Найновіші наукові дослідження з біології, нейронауки, психології, філософії і богослов’я підтверджують давні знання, що в людині є три основні сфери її істоти: соматична, психічна і пневматична (духовна). Так, як нам відомо про організми чи структури соматичної і психічної, потрібно досліджувати структуру духовної.
Людина – істота духовна, та вона не лише чистий дух, як ангели, а втілений дух чи одухотворене тіло. Тому сучасні науковці духовну сферу людини називають радше духовною душею, а не просто духом. Треба водночас наголосити, що своєрідність людини творять не душа і тіло, тобто вегетативне і психічне життя, або, по-іншому, вегетативна і психічна душа. Рослини і тварини теж мають душу і тіло. Людина відрізняється від усіх біологічних істот духовною душею. Людина думає, говорить, творить, пише, пізнає, вирішує, вірить, любить, відповідає за свої вчинки, а всього цього нема в рослин і тварин. Людина носить у собі і мертву матерію, але вивищується над нею і її перетворює. Вона має вегетативне життя і вегетативну душу, як рослини, але від них суттєво відрізняється і високо над ними вивищується. Людина має психічне життя і психічну душу, як і тварини, але від них суттєво відрізняється. Вона є людиною саме завдяки своїй духовній душі. Духовна душа оживляє вегетативну і психічну душу, чинить їх специфічно людською душею, пронизує їх і до себе підлаштовує. Духовна душа вища від двох нижчих душевних сил – вегетативної і психічної душі. Такий поділ не означає, що людина має три душі. Це одна душа зі своїми нижчими і вищими здібностями. Духовна душа – найвища здібність людської душі й вирішальна для людської винятковості.
Духовна душа має свою структуру, ніби певний духовний організм. Центр (осердя) духовної душі людини – особа або людина сама в собі. Особа все в собі вміщає, вона (особа!) є центром усіх здібностей людини, основою людської істоти. Особа все збирає, від неї все походить, вона є свідомістю у всіх здібностях людини. Особа є людиною. Людина все має, але не особу, – вона є особою. В особі є вся людська гідність і вся велич людини, тому будь-яке, навіть найменше поранення людської особистості найглибше людину болить. Як особа людина спілкується з усіма людьми, панує над природою і формує її, є приятелем і співрозмовником Бога Творця. Особа приймає рішення, тому є відповідальною, отже, все, що людина пізнає, вибирає, робить і як живе, відбувається в особі. У людській особі тривають доленосні процеси і вирішується людське бути чи не бути.
Оскільки духовна душа людини є духовною, то вона безсмертна, бо дух є вільним від простору і часу, нематеріальний і тому необмежений, незмірний і неподільний, тобто безсмертний. Духовна душа не вмирає разом з тілесною смертю людини. Вона – безсмертна. Людина переживає свою тілесну смерть. Вона має в собі паростки вічного життя, які в моральних рішеннях людини на користь добра і правди розвиваються в дерево життя вічного, у життя вічне. Рани в тій сфері вселяють у людину страх перед смертю, нездатність жити далі, розчарування, безглуздя і спроби самогубства. Кожна неморальна думка, слово, діло і рішення травмують безсмертність духовної душі й так людину зі всіх боків ставлять під загрозу і спустошують. Кожне зло і кожен гріх, які людина свобідно чинить, є джерелом найглибших і найтяжчих духовних терпінь, що і сприймаються як рани, а тоді розвиваються у важкі недуги і безвихідні тривоги, вносячи в людину вічну смерть, руйнуючи її в суті, вбиваючи її саму в ній самій, усе в неї забираючи і зі всіх боків ставлячи її під загрозу. Через це людина відчуває, що краще вмерти тілесно, аби не згрішити і не робити зла і тим себе цілковито занапастити. Тілесна смерть за волю, за інших людей, з любові до когось, за справедливість, мир і віру є найкращим ділом, героїчним учинком, мучеництвом, яке свідчить про велич людини, про вершину її свободи, моральності й гідності. Життя є духовною дійсністю, яка може зростати завдяки щоразу більшій одухотвореності.
Совість – це третя структура духовної душі людини. Вона є голосом буття, тобто попереджує людину, щоб не робила зла, бо так зруйнує себе як істоту в бутті, а це означає вбити себе. Совість спонукує людину чинити добро, любити і говорити правду, бо так людина укріплює своє життя, запевнює життя вічне, зцілює свої органи, особливо мозок і душу. Якщо людина робить зло, совість їй докоряє, а людина це відчуває так, що її совість пече, болить, гризе. Вона звинувачує, якщо людина чинить зло і гріх, тоді людина почувається винною і обвинуваченою. Совість хвалить людину, якщо вона робить, мовить і думає добре, тож вона почувається щасливою, радісною, гордою і здоровою. Совість є органом змісту, як каже логотерапія, адже людина має відчинені двері в майбутнє, якщо робить добро, і всі двері перед нею замкнені, якщо коїть зло. Злої людини ніхто не бажає мати поруч, від неї втікають, перед нею зачиняють двері, навіть природа перед нею почувається під загрозою і стає для неї ворожою. Коли людина чинить зло і гріх, то почувається під загрозою зі всіх боків, тому стає агресивною або автоагресивною, нападає на інших або мучить і вбиває себе, стає депресивною аж до самогубства. Хвора совість є джерелом болю, найважчих терпінь і недуг людини.
Інтелект і розум – органи істини. Ум (або інтелект) створює гуманітарні науки, а розум – природознавчі. Істина визволяє, натомість брехня поневолює і руйнує. Людина, яка обманює, не перебуває в дійсності, а вже випала з існування. Вона живе штучним життям доти, доки її не спіймають на неправді або ще й фізично не зупинять і не викинуть із життя. Істина – це погодженість ума і розуму з дійсністю. Спираючись на інтелект і розум, людина живе реальністю світу і має всі можливості для розвитку й успішних дій. Людині, яка обманює, ніхто не вірить. Вона самотня і осоромлена, деякою мірою мертва. Правдиве пізнання є важливим для здорового життя.