тіло знемагає в апостольському труді, ця повільна смерть породжує життя вірних. І хоч апостоли бажають бути вже назавжди з Христом, вони все ж таки продовжують жити й відважно сповнювати свою місію; для них важить лише те, аби Ісус Христос був задоволений ними та їхньою працею, адже кожен із них мусить відповісти перед Христом (2 Кор. 4:1 – 5:10).

Лише ця відповідальність та влита в них Христом любов до всіх людей спонукує апостолів до праці – а не якісь інші людські чинники (2 Кор. 5:11-21). Апостольська служба не приносить їм жодного земного зиску. Життя апостолів, як Павло його зображає в прекрасному уривкові 2 Кор. 6:3-10, і саме життя Павла – це найкращий доказ чистоти його намірів у праці.

Павло повністю відкриває перед коринтянами своє серце (2 Кор. 6:11-13). Тож і вони мають бездоганно провадити своє життя (2 Кор. 6:14-18) – і тоді вони відчують, що він справді поводиться з ними по правді і любові. Вони мусять мати до нього довіру й бути йому вдячні. Радість, яку Павло відчув, отримавши вістки від Тита, доводить, наскільки сильно він тривожиться за них (2 Кор. 7:1-7). Тож послання, яке він був змушений написати «крізь ревні сльози» (2 Кор. 2:4), знаючи, що завдасть ним небажаного терпіння, осягнуло свою мету. Тепер усе вже в минулому, і між ними мусить знову запанувати цілковите взаєморозуміння. Довір’я, яке він виявив до своїх дітей, було небезпідставне, і навіть Тит це визнав (2 Кор. 7:8-16).

б) Друга частина (2 Кор. 8-9) – це заклик до християнської солідарности з братами Єрусалимської Церкви, які перебували у важкій матеріяльній скруті. У кожній заснованій Церкві Павло досвідчував неабияку щедрість і тепер сподівався, що й коринтяни не поступляться нікому місцем у цьому змаганні в щедрості. Бог віддасть вірним сторицею за те, що вони пожертвують. Про цю збірку пожертв Павло вже згадував наприкінці свого першого послання, і тепер він особисто, разом з представниками різних спільнот, хоче принести її до Єрусалиму.

в) У третій частині (2 Кор. 10-13) Павло настільки несподівано й різко повертається до полеміки зі своїми супротивниками, що деякі вчені припускають, що ці глави можуть являти собою інше послання, – можливо, те, що він писав «крізь сльози». Однак більшість дослідників все ж таки не погоджуються з цим. Та подібні дискусії нас мало цікавлять. Зрештою, не існує жодного старовинного рукопису, в якому ці глави були б виділені в окреме послання.

Впевнившись у вірності коринтян, Павло тепер може відкрито говорити про своїх супротивників. Апостол перестерігає, що він може застосувати непоборну «зброю» до цих зарозумілих і згірдливих до інших місіонерів Євангелія. Він не має потреби у хвальбі: те, що він здійснив навіть у Коринті, говорить само за себе; усю свою славу він отримає лише від Господа (2 Кор. 10). Тут Павло прибирає іронічного, а то й саркастичного тону: можливо, його виною було те, що він не нажився на коринтських християнах, ніколи не взявши від них ані гроша? «Даруйте мені цю провину!» – каже апостол (2 Кор. 12:13). Але ж ті «передніші апостоли» (2 Кор. 11:5), що так виставляють напоказ свою гарячу приязнь до них і так за них переживають, не поводяться так, як Павло. Та коринтяни цього навіть не зауважують, вони настільки зачаровані ними, що дали б себе навіть роздягнути донага (2 Кор. 11:20).

Чим же можуть похвалитися ці наклепники? Від 11:16 до 12:10 Павло, перепросивши, що говорить, як безумний, описує своє апостольське життя. Говорить, як безумний, – бо ж тільки безумний може хвалитися тим, що він здійснив речі, які насправді хіба лише Божа благодать може звершити. Але оскільки коринтяни дають себе зачарувати заслугами перших-ліпших зайд, що хочуть поводитися в християнських спільнотах як господарі й робити із себе великих учителів, живучи за кошт вірних, Павло наважується хвалитися своїм великим званням і апостольськими заслугами. Хто може зрівнятися з ним у всіх його трудах, терпіннях і безкорисливості, в усіх тих надзвичайних ласках і привілеях, що їх дарував йому Бог?

Павло просить пробачення за те, що змушений хвалитися, – але задля добра своїх християн він готовий до всього, готовий бути і розумним, і безумним, готовий віддати цілого себе до останньої краплини (2 Кор. 12:15). Зрештою, і його співпрацівники поводяться так само, як і він (2 Кор. 12:16-18). І все це – заради зростання і добра коринтян, за яких Павло непокоїться, щоб знайти їх не такими, якими він не хотів би, а в усьому гідними того імени, що вони мають (2 Кор. 12:19-21). Він хоче, щоб вони його зрозуміли, щоб не примушували його вживати твердих слів і владних заходів, і тому закликає їх здійснити добрий іспит сумління, поставити собі добрі цілі – не так задля того, щоб Павло міг ними хвалитися, як задля самої вірности своїй вірі (2 Кор. 13:1-10).

Кінцевим закликом до радости, що є плодом гармонії та миру і прекрасною формулою прощання і християнського побажання (2 Кор. 13:11-13) завершується це неперевершене послання, написане не так пером, як серцем і душею.

Попередній запис

ЕКСКУРС: Церква – Христове тіло і храм Духа

Наступний запис

ЕКСКУРС: Христовий «слуга» і апостольська «служба»