Минулого літа, під час другої поїздки до Китаю, я зустрівся з прекрасною літньою християнкою. Я назву її сестрою Еліс. Протягом двадцяти одного року її чоловік Аллен Юань перебував у в’язниці. Вона сама піклувалася про шестеро дітей і свекруху. Її свідчення глибоко вразило мене:
«Коли у квітні 1958 року мій чоловік, пастор, був заарештований, мені сказали, що я ніколи його більше не побачу. Це був дуже сильний удар. У мене на руках було шестеро дітей і свекруха. Серце переповнював розпач і розчарування. Опинившись у такій ситуації, я почала сперечатися з Богом. Майбутнє здавалося мені таким темним!
Одного разу, увечері, Господь сказав мені: „Усе, що відбувається, відбувається згідно з Моєю волею!“ Тоді я сказала Йому: „Якщо це так, тоді, будь ласка, захисти мене і мою сім’ю. Не дозволяй мені безчестити Твоє ім’я. Я хочу слідувати за Тобою і прославляти Твоє ім’я!“ Тоді в моєму серце з’явився мир і спокій.
Люди мене зрадили, але в ті важкі часи Господь ніколи не залишав мене. Але я проходила через випробовування. Перше випробування – скрутні обставини життя. Я заробляла тільки вісімдесят центів на день. Як моя сім’я і я могли вижити на цю мізерну зарплатню? Господь давав нам усе необхідне, як Він робив це для Іллі. Він пообіцяв бути моїм пастирем і помічником.
Але якось увечері свекруха сказала мені, що в нас нічого немає на сніданок. Вона вирішила, що вранці піде до своєї дочки і попросить щось із продуктів. Того ж дня я запитала Бога, чому Він не подбав про наш наступний день. Після молитви Він сказав: „Якщо Я даю все необхідне птахам, Я зможу подбати і про тебе“. Після цього я спокійно заснула.
Наступного ранку о 5:55 до нас у двері постукали. Я відчинила і побачила якусь незнайому жінку приблизно шістдесяти років. Вона сказала: „Ви сестра Еліс? Я насилу знайшла Вас. Святий Дух сказав мені принести Вам оце“. І вона поклала пакунок на стіл і рушила до дверей.
Я запитала, як її звати, але вона відповіла: „У мене немає імені. Просто подякуєте Господеві“.
Вона вийшла і зникла. Я розгорнула пакунок. Серед продуктів я знайшла конверт із п’ятдесятьма доларами. Господь ніколи не запізнюється. У нас не було жодного випадку, коли ми не мали що їсти. Протягом тих років подібне траплялося часто. Люди регулярно висилали нам поштою гроші, але ніколи не зазначали зворотної адреси.
Другим випробуванням був політичний тиск із боку партії. Мій чоловік був заарештований за те, що він відмовився підкоритися політиці китайського уряду в питаннях релігії, отже мене вважали контрреволюціонеркою. Мені сказали, що я ніколи більше не побачу свого чоловіка. Через мою віру влада щодня тиснула на мене, використовуючи для цього різні методи, і змушувала розлучитися з чоловіком.
Щодня мене піддавали шестигодинному допиту. Якби я не знала Бога, я б вчинила самогубство. Дві інші жінки через все це збожеволіли і покінчили життя самогубством. Я міцно трималася за Божу руку весь той час. Зазвичай, я заплющувала очі і молилася, щоб мати силу знести всі допити.
Третім випробуванням був тиск на роботі. Через висунуті проти мене обвинувачення я не могла працювати ні на фабриці, ні в якомусь офісі чи установі. Тому після шестигодинних допитів мене змушували виконувати важку фізичну працю. Я возила візки з цеглою, камінням і цементом за вісімдесят центів на день. Було дуже важко.
Робота виснажувала мене вкрай. Я почувалась стомленою ще до того, як починала працювати. Піт лився градом. Узимку було набагато важче, бо було дуже холодно, і візка доводилося везти по замерзлому багні. Іноді мені доводилося кидати лопатою цемент на другий поверх якоїсь будівлі. Я вижила тільки завдяки молитвам, в яких я просила Господа допомоги. По Своїй милості Він давав мені сили.
Четвертим випробуванням була пожадливість тіла. Коли забрали чоловіка, мені було тридцять дев’ять років. Влада намагалася вмовити мене вийти заміж за іншого. Якби я погодилася на це, мені б дозволили переїхати в нову квартиру з кращими умовами. Я б змогла завжди гарно виглядати, і мені не потрібно було б виконувати всю цю важку роботу.
До мене приходили чоловіки з грошима й одягом. Один навіть підготував усі потрібні документи для розлучення.
Я говорила їм: „Я християнка. Я не можу розлучатися і ще раз виходити заміж“. Господь так мене любить, що дав мені сили перебороти всі ці спокуси, які нібито давали можливість жити спокійно і з усіма зручностями. Коли б я не зверталася до Нього в молитві, Він завжди давав те, що мені було необхідне… навіть більше, ніж я просила.
Через двадцять один рік і вісім місяців мого чоловіка відпустили з в’язниці. Двадцять один рік – це дуже довго. Але Господь провів нас через ці роки»[1].
* * *
Якщо невід’ємними атрибутами духовної боротьби є Слово і молитва, то головним почуттям для тих, хто бере участь у цій боротьбі, буде віддана покірність. Для того щоб постійно перебувати в Дусі і приносити Його плоди, ми маємо бути наполегливими.
У Посланні до римлян 5:3 апостол Павло говорить, що саме страждання виробляє наполегливість, яка в свою чергу формує характер. У книзі Об’явлення 3:10 Ісус схвалює церкву у Філадельфії, бо вона виконує Його заповідь про збереження терпіння, тобто є стійкою. Це не заклик просто «впиратися» і нічого не робити, «а працювати зважено, будучи упевненими, що з Господом ми ніколи не будемо серед переможених»[2].
Для того щоб завдати удару по нашій наполегливості, ворог нав’язує нам почуття втоми від духовної боротьби, що супроводжується млявістю й апатичністю. І що звичайно відбувається в таких ситуаціях? Ми просто здаємося!
Джон Буньян у книзі «Подорож пілігрима» порівнює це із «зачарованою землею» вкінці дороги, де необережні пілігрими просто засинають і більше ніколи не просинаються, щоб закінчити свій шлях.
Одна тендітна сестра з Китаю, яка кілька разів піддавалася переслідуванню, сказала: «Корабель не може просто зупинитися через шторм. Необхідно тільки бути упевненим, що він не зіб’ється з курсу. Без таких моментів ми не зможемо дізнатися, як служити Богу».
Для мене немає нічого кращого, ніж плисти по морю на кораблі в гарну погоду. Мої найулюбленіші спогади пов’язані з проектом «Перлина» – доставкою одного мільйона Біблій китайською мовою 18 червня 1981 року. Я ніколи не забуду того, як теплий вітер розвіював мою бороду, і свіжого запаху океану, коли рано-вранці на східному обрії вставало сонце, а я стояв на носі буксирного судна «Михайло». Неподалік пропливали дельфіни, а в чистій воді блакитного океану, спокійного, рівного, як дзеркало, було видно безліч швидкої риби.
А найстрашніший спогад – про те, як ми «застряли» на борті судна серед тривалої бурі. Ніде не можна було сховатися, щоб якось уникнути шторму. Корабель із тріском наскакував на великі хвилі і розгойдувався із боку вбік. Ми не могли зійти з корабля. Ми просто молилися і намагалися зробити все, щоб благополучно перенести шторм.
У житті відбувається те саме. Переслідувана Церква свідчить, що під час жахливих штормів усе, що вони могли, це тільки міцно триматися за штурвал і поститися, щоб більше довіряти Божій вірності і Його вічній любові в Ісусі Христі.
* * *
У Посланні до євреїв 10:19-39 написані прекрасні слова, які стосуються саме цієї теми. Основним віршем є тридцять шостий вірш: «Бо вам терпеливість потрібна, щоб Божу волю вчинити й прийняти обітницю».
Цікаво підкреслити те, що цей вірш узятий з уривку, де описуються саме гоніння й переслідування християн, позбавлення волі і конфіскація їхнього майна.
Працівник місії «Відкриті двері» Джефф Тейлор зустрічався з одним кубинським пастором, який переживав великі труднощі і проходив важкі випробування. Він запитав його: «Невже вам ніколи не хотілося відмовитися від усього і позбутися всіх цих проблем?» Пастор посміхнувся і сказав: «Якби не було битв, не було б і переміг!» Хтось колись сказав: «Усе, що мене не убиває, робить мене сильнішим».
Якби перші місіонери не були такими наполегливими, китайці так рано не отримали би Біблії їхньою рідною мовою. Роберт Моррісон виріс у бідному районі шотландського промислового містечка. Колись учителька недільної школи виявила до нього терпіння, і, завдяки її наполегливості, молодий Моррісон став послідовником Ісуса Христа, а згодом – одним із перших протестантських місіонерів. На початку 1800 року. Роберт переклав Біблію на китайську мову.
У своєму житті він зустрівся з багатьма труднощами. Місіонер Роберт Моррісон шістнадцять років жив у нестерпних умовах, благовістуючи серед тих, що гинуть, і першим, хто навернувся до Господа, був його помічник Ако.
Роберт втратив сина, а потім і дружину. Але в усіх випробуваннях він виявив стійкість. Сьогодні можна прийти до його надгробної плити, до могили його дружини і сина, які поховані на старому протестантському цвинтарі в Макао. Можна сказати, що це пам’ятник ланцюжку благочестивої наполегливості, який має так багато ланок.
Зараз цей ланцюжок продовжується в житті багатьох братів і сестер у Китаї.
Дороті Аї Чань подорожує Північною Америкою, розповідаючи про те, як двадцять років, проведені нею в жахливому трудовому таборі Китаю, де вона розкидала гній, приготували її до того, щоб Творець зміг використовувати її. Вона говорить, що перший урок, винесений з усіх цих страждань, полягав в усвідомленні того, що Господь цінує наполегливість[3].
Ще один християнин з Китаю написав продюсеру християнської радіопрограми в Гонконгу про те, як його сина-підлітка переслідували через християнську віру. Свій лист він закінчує таким висновком: «Я сказав йому, що шлях Христа – це важкий шлях, але ми повинні непохитно продовжувати йти цим шляхом до вічності»[4].
Дж. Дж. Ендрюс, старший пастор лютеранської церкви в місті Рангун у Бірмі – тепер Мьянма – ставиться до свого служіння з великою відповідальністю. Кілька років тому від вірусного гепатиту померла його дочка. Через два місяці від серцевого нападу вмерла дружина. Через шість місяців після її смерті несподівано помер один з його синів. Все це надзвичайно пригнітило його. Він сказав: «Я почуваю себе, як Йов, тільки до мене ніхто не приходить».
Вір Енриквез, молодий працівник місії «Відкриті двері» в місті Бангкок у Таїланді, почув про цього брата і поїхав до нього, щоб хоч трохи підбадьорити і підтримати його. Дж. Дж. Ендрюс сказав: «Дякую, що приїхали до мене в найтемніші часи мого життя ».
Кількома місяцями пізніше я також поїхав до брата Ендрюса з міста Рангун. Навколо його будинку бігали й весело сміялися його онуки. Він посміхався, розповідаючи про незабутні уроки, які він взяв для себе з цих важких часів. Ось його слова: «Господь нагородив мене за наполегливість і зцілив моє розбите серце!»
Коли я зі своєю сім’єю вперше поїхав до Лондона, Англія, ми зупинилися в готелі, хазяйкою якого була християнка. На стіні в їдальні висіла порцелянова тарілка незвичайної форми. На ній були написані дуже влучні слова. Щоранку ми читали їх і розмірковували над змістом. Слова були такі: «Іноді Господь заспокоює шторм. Іноді Він дозволяє шторму бушувати… і заспокоює Своє дитя».
* * *
Господи, Ти заповів мені використовувати силу Твоєї зброї для того, щоб перемагати в духовній боротьбі, з якою я у своєму житті стикаюся щодня. Прости мені, що я недостатньо добре знаю Слово Твоє, а також за те, що я мало молюся. Допоможи мені наполегливо продовжувати своє служіння Тобі. Я дякую Тобі за обітницю про те, що в Тобі я буду переможцем.
[1] Приватне інтерв’ю, червень 1992 р.
[2] Oswald Chambers, My Utmost For His Highest (Grand Rapids, MI: Discovery House Publishers, 1992), сторінка на 22 лютого
[3] Дороті Аї Чанг, «Як Господь навчив мене через ослаблення», християнська брошурка
[4] Голос, TWR Гонконг, №50, 1993 p., стор. 6