Кефа Семпанги з Уганди розповідає про дуже болючий, але повчальний випадок, з якого він взяв для себе важливий урок:
«Одного разу увечері після молитовної групи до мене підійшов старший євангеліст з організації «Братерство по духовному відродженню». Це був високий, худий чоловік із племені на заході Баньянколи. Він ніс служіння благовісника протягом багатьох років. «Кефа, – звернувся він до мене спокійним голосом, – я маю тобі дещо сказати. Я слухав, як ти молишся, і твої молитви не такі, якими вони мають бути. Ти молишся, наголошуючи в основному на свої потреби. Ти ставиш у центр свої потреби чи потреби братів, а не Христа».
Мене дуже образили його слова. Я спробував пояснити йому мотиви своїх молитов. «Христос у центрі наших потреб, – сказав я, – Господь заповів нам приносити всі наші потреби до Нього».
Євангеліст тільки похитав головою. «Христос у центрі наших потреб, – сказав він, – але насамперед Він має бути в центрі нашого життя. Перед тим, як молитися про свої бажання, ми повинні зрозуміти бажання Бога і дозволити йому надати форму нашим бажанням. Інакше, ми тільки підсилюємо власний егоїзм, коли молимось».
Тоді мені було дуже важко сприймати такі слова, але коли я почав розуміти, що він мав на увазі, я почав разом з іншими братами і сестрами вивчати нову тему про молитву. Ми разом прийшли до висновку, що Христос повинен бути і на початку і вкінці всіх наших сподівань. Ми вирішили обґрунтовувати усі свої надії на тому, що зазначено у Святому Письмі. Ми дізналися, що молитва – це не сцена для самовираження, а процес самоочищення»[1].
* * *
Переслідувана Церква добре знайома із силою молитви під час духовної боротьби, з якою ми стикаємося щодня. Д-р Пітер Вагнер визначає молитву як центральну, основоположну силу для духовної боротьби.
«З одного боку, молитва – це зброя для боротьби, а з іншого – це засіб, за допомогою якого може бути задіяна вся інша зброя… Без молитви ми просто неспроможні боротися з ворогом»[2].
Під час комуністичного режиму у В’єтнамі наприкінці 70-х рр. церква пастора Ха за кілька років зросла з двадцяти дев’яти чоловік до більш ніж п’ять тисяч. Директор місії «Відкриті двері» і колишній місіонер у В’єтнамі Йохан Компанджен зустрілися з пастором Ха і запитали, у чому секрет такого росту церкви.
Пастор відповів: «У мене дуже проста теологія: коли у вас проблеми – моліться! Коли у вас більше проблем – моліться більше!» Щодня о шостій ранку в церкві було молитовне зібрання. І церква почала зростати й зростати. Хоча вони жили під постійним тиском, перед входом у дім молитви було написано: «За все дякуєте!»
Але все-таки після ув’язнення пастор Ха сказав: «Коли я був на волі, я говорив про молитву. У в’язниці я довідався, що молитва – це все. Це, як пілот, який використовує таблицю контрольних перевірок перед тим, як злетіти. Якщо він пропустить перший пункт, багато життів можуть опинитися в небезпеці. Першим пунктом у нашій таблиці контрольних даних завжди повинна бути молитва. Якщо ми пропустимо цей пункт, усе наше служіння буде в небезпеці»[3].
Пастор Куонг із В’єтнаму провів у в’язниці більше шести років. Він говорить про молитву так:
«Під час своєї роботи я був настільки зайнятий, що в мене ніколи не було часу на молитву. Але у в’язниці я був вдячний Богові за те, що він дав мені час для молитви. Щодня я міг проводити в молитві шість годин.
У мене був час згадати кожного члена моєї церкви і помолитися за нього (До цього я ніс служіння в церкві, але в мене не було достатньо часу, щоб помолитися за них).
Під час молитви я відчув реальну присутність Бога. Коли ви схиляєте коліна і звертаєтеся до Господа в молитві, яка йде від усього серця, ви відразу ж відчуваєте Його відповідь»[4].
Після звільнення з в’язниці на початку 1994 року іранський мученик Меді Дибадж сказав: «Я дякую Богові за те, що Він зберіг мене у в’язниці протягом дев’яти років і 27 днів. Я дякую Господеві за моїх братів і сестер в усьому світі, які молилися за мене і постились і сприяли тому, щоб мене звільнили»[5].
* * *
Спільні молитви так само важливі і для християн переслідуваної Церкви. Для них – це фактор єдності. У книзі «Сибірське чудо» Пітер де Бруйне відображає життя групи віруючих у Чугуєвці, Сибір, які не тільки шукали свободи віросповідання, але благовістували і створювали малі групи. Він пише про них так: «Поступово члени церкви запровадили молитовний час. Перша молитва вранці о 6:00 у колі сім’ї, потім о 10:00 і 13:00 у будь-якому місці, де б вони не знаходилися на той час, і на закінчення вечірня молитва о 19:00 у сімейному колі. Молитовний час ніколи не ставав непохитним законом, але радянська школа жорстоких атеїстичних нападок сприяла розвитку прекрасних традицій і звичок і вмінню використовувати будь-яку можливість їх дотримуватися. Вони говорили собі: «Якби не було переслідування, то не було б часу подумати про те, як бути твердим і сильним»[6].
Д-р Джонатан Чао з Центру дослідження церков у Китаї, Гонконг, розповідає про зібрання домашньої церкви, яке він відвідав під час перебування в країні. Це було особливе зібрання, яке відбувалося в печері глибиною сім метрів. Після тригодинної проповіді, «вони молилися зі сльозами на очах. У молитві вони зосереджувалися на Христі і їх не турбувало, як вони виглядають із заплаканими очима. Одна сестра молилася протягом сорока п’яти хвилин, просячи Господа звільнити євангеліста, разом з яким вона несла служіння, і його наречену з в’язниці. Йому декілька днів не давали їжі через те, що він відмовився розповісти про церковні євангелізаційні заходи[7].
Я ніколи не забуду, як у 1985 році перший раз відвідав домашню церкву пастора Лема. Віруючі зібралися за годину для того, щоб помолитися. Ставши на коліна в цій погано освітленій кімнаті на бетонну підлогу без усякого покриття, китайські християни молилися з ревністю, якої я раніше не бачив. Щойно один з віруючих закінчував свою молитву, кілька інших негайно одночасно починали молитися. Той, чий голос був сильніший, продовжував молитися, а потім усе повторювалося спочатку. Хоча я і не розумів китайської мови, інтонація й емоції були зрозумілими. Година пройшла, як кілька хвилин.
Мандрівний євангеліст із Китаю розповів д-ру Давидові Вангу з організації «Євангелізація в Азії» таку річ: «Тривалість наших молитов – це результат переслідувань… Протягом багатьох років у нас не було ні пасторів, ні Біблій, ні хоча б пісенників. Але ми могли молитися. Молитва зайняла найголовніше місце на наших зібраннях»[8]. Ці слова пролунали після вечірнього обряду водного хрищення, під час якого п’ять годин ми провели в молитві!
Місіонер з однієї міжнародної християнської організації розповідає про часи, коли він повернувся до Ефіопії у 80-х роках, коли там панував комуністичний режим. У країні відбулося велике духовне відродження, яке він оцінює в такий спосіб: «Ключем до відродження стала молитва. Коли церква була в підпіллі, віруючі молилися щоранку, а також щодня о 16:00. Я вважаю, що саме молитва торкнулася Господа і принесла духовне відродження в Ефіопію. Навіть тепер, отримавши свободу віросповідання, християни не припиняють своїх молитов. Я вірю, що вони ніколи не зневіряться в силі молитви»[9].
* * *
Під час молитви ми не тільки виражаємо свої почуття і висловлюємо потреби, але й слухаємо Господа, бо молитва – це розмова з Богом. У ній бере участь Святий Дух. Наше завдання – бути дуже сприйнятливими до Його слів.
Дві сестри з Південного Китаю прийняли Христа на зібранні домашньої церкви. Через двадцять місяців їх відвідав друг з Гонконгу і запитав, чим вони займалися з дня їхнього навернення.
– Ми почали проводити домашні зібрання, – несміливо пролунала їхня відповідь.
– Скільки зібрань ви провели?
– Всього тридцять, – відповіли вони, запинаючись.
– Ну і скільки чоловік відвідує ваші зібрання? – недбало пролунало наступне питання.
– Ну, на наші найменші зібрання приходить приблизно двісті вісімдесят чоловік!
Тоді він зацікавився більше і швидко запитав:
– А скільки чоловік приходить на ваші найбільші зібрання?
– Тільки чотири тисячі дев’ятсот!
Така відповідь вразила, і він здивовано запитав:
– Як ви, жінки, обидві молоді віруючі, можете знати, як усе це робити?
Вони просто відповіли:
– Ми молилися. Після молитви Святий Дух сказав, що нам робити![10] (виділення додане).
Інший приклад – з репортажу однієї китайської християнки, яка відповідає за безпеку праці на вугільних шахтах. Росс Патерсон помістив його в книзі «Крик серця в Китаї»:
«Жінка раптом відчула, що Святий Дух спонукає її натиснути на сигнальний важіль, хоча для цього не було ніяких очевидних причин. Здавалося, що скрізь було тихо й спокійно, але їй вчувався голос, який звертався до неї.
Коли пролунав сигнал попередження, усі робітники були евакуйовані із шахти. Всі шахтарі були нагорі, нічого не відбувалося, здавалося, що була допущена велика помилка. Але через хвилину земля під ногами здригнулася, і в результаті було зруйновано велику частину шахти.
Завдяки чутливості цієї сестри і її готовності бути слухняною перед Богом, життя багатьох шахтарів було врятоване. Крім того, чотириста шахтарів віддали своє життя в руки Христа після того, як усвідомили, що Господь зробив чудо і врятував їх від смерті»[11].
* * *
Віруючі в Китаї люблять повторювати: «Чим більше молитов, тим більше сили; чим менше молитов, тим менше сили». Перша Церква, описана на сторінках Дій апостолів, була церквою, яка молиться. Християни були відомі як люди, що кличуть ім’я Господнє.
Брат з Південної Кореї Йон Гі Чо, пастор найбільшої церкви у світі, говорить, що його церква зараз нараховує більше сімсот тисяч членів, і він впевнений, що вона зростає завдяки трьом речам: молитві, молитві і ще раз молитві!
На міжнародній зустрічі пасторів у Лос-Анджелесі він казав, що люди ідуть за своїм лідером. Тому він щоранку встає о 3:30 для молитви. Він молиться п’ять годин на день. Він додав: «З такою численною паствою я не можу менше часу проводити в молитві!»
«Молитва – це єдине джерело сили! – каже пастор Чо. – У молитві я підтримую взаємовідносини з Богом, я одержую Його помазання і силу вистояти під час усіх життєвих труднощів і протистояти дияволу».
Він розповідає, як одного разу, коли він молився у своїй кімнаті, йому зателефонував Президент Південної Кореї і попросив поради. Секретарка відповіла, що пастор Чо зайнятий, і відмовилася турбувати його. Пізніше Президент вимагав, щоб д-р Чо звільнив свою секретарку.
– Я не буду звільняти її, – відповів той. – Вона виконувала те, що я сказав. Я розмовляв із Президентом всесвіту. Хто такий Президент Південної Кореї?
Ця церква відправила на служіння і підтримує чотириста місіонерів, які працюють серед народів найрізноманітніших культур.
У 13-му розділі Дій апостолів ми читаємо про початок місіонерського руху, який мав досягнути представників різних культур. Цей рух починався з п’яти благочестивих небайдужих братів з церкви в Антіохії, які молилися, стоячи на колінах і перебуваючи в пості для того, щоб приготувати себе для Господа. Господь говорив до них, і вони були покірні Його словам. Так почався рух, керований Божим Духом.
[1] F. Kefa Sempangi, A Distant Grief (Glendale, CA: Regal Books, 1979), стор. 43-44
[2] C. Пітер Вагнер, «Наша зброя в духовній боротьбі», Повідомлення з Азії, звіт 197, тім 26, №5, жовтень/листопад 1992 p., стор. 2
[3] Хо Хіє Ха, з виступу на конференції на тему «Молитва», проведеній місією «Відкриті двері» у жовтні 1992 р.
[4] Куонг Нгуен, з виступу на конференції на тему «Молитва», проведеній місією «Відкриті двері» у жовтні 1992 р.
[5] Приватне інтерв’ю, проведене місією «Відкриті двері» в Ірані
[6] Peter de Bruijne, Siberian Miracle (London, UK: Marshall Pickering, 1990), стор. 118
[7] Ross Paterson, Heart Cry For China (Chichester, UK: Sovereign World Ltd., 1989), стор. 190
[8] David Wang, «And They Continued Steadfastly…», How The Chinese Christian Pray (Hong Kong: Asian Outreach Publication, 1993), стор. 5
[9] Білл Хардінг IV, «Слухаючи пісні прославлення в Ефіопії», Рішення, листопад 1991 p., стор. 18
[10] Давид Ванг, касета, записана на святі місії у Ванкувері, Канада, у лютому 1995 р.
[11] Ross Paterson, стор. 193