ЕКСКУРС: Христовий «слуга» і апостольська «служба»

Головна тема Другого послання до Коринтян – це апостольська служба, яку сповнює Павло. Він говорить про неї в першій і в третій частинах послання; але третя частина має надто полемічний характер, тимчасом як у першій Павло викладає щиріші й більш позитивні роздуми над цією темою. Зупинимо коротко нашу увагу на цій частині.

Факт, що, як ми вже говорили вище, в усій античній класичній літературі не існує жодного твору, який міг би під певними аспектами зрівнятися із Другим посланням до Коринтян, безсумнівно, зумовлений літературним хистом Павла у вираженні себе самого та свого внутрішнього світу; але так само безсумнівно він зумовлений і тією енергійністю, з якою апостол сповнював свою місію Христового посланця до поганського світу: це була всеціла посвята, що охоплювала весь час, усі сили та всі здібності Павла; це було щось, що не давало йому більше жодного спокою, це було, так би мовити, призначення згори, що впало на нього: «І горе мені, коли я не звіщаю Євангелії!» – пише Павло в 1 Кор. 9:16.

Стосунки із коринтською спільнотою дали йому нагоду в Другому посланні до неї глибше й ширше, ніж в інших посланнях, виявити свій внутрішній світ. Тож це послання стало своєрідною magna charta християнського апостоляту. Павло не пише тут якогось трактату з пастирського богослов’я, він лише висловлює свій конкретний досвід апостольської праці. Видається, що в глибині душі він живе в стані шизофренії, що вимальовується в його побудові думки з безупинних антитез та протиставлень (пор. передусім 2 Кор. 4:7-12; 6:8-10). Так він намагається передати парадокс співпраці між всемогутнім Богом і тим слабким і непридатним до сповнення своєї місії сотворінням, що ним почувається Павло, – парадокс між дорученим йому скарбом й убогою глиняною посудиною, в якій він міститься і через яку має бути переданий іншим. Цей скарб – це справді «служба нового союзу, служба Духа, служба примирення, об’явлення Божої правди та євангелія слави Христа».

І все ж таки ця служба – саме тому, що вона була йому доручена, а не присвоєна з особистої ініціативи, – наповнює його довір’ям, надією і навіть радістю (2 Кор. 7:4), хай які несприятливі були б обставини, в яких він змушений працювати, і які безуспішні не були б результати. Це своєрідний ритурнель, що безперестанно повторюється в першій частині цього прекрасного послання: «Тож, мавши надію таку, ми вживаємо великої сміливости» (2 Кор. 3:12); «Мавши за милосердям Божим таке служіння, ми не тратимо відваги» (2 Кор. 4:1); «Та мавши того ж духа вірими віруємо, тому то й говоримо» (2 Кор. 4:13); «Через те ми відваги не тратимо» (2 Кор. 4:16); «Бувши відважні постійно…» (2 Кор. 5:6); «Ми ж відважні…» (2 Кор. 5:8).

Внутрішній погляд Павла безперестанно звертається то на самого себе, то на того, хто його покликав і послав, – то на його нікчемність, то на всемогутність Господа, Який все ж таки враховує цю його нікчемність: обидва ці полюси необхідні, щоб утримати ту високу напругу, яка підтримує й приводить у рух життя апостола. З одного боку, він чується «слугою Нового Заповіту, співробітником Божим, послом Христовим, пахощами Христовими у світі»; з іншого ж – крихкою «глиняною посудиною, переслідуваним і непевним, знеможеним, щодня нараженим на смерть», – і запитує самого себе: «Хто, отже, здатний до цього?».

На цих сторінках вивітрюються і розвіюються ті конкретні обставини в Коринті, що зумовили їхнє написання. На передньому плані залишається лише велична й одночасно слабка постать апостола – людини, яка цілковито дала заволодіти собою Христові та тій місії, що була йому доручена. Залишаючи збоку історичні інциденти, що зумовили ці сторінки, слід сказати, що вони назавжди залишаться предметом роздумів для всіх тих, хто виконує чи чується покликаним виконувати будь-який «дияконат», як каже Павло, – себто будь-яку службу в Церкві.

Попередній запис

Друге послання до Коринтян

Наступний запис

Галатська Церква