Свобідна воля – головна здатність людини. Тварини запрограмовані, вони поводяться відповідно до інстинктів. Людина керується свободою і своїми рішеннями. Інстинкти людини зашкарубли або взагалі зникли. Вона мусить усе досліджувати, пізнавати, зважувати причини «за» і «проти» і приймати рішення. Свобода є долею людини, її величчю, але може стати і слабкістю. Людина має приймати рішення на користь добрих і правильних змістів, але її вводять в оману пропозиції, які нав’язують у світі й у житті. Вона є духовною і тілесною істотою, належить небу і землі, вічності і скороминущості. Часто людину зваблює фальшивий блиск якоїсь земної користі – вона стає на бік того, що проминає, натомість вічне відкидає. Тому людина переживає тяжкі розчарування, безглуздя і має відчуття, наче пекло з неї сміється, бо була наївною.
Суть свободи полягає в тому, що людина завжди може і бажає чинити лише добро. Усе добре – вічне. Добро є силою свободи. Зло ж руйнує свободу, відбирає в неї існування і ширину вибору. Кожне неправильне рішення принижує людину, робить її депресивною, розчарованою, сумною, обманутою і загубленою. У злі людина втрачає себе і свою гідність. Вона не має куди піти. Беззмістовність її здолає. Отже, і у свободі треба вправлятися, тренувати її, як і будь-яку іншу здібність, щоби зміцніла і завжди правильно реагувала. Людина має завжди роздумувати, розуміти те, що відстоює. Весь її організм чекає на рішення. Сімдесят відсотків недуг у людині беруть свій початок на духовному рівні, від неморальних рішень, тому свобідну волю потрібно старанно провадити до духовного здоров’я.
Характер є духовною силою здобутих, вироблених чеснот. Це здатність людини вибирати необмежене, моральне, доброчесне за духовне і вічне та належно жити. Особа з сильним характером є шляхетною, чесною, гідною, визнаною, успішною, впевненою в собі, славною і незламною. Вона панує над своїми інстинктами, завжди вибирає те, що людяне, перемагає зло, не дозволяє звести себе на несправедливість і корупцію, суверенна, сильна, мудра і рішуча. З такою людиною всі бажають мати добрі взаємини. Вона захоплює, навчає, допомагає і веде інших до свободи; живе в приязні з Богом, не стидається своєї молитви, бо є критичною, свідомою себе самої і Бога, вільною від ідеологій; прекрасно живе своє життя – щаслива в повному значенні цього слова. Людина з характером нічого не втрачає, а навпаки все отримує і все має.
Соціальність або товариськість, тобто міжособистісні стосунки, також є важливою функцією духовної душі людини. Людина реалізовує себе як чоловік або жінка, а також як носій сім’ї та нових поколінь на землі. Вона від інших народжується, її виховують як плід близькості та любові батька й матері. Людина народжує інших, живе з іншими, користується плодами праці інших, а вони – плодами праці її рук і розуму. Чоловік або жінка реалізуються як всебічна і цілісна людина. Вона перебуває вся у взаєминах з іншими, цілковито залежить від Бога. Суспільні зв’язки важливі для успіху, життя і щастя. Проте інші люди можуть бути для особи одночасно пеклом і Небом. Якщо людина живе прощаючи і каючись, інші для неї стають Небом. Відкидаючи прощення і каяття, людина зостається в злі й на самоті, у своєму пеклі. Любов – це Небо, бо Бог є любов, а для любові потрібні взаємини з іншими особами. Людина живе від любові Бога і людей, а з її любові живуть люди довкола неї. У світі переплітаються добро і зло і неможливо вижити без каяття і прощення. Каяття і прощення є корінням (фундаментом) міжособистісних взаємин, як і відносин із основою всього – Богом. Учитися прощати – ось умова здоров’я і свободи. Уміти просити пробачення – джерело найвищої гідності й життя достоту.
Творчість є особливою людською силою і здатністю. Людина досліджує і створює, змінює світ і матерію, отже, й себе. Через науку вона шукає істину про себе і світ, а завдяки мистецтву формує його красу і гармонію. Без праці, яка вимагає зусиль, але приносить внутрішню насолоду й надає зміст життю, людина перестала б бути духовною істотою, тобто перестала б бути собою. Працею і творчістю особа розвиває себе і перемагає зло у світі. Завдяки праці вона стає тим, ким не була, але має бути. Людина є істотою в проекті, тому може постійно розвиватися і покликана до цього. Творча праця звільняє її від залежності, лікує душу від розчарувань і беззмістовності, дає бачення вічності й відчуття вартості. Праця лікує від посттравматичних розладів, провини, страху, депресії і недовір’я.
Віра і довір’я – одні з найважливіших духовних сил людини. Віра є здатністю ставитися до когось із довір’ям і від нього очікувати лише добра, а також можливість розвиватися. Протилежним до віри є страх. Якщо людина не вірить комусь, то не може від нього очікувати добра, а лише зло і загрозу життю. Людина пронизана вірою, нічого в ній, з нею не відбувається без віри. Людина вірить, що інші її не вб’ють, що щасливо добереться до мети автомобілем, мирно спить, бо вірить, що її ніхто не обкраде, іде попід дахами і вірить, що їй нічого не впаде на голову, у школі діти вірять учителеві, що правдою є те, чого він їх навчає, чоловік та дружина вірять одне одному. Дитина завдяки любові й ніжності батьків спроможна вірити людям. Позбавлена ніжності, дитина часто фізично в’яне, хворіє психічно або стає агресивною. Вона втрачає основну впевненість і стає депресивною, аж до самогубства. Вірити – це вважати істиною зміст, який нам хтось повідомив, а довір’я – вірність особі. Надією називаємо очікування доброго результату в кожній ситуації, а любов є пізнанням, що в комусь маємо життєву певність, тому й прагнемо з ним залишитися. Любов – також спізнання, що ми для когось дорогоцінні, і прагнення перебувати під його захистом.
Дух є джерелом усіх людських специфічних здібностей. Дух – це свобода від простору і часу, він прозорий, свідомий і самосвідомий, рефлекторний і авторефлекторний, він є здатністю, щоб ми в ньому все спізнали, як у світлі бачимо предмети довкола себе, він творчий і основа всього, що існує. Дух пізнавально й морально трансцендентний, тобто людина пізнає реалії, які виходять за межі всіх інших її пізнавальних можливостей, скажімо, буття. Вона водночас здатна радше все втратити, навіть життя, тільки б не чинити зла, несправедливості, убивства. Моральність та етичність особи перевищують усе інше, важливіші від усього того, що вона має. Чому? Тому що коли людина робить добро, вона незламна, перебуває в бутті, тому й вічна. Душа – це принцип життя, а дух – його джерело. Дух походить від Бога. Святе Письмо повідомляє нам, що Бог, створюючи людину, із земного пороху зробив тіло (чоловіка), а тоді вдихнув йому в ніздрі Свій віддих життя – і чоловік став живою істотою (пор. Буття 2:7). Церква навчає, що Бог кожній людині в момент зачаття створює духовну душу. Це означає, що при зачатті батьки дають дитині психофізичний вимір, а Бог – духовний, тобто Бог створює в людині те, через що вона є людиною. Отож справжнім батьком людей є Бог. Ісус каже нікого не називати батьком, бо ним є лише Бог. Людина ж духовною душею подібна до Бога і відносно всемогутня. Тому як вершині всього творіння їй дано панувати і керувати природою, але це панування ослаблене гріхом. Так людина повстала проти Бога, а природа – проти людини. Це і є той первородний гріх, який став джерелом повсякденних і особистих гріхів людини, а воднораз терпінь, руйнування, зла, ворожості, недуг і смерті. Якщо людина навертається до Бога, то відновлює свою здатність панувати над природою, бути здоровою, успішною і прекрасною. Дух – це велич людини, її гордість і гідність. Гріх і зло є нашими головними ворогами, а каяття і прощення – перемогою над гріхом і поверненням до сили і гідності,