Стародавня перська казка розповідає про чоловіка, що жив однією думкою, котра його ніколи не покидала, – мати золото, якнайбільше золота.
Це прагнення з’їдало йому мозок, з’їдало і серце. В нього не було жодної іншої думки, жодного іншого бажання. Тільки золото і золото. Коли той чоловік ішов містом, він нічого не бачив, крім крамниць золотарів. Він був так засліплений золотом, що не помічав багатьох гарних речей… Навіть срібла. Не бачив людей, дітей, квітів, блакитного неба.
Одного дня терпець йому урвався, і він, вбігши до ювелірної крамниці, почав хапати все, що було зроблене з золота…
Звичайно, коли він виходив, на нього вже чекала поліція з наручниками.
Його спитали:
– Як ти міг думати, що втечеш? Таж у крамниці було повно людей!
– Повно людей? – здивовано перепитав чоловік. – Я не бачив там нікого. Я бачив тільки золото[1].
Навіть якби ми не чули цієї казки, знаємо, що жадібність – це пристрасть, яка не тільки псує якість людського життя, але приносить багато зла в усіх найрізноманітніших його відтінках. Тому шукаймо відповідь на запитання: “Що робити, аби ця пристрасть не запанувала в нашому житті?”
Це питання дуже актуальне сьогодні, бо в теперішньому суспільстві (хоч це було і завжди) існує різниця, поділ між людьми. Не так просто плекати добрі помисли про сусіда, приятеля або когось з родичів, які “переплюнули” нас розкішним способом життя. Цілком природно з’явиться бажання підвищити власний рівень життя, щоб принаймні дорівнятися до них. А це не так просто, а деколи навіть неможливо. Це може привести нас до жадібности, яка не має нічого спільного з ощадливістю, з матеріяльним забезпеченням дітей… Жадібність – це щось інше. Згідно з Катехизмом, жадібність походить з непогамованого бажання багатства, яке веде до заздрости, жалю, що хтось має більше і живе ліпше. Якщо хтось підпаде цій пристрасті, це позначиться на цілому його житті. Гонитва за маєтком поглине увесь його час і поступово витіснить з душі всі інші інтереси. І часто доводить до переступу законів…
* * *
Як же остерегтися від цієї пристрасти?
Важливо мати відкриті очі і помічати не лише тих, які опинилися на вершині громадської драбини, а й тих, які живуть гірше від нас. Помічати біду інших – це гиря на другій шальці ваги, яка нам уможливить зберегти правдиву рівновагу в бажаннях, коли ми дивимося на багатих світу цього.
Наступний крок – зміцнення довіри до Божого Провидіння. Якщо віруємо в Бога Отця, якщо віруємо, що через хрещення ми стали дітьми Божими, маймо довіру, що над нами чуває Його дбайливе око, яке помічає наші потреби і посилає нам те, чого дійсно потребуємо.
Третій крок, щоб запобігти жадібності, – це наша щедрість. “Давайте… і буде вам дано…” Помічаймо нужду ближніх! Наша поміч в їхніх злиднях – це той лік, який не дозволить жадібності загніздитися в нашій душі.
К’яра Любіх у своєму визнанні “Мій досвід з Богом Отцем” прекрасно говорить:
У Євангелії Ісус обіцяє: Не журіться про життя, що ви будете їсти, і ні про тіло, у що ви зодягнетеся… Отець же ваш знає, що того вам потрібно… (Лк. 12:22,30). У моєму домі є коридор, в якому постійно є багато кошів, повних сиру, фруктів, вина, одягу… Це все роздаю. А гроші… Ніколи їх не рахую, скільки їх маю. Тільки вкладаю їх до скриньки. Коли прийде вбогий, який чогось потребує, завжди є з чого дати. Господь мені завжди покаже, що треба робити. Це повторювали також, коли в Тріденті починали працювати між бідними. Ми не раз були свідками, як під час війни сповнялися слова: “Дайте, і буде вам дано”. Ми дали вбогим останні два яєчка, і незабаром їх дістали 12, або дали кілька яблучок – і одержали повні ящики.
Це Боже діло: ми шукаємо Його Царства, і Він нам його дає…”
Жадібність – це дійсно важка хвороба душі, але ми можемо уникнути її, бо знаємо ліки, щоб її лікувати і як запобігати їй. Амінь.
[1] Бруно Ферреро, Сорок казок у пустелі. Короткі історії для душі, Свічадо, Львів, 2000, с. 32.