Епілог

Коли я вперше почув про сестру Брідж Маккенну 1974 року, я був дуже скептично налаштований. Однак як редактор «Католика Флориди», щотижневої газети, яка виходить у п’яти з семи єпархій Флориди, я мав багато можливостей читати статті про неї.

Улітку 1976 року, коли мені виповнилось 42 роки, один із наших репортерів опублікував ще одну статтю про служіння сестри Брідж. Я відчув побудження написати їй і попросити про молитву.

Того року я перебував у конфлікті з деякими дуже важливими питаннями свого життя. Я почав сумніватися, чи справді я вірю в Ісуса Христа, чи вірю, що Він живий і насправді не байдужий до того, що діється зі мною. Я працював у католицькій пресі сімнадцять років, регулярно відвідую недільні Меси.

Але я почуваюся нещасливим і почав усвідомлювати, що страждаю від алкоголізму.

Я бачив багатьох католиків, чиє життя духовно відродилося через молитву, і вони свідчили про чудеса і зцілення. Мене завжди дивувало, чому, якщо це насправді та сама Церква, яка була в часи Ісуса і апостолів, у ній тепер нема чудес.

Зворушений статтею свого репортера, я написав листа сестрі Брідж і розповів їй про те, що відчуваю внутрішній бар’єр, який перешкоджає мені по-справжньому пізнати Бога. Вона відписала з обіцянкою, що помолиться за мене.

Пізніше я подзвонив їй, і вона молилася зі мною по телефону. Лише молитва – і ніяких чудес. Я не почувався ближчим до Бога. Я продовжував випивати, хоча жодного разу не говорив їй про це. Я хотів чуда. Чому інші люди одержували чудеса, а я ні?

Хоч я був мирянином, я проповідував на недільних Месах від імені «Католика Флориди», згідно з графіком я мав проповідувати в Тампі 30-31 жовтня 1976 року. Я зателефонував сестрі Брідж, і вона погодилася зустрітися зі мною – що вона рідко робить – у церкві для індивідуальної молитви.

У неділю вранці після проповідування на Месі, яка розпочалася о 10.30, я, вийшовши з церкви, уперше зустрівся з сестрою Брідж. Вона виглядала досить нормально, була одягнута в синій осучаснений габіт, мала невимушену усмішку, а все її єство випромінювало якийсь особливий мир. Ми зайшли в захристію, і я ще раз сказав їй, що справді хочу полюбити Бога і віддати себе Йому.

Я пам’ятаю це добре. Я писав про це багато разів, я ділився цим свідченням повсюди у Флориді, у багатьох місцях Сполучених Штатів, а також у Бразилії і в Перу. Сестра Брідж узяла мене за руки і сказала: «Генрі, найважча річ – довіряти».

Вона пояснила, що ми не можемо довіряти навіть людям, яких бачимо, і сказала: «Генрі, як важко тобі, напевно, довіряти Богові, якого ти ніколи не бачив».

Вона помолилася чудовою молитвою за мою дружину Пег і за мене, за наш шлюб і за наших дітей. Вона просила Господа дати мені «чудовий дар молитви».

Я почав відчувати, як мене наповняє глибокий мир. А вона сказала: «Генрі, я бачу тебе одного з Господом, і Він в образі Пресвятого Серця. Він говорить тобі: «Мій сину, та дитина, про яку ти і твоя дружина так сильно переживаєте і молитеся, – не турбуйтесь про неї; Моя рука обіймає її, і з нею усе гаразд».

Тепер я ридав. Я не розповідав сестрі Брідж про цю нашу дитину, в якої такі важкі особисті проблеми.

Вона далі молилася і сказала: «Генрі, я знову бачу тебе одного з Господом. Він обіймає тебе і говорить: «Мій сину, той член вашої родини, який відвернувся від сім’ї, від Церкви і завдав вам так багато болю, – не турбуйся про нього, Моя рука пригортає його, і з ним усе добре».

Знову ж таки я не розповідав сестрі Брідж про цього родича.

Я почувався так, ніби яскраве, але м’яке світло наповняє все моє єство.

Я знав, що Бог знає мене, що Він любить мене. Він знає, де мене болить. Він об’явив Себе через сестру Брідж, через цей величезний дар проникливості, «слово знання» чи «пророцтво» – мені байдуже, як це називається. Воно справжнє – і це благословення для зранених людей, заблукалих людей, хворих людей, шукаючих людей, помираючих людей.

Потім сестра Брідж мала ще одне видіння: «Я бачу тебе на вершині гори. Ти там з Господом, а на схилі гори багато людей, які хочуть зійти на гору, щоб бути з Господом. Я бачу, що ти взиваєш до них, але вони налякані, і вони біжать за скелі і ховаються в ущелинах і тінях. Генрі, Господь кличе тебе до великої праці».

Це був момент, коли я справді відчув присутність Ісуса. Я мав багато благословень у житті: добрі батьки, чудова дружина і прекрасні діти. Я вірив у Бога і був практикуючим католиком, але я ніколи раніше не був настільки свідомим сили охрещеної душі, благості та близькості нашого Бога.

Я все ще продовжував випивати. Іноді влітку 1977 року я дзвонив своїй подрузі Брідж. Ми справді до того часу стали друзями. Я сказав: «Брідж, я ніколи не хотів зізнатися тобі раніше, але в мене проблема з алкоголем».

Вона відразу почала молитися і одержала ще одне з видінь, на той момент небажане для мене. Вона сказала: «Генрі, я бачу, як ти йдеш по довгій дорозі. На дорозі велика глибока яма, і я бачу, як ти падаєш у неї. Ти намагаєшся вибратися, але вона надто глибока і надто стрімка. Твої руки поранені і кровоточать. Ти такий втомлений, що не можеш стояти, ти падаєш вниз і перекочуєшся на спину. Я бачу, як ти робиш останнє зусилля і підносиш свою руку до Неба і благаєш Бога, – і я бачу, як Його рука опускається і піднімає тебе з тієї жахливої ями».

Нема потреби тут входити в більші деталі. Я тільки скажу, що 2 вересня 1977 року я випив востаннє. У неділю, 4 вересня, я пішов на зустріч анонімних алкоголіків. Тієї ночі, коли я дрімав, я раптом підскочив у ліжку й вигукнув: «Дорога, я зцілений!» Пег відповіла: «Так, я знаю».

Життя в Дусі Ісуса – надзвичайно хвилюючий досвід. Пег і я стали ближчими, ми пройшли через чотири роки навчання, з 1982 по 1986 роки, а потім мене висвятили на диякона в неділю, у день П’ятдесятниці, 18 травня 1986 року.

Пег і всі наші діти, крім одного, були присутні на висвяченні. Декілька членів родини були там. Був присутній і мій дев’яностолітній тато. І Брідж була, поруч із Пег.

Ми ділимо історію на періоди: до Христа і після Христа. Я ділю своє життя – до Брідж і після Брідж.

Не могла бути дана мені більша честь, ніж та, що вона попросила мене допомогти з цією книгою «Чудеса справді стаються».

Генрі Ліберсат, диякон

КІНЕЦЬ

Попередній запис

Перемога вірності

Наступний запис

ВСТУП