“Брат Домінік, помолившись до Святого Духа, скликав братів і повідомив їм, що у своєму серці прийняв рішення послати всіх у світ, незважаючи на те, що їх небагато, і що з цього моменту вони вже не житимуть разом. Усі здивувалися, коли почули, як рішуче він оголосив несподівано прийняте рішення. Однак його авторитет, зумовлений святістю, надихнув їх так, що дуже легко і швидко погодилися, сповнившись надією, що це рішення породить позитивні результати” (LIB, №47).
“Однак усе відбувалося через Боже натхнення. Радісно було бачити, як Божий слуга, учитель Домінік, коли розсилав братів тут і там, у різні сторони Божої Церкви, про що ми написали вище, здійснював це рішучо, без вагання чи сумнівів, хоча дехто й висловлював думку, що не потрібно діяти таким способом. Усе відбувалося так, наче Домінік упевнений у майбутньому, або Святий Дух повчає його через Своє об’явлення” (LIB, №62).
***
Усі, хто жив або живе в спільноті, знають, що це можливо лише тоді, коли за це заплачена відповідна ціна. А такою ціною є віддання цілого себе, коли людина вже не належить сама собі, але віддається іншим, не очікуючи нічого за свій учинок.
Це стосується як щоденного життя в чернечих спільнотах, так і життя апостольського. Потрібно також бути убогим, як св. Домінік, нічого не прагнути для себе, віддавати все, що маєте, бути залежним як від своїх співбратів, так і від доброчинців, покладаючись на євангельську логіку, що потрібно все втратити, аби все здобути.
Для цього потрібно бути надзвичайно рішучим і мати велику силу духу, якою відзначався св. Домінік. У тексті, який ми вже цитували і ще наводимо нижче, можемо зауважити риси, які свідчать про його делікатну поведінку в спільноті (цілком віддавав цілого себе).
“До кожної людини ставився з милосердям, а тому любив усіх людей і всі любили його. Запровадив свій принцип, згідно з яким тішився разом з людьми їхньою радістю і плакав з тими, які були засмученими; він немов променів вірою любові, піклувався про ближніх і співчував людям в їхній недолі” (LIB, №107).
Життя в спільноті, якщо його провадити так, як це має бути, стає джерелом найдосконалішої радості, тієї радості, яку обіцяв Ісус Христос і яку світ не має змоги збагнути. Ось процитуємо те, що могло сказати про себе багато братів.
“Пригадую, що коли ще жив брат Матей, то спитав його дещо здивовано: “Чи не відчуваєш, наставнику, якоїсь нехоті до цього габіту, який ти прийняв?” А той відповів, схиливши голову: “Думаю, що нічим не заслужив, щоби жити в Ордені, бо знайшов тут дуже багато радості” (LIB, №107).
Співчуття ніколи не заважало Домінікові приймати виважені рішення. Навпаки, важливі рішення, які мали значення в його житті, виникали саме завдяки його співчуттю. У душі відчував, що зобов’язаний вибирати ті шляхи, яких раніше не передбачав. Керувала ним, як ми вже наголошували, поміркована необхідність. Необхідність нагодувати тих, які були голодними, а також необхідність зійти зі шляху, який здавався вже прокладеним до кінця.
Залишитися в Ланґведонії – це перше і важливе рішення Домініка: тоді він ще залежав від свого єпископа, Дієго Осми. Власне єпископ, після повернення з курії, продовжив співпрацювати з намісниками, яких вислав Папа для навернення катарів. Єпископ перебував там упродовж двох років, а потім вирішив повернутися до своєї дієцезії, яка дуже довго була без його нагляду. У Лангведонії залишив замість себе свого секретаря, доручивши йому керувати місією.
“Доручив тих, які залишилися під духовну відповідальність брата Домініка, тому що той насправді був сповнений Божим Духом” (LIB, №29).
Брат Домінік не тільки не висловив найменшого спротиву, але назавжди залишився в краю, який не був його батьківщиною, але який він визнав своїм з любові до Господа. У місті Фан’є Домінік прожив дев’ять років.
Отож тут можна висловити подив послухові брата Домініка, який місію єпископа сприйняв як свою і надав їй дуже важливого значення. Оця його здатність приймати виважені рішення і зумовлена його послухом. Той, хто зуміє добре покерувати, також зуміє бути слухняним, але буде слухняним не тому, що йому не вистачає вміння самостійно приймати рішення чи через слабкий характер, а тому, що керується вищою метою. Домінік був досконалим наставником, бо вмів реалізувати ті плани і наміри, які йому спочатку не належали.
Після прийняття рішення Домінік вже не повертався до вирішення справи. Він залишав її для втілення, щоби присвятити себе новому починанню. Вміння приймати рішення має цінність лише тоді, коли його супроводжує витривалість. Домінік виявляв таку ж наполегливість, як і рішучість. Умів завершувати те, чого сам не розпочинав. Його сучасники називали це “постійною рівновагою Духа” (LIB, №104). Домінік не вагався тоді, коли погодився залишитися у Франції, ані тоді, коли висилав братів у різні кутки Європи у важливих справах; не вагався і під час вирішення побутових справ у щоденному житті. Можемо припустити, що він поспішав, зважаючи на те, що людське життя є коротким (і справді, Домінік помер, коли йому виповнився 51 рік), а його місія є дуже важливою.
Вважаємо, що ця риса його духовної позиції не була поширеною в суспільстві, бо його співбрати так писали про це: “Дотримувався в справах такої постійності, яку вважав необхідною перед Богом, отож ніколи або майже ніколи не погоджувався на зміну рішення, яке приймав після тривалих роздумів” (LIВ, №103).
Можна лише здогадуватися, що не було легко щодня співпрацювати з такою динамічною людиною, яка сповнена прагненням реалізовувати нові ідеї. Всі знали, що перед прийняттям важливого рішення Домінік завжди довго молився. Шанували його святість, але усвідомлювали, що після прийняття рішення змінити його вже, практично, буде не можливо. Слово “практично” Йордана де Сахе багато розповідає нам про Домініка.
Те, що у звичайної людини можемо витлумачити як спротив, у святого трактуємо як велику чесноту. Тим більше, що Домінік умів підпорядковуватися своїм співбратам, якщо виникала така потреба. Будучи рішучою людиною, він також прагнув й іншим надати можливість вирішувати. Однак Домінік переймався не і тим, щоб його співбрати приймали індивідуальні рішення, але і щоб ці рішення були колективними, що інколи було доволі важко зробити.
Насамперед визначено ті чернечі правила, якими мав керуватися новий Орден проповідників. Це був, так би мовити, перший крок. Ось що відомо про перебування брата Домініка в Римі під час IV Лютеранського Собору.
“Коли єпископ Риму вислухав їхні прохання, то доручив братові Домініку, щоби повернувся до своїх братів і разом з ними глибоко осмислив ці справи, а потім, на підставі спільного рішення, запропонував кілька вибраних правил.
Отже, після завершення Собору вони повернулися і передали відповідь Папи. Незабаром після цього проповідники оголосили про прийняття правила відомого проповідника – св. Авґустина” (LIВ, №41-42).
Звернімо увагу на такі висловлювання – “глибоко осмислити” й “спільне рішення”. У цих висловлюваннях – дух Домініка. Отже, він не був людиною, яка тільки сама приймала рішення. Умів також залучати до цього і своїх співбратів. “Братові Домініку вдалося зорганізувати братів свого ордену, щоби вони прийняли рішення позбутися всілякого дочасного добра…” (VIE, №53). Лагідне, але наполегливе і обґрунтоване переконання.
Йому доводилося поступатися перед рішенням співбратів, якщо воно не співпадало з його, не лише під час вирішення несуттєвих питань. Мова йде про статус братів-сервітів або законників, які виконували своє спільне чернече покликання не шляхом проповідування вчення Церкви, а служінням у монастирях: брат Домінік прагнув доповнити їхні чернечі правила.
“Щоби брати з більшим запалом присвячували себе навчанню, Домінік хотів, щоби сервіти, які належали до його Ордену, але ще не мали відповідної освіти, покладалися на більш освічених співбратів і доручили їм розпоряджатися матеріальними благами. Однак висвячені брати не захотіли підпорядкуватися такому рішенню” (VIE, с. 53; свідчення брата Івана з Іспанії під час процесу канонізації).
Мистецтво прийняття власних рішень, поєднане з умінням підпорядковуватися рішенням спільноти, було справжнім духовним даром Домініка. Він ніколи не діяв імпульсивно, а тим більше під впливом настрою. Натомість володів розвинутою в доволі високій мірі чеснотою – розторопністю. Глибоко замислювався, що потрібно робити. Під час гарячої молитви запитував про це в Господа. Однак якщо вже прийняв рішення, то більше вже не повертався до його переосмислення.
Для кожного, хто вирішив повчитися у св. Домініка, є доступними його погляди, якими не можна легковажити. І насправді небезпека полягає в тому, що переймаємося проблемами бідності, але нічого не робимо. Наше милосердя не є добрим порадником, якщо його не супроводжує бажання діяти. І, очевидно, також потрібно знати, що робити. Прагнення досягти неможливої для реалізації мети, від якої все одно потрібно буде відмовитися, до нічого доброго не привнесе. Недоцільно братися за діяльність, шанси на реалізацію якої належно не оцінено. І навпаки, дуже шкідливо сприймати якусь справу як перспективну до того, як вона буде практично здійснена.
Св. Домінік – досконалий приклад справжнього дару приймати рішення. Він був наділений творчою уявою, сповнений відвагою, коли йшлося про служіння Богові та Його Євангелії. Одночасно він був людиною, яка реально сприймала оточуючу дійсність, також був лагідним. Дозволяв, щоби Святий Дух провадив його. Найкращі плоди приніс його дар доброї поради.
Брати і сестри св. Домініка цінували ці риси його характеру. Вони покладені в основу домініканської духовності, згідно з якою докладено зусилля, щоби впровадити в життя старе, але таке суттєве правило: “Про те, що повинно стосуватися всіх, повинні приймати рішення всі”. До цього правила потрібно лише додати таке уточнення: “те, про що всі дискутують, повинно стосуватися кожного!”