Погляньмо, що є причиною посттравматичного стресового розладу (ПТСР) у захисника на рівні духовної душі, аби визначити для нього шлях до духовного здоров’я.
Війна – це джерело всебічних травм, поранень і вразливості, а також недуг, зла і терпіння. Перебування на фронті чи участь у воєнних діях вже є початком стресу, бо за цим людина розпізнається як ворог ворогові, стаючи метою його нападів. Це перший досвід стресу і страху за життя. Відхід же на передову, у місця воєнних операцій, підсилює той стрес, бо захисник піддав своє життя прямій небезпеці. Він знає, що ворог ненавидить його і шукає нагоди вбити його або поранити. Перед воїном постають важкі питання, наприклад, чи зможе вберегтися від ворога і повернутися живим до своїх, чи це для нього остання життєва станція. Відчуття загрози і тривоги за своє життя, наче певна програма, записується в пам’ять його душі й мозку. Тепер весь організм напружений, сили його душі та тіла пришвидшено витрачаються.
Перебування на передовій чи в окопі викликає також відчуття безпорадності, збільшує страх від несподіваного ворожого нападу, а з іншого боку, захисники знаходяться під впливом погодних катаклізмів і постійного відчуття загрози. Стрілянина та вибухи втомлюють органи зору і слуху, а тіло ледве має можливість відпочити й відновити втрачені сили чи уві сні, чи при спокійному споживанні їжі. Тоді організм починає використовувати резервні сили, наближаючись так до краху своїх можливостей. Нервам важко це витримати, людина не може панувати над собою, доходить до нестримних реакцій, необґрунтованих дій, спроб помсти чи втечі з окопу, неконтрольованого плачу, тривоги, страху чи навіть до бажання самогубства як уникнення нестерпної ситуації.
Це виснаження підсилюється фальшивим почуттям провини, що можна було не допустити цих неприємностей і залишитися в тилу, як багато знайомих і друзів. Воїн відповідає і за свою сім’ю, перед якою почуття провини зростає, бо рідним важко вижити без нього. Захисник мусить і стріляти у ворога, тож совість починає звинувачувати його, що вбивав людей. При цьому у військовика з’являються думки, чи це виправдана війна, чи йому треба якраз тут бути, чи не потрібно втекти або шукати виходу з цієї ситуації. Злам сил, який доводить воїна до плачу та неконтрольованих випадів, знеславлює його перед іншими, тож захисник відчуває, що його гідність є приниженою. Він перебуває у внутрішньому конфлікті. Виставлений на небезпеку зовнішнього нападу на тілесне життя і внутрішніх атак на совість, воїн страждає від стресу в душі й тілі, його земне і вічне, тілесне і духовне життя під загрозою. Це виснажує душу та її переконання. Оборонець може так почуватися, ніби втрачає себе, наче тоне і не може цього спинити.
У таких ситуаціях потрібен хтось, хто самого воїна захистить і витягне з самоти, в якій його нападають зусібіч. Порятунком для захисника – невеликою перервою для душі – є побратими в окопі та на передовій, друзі, які його розуміють, яким він може довірити свої страхи і почути їхні думки та оптимістичні аргументи. При цьому дуже допомагає гумор, адже розбавляє щільну напругу між ними. Велика солідарність, готовність допомогти та взаєморозуміння між захисниками мають важливе значення. Але для душі потрібен сильніший імпульс – духовний аргумент і духовна свобода.
Вервиця на шиї захисника нагадувала йому про Бога і Церкву, які його не залишали. Церква молилася за нього, а Бог йому прощав і захищав його. Оборонець знав, що має підтримку на дусі та опіку в совісті. Вервицю отримав, може, від матері або від когось знайомого, тож і в той спосіб відчував себе наче в їхньому товаристві, огорнутий захистом та любов’ю. Стрес і тривога, таким чином, з усіх боків послаблювались, а сили душі й тіла зміцнювались. Для багатьох захисників це виявилось найкращими ліками при виснаженні та стресовому розладі.
Проте стан погіршився, коли війна закінчилась і вервицю знято з шиї, а друзі та співзахисники розійшлися кожен до своїх справ. У самотньому житті, у родині, яка не знає подробиць про тривоги і муки воїна, виснаження, яке зосталося в пам’яті, тепер виходить назовні й не дає спати, працювати чи почати щось заново. Треба очистити пам’ять, упорядкувати питання совісті, у певні руки передати все пережите і з чиєюсь допомогою рушити від початку. Психологічні й психіатричні терапії обмежені, вони тимчасово принесуть полегшу для тіла й нервів, але духовна душа і далі болить, а совість мучить, дух неспокійний, травмований. Загальноцерковна пасторальна праця тут небагато допомагає, бо не торкається глибин, де захисник поранений. Воїн потребує спеціалізованої духовної допомоги.
Маємо розуміти, що між військовиками найважче поранені члени спеціальних загонів, які виконували надзвичайні завдання, небезпечні для їхнього життя і болісні для совісті, уяви і спогадів. Вони часто бачили, як вороги вбивають їхнього найближчого друга та вірного побратима, і це їх деморалізувало, ранило їхню душу і совість. Здавалося їм, що мусили щось зробити і його врятувати, що щось пропустили, і це їх дуже обтяжує. Може, захисники спостерігали, як їхню родину вирізують, а не могли допомогти, тож тепер совість звинувачує їх так, ніби мусили вчинити неможливе. Деякі мали принести пораненого побратима до окопу чи сховища, але через небезпеку для життя, вибухи і ворожу стрілянину не могли того зробити, тож і їм совість не дає спокою. Інші захисники були змушені вбивати, щоб порятувати співборців, забезпечити прорив свого війська, підривати ворожі танки та бронетранспортери, тому в їхніх спогадах ще живі образи пошматованих тіл, стогонів і спустошення, яке несе смерть. Перед ними залишилися питання без відповідей: чи мали право так учинити? чи можна вбити ворога й залишитися спокійним? Дехто, може, вбивав і тоді, коли не мусив, адже жах, страх і воєнна метушня затьмарюють здоровий глузд. Багато захисників опинилося в надважких ситуаціях, коли тільки Бог може допомогти. З іншого боку, бачили, як у країні люди живуть спокійно, турбуються про матеріальне, ніхто й не підозрює, що воїна болить душа і мучать нічні кошмари. Люди, які тепер оточують захисника, не переживали важких воєнних днів, вони спокійні, насолоджуються свободою та добробутом, а військовик на війні дуже страждав і досі не відчуває спокою і свободи.
Додаткові терпіння принесла воїнам несправедливість, яка настала в країні через дії політичної влади, адже вона допустила несправедливі відносини між захисниками: одні були винагороджені, а інших, може, найважчих, принижено та залишено поза увагою. Ще більше їх боліло, коли бачили, як у ЗМІ захищають агресора і ворога, проти яких захисники боролися, від яких постраждали, отримавши важкі тілесні й духовні рани, і на суд викликають найкращих з-поміж них. Видавалося, що хтось – свідомо чи несвідомо – у суспільстві й політиці доклав усіх зусиль для зростання розчарувань та беззмістовності поміж захисниками. Фізична війна закінчилася, але залишилася духовна. Батьківщину звільнили, але люди загрузли в рабстві ідеологій та були знесилені, щоб полюбити свою землю. Потрібно було перемогти і ту війну, в якій правда бореться з брехнею і політичними ідеологіями «правих» і «лівих». Звичайно, істина не може зазнати поразки в жодній битві, бо вона вічна і всемогутня. Бог є з тими, котрі стоять за істину. Проте треба дочекатися часів, коли це буде видно назовні та всім зрозуміло.