Життя в теперішній миті

Декілька років тому члени наших спільнот їздили на прощу до Рима, де мали зустріч з Папою. Коли ми чекали в залі на прихід Папи, Фабіо, розумово неповносправний молодий хлопець, вийшов наперед і сів собі в крісло Папи. Він вибрав собі це крісло, бо для нього, очевидно, це було найзручніше і найгарніше крісло в залі. Єпископи розгубились, не знаючи, що робити. На щастя, один з асистентів допоміг Фабіо пересісти на інше, також доволі зручне крісло. Я б ніколи не наважився зробити те, що зробив Фабіо. Як і більшість людей, я роблю те, чого від мене очікують інші, і я боюсь діяти всупереч визначеним нормам та бажанням моїх керівників. Чи за цим не стоїть страх, що про тебе щось зле подумають, що тебе осудять? Деяким людям подобається порушувати заведений порядок, шокувати своїми вчинками, щоб привернути до себе увагу. Але це не стосується людей неповносправних – вони такої потреби не мають. Вони природні, безпосередні, внутрішньо вільні. Вони не вміють приховувати свого гніву, але водночас без зволікання просять пробачення, коли усвідомлюють, що когось зранили. І на тому кінець. Не залишають у серці нічого, що могло б розгорітися від першої-ліпшої іскри. Щирість їхнього каяття завжди мене зворушувала.

Чи це не тому, що вони менше журяться минулим та майбутнім, а повністю живуть у теперішній миті? Часто над нами тяжіє влада минулого, і пережиття наших давніх вчинків диктують нам, що ми маємо робити тепер. Більшість розумово неповносправних людей не мають великих планів на майбутнє. Будувати плани і приймати рішення стосовно свого майбутнього дано людям самостійним, які можуть жити так, як вони хочуть. Енергія ж неповносправних людей іде не на здобуття влади, не на побудову кар’єри, а на пошук тепла в стосунках з іншими людьми. Ми, самостійні, незалежні люди, часто є рабами часу. Живемо в метушні, журимось про майбутні справи – про засідання, на якому мусимо бути, про лекцію, яку мусимо прочитати, про терміни, в які мусимо закінчити якусь роботу. Над людьми розумово неповносправними час не має такої влади. Вони живуть у повноті теперішньої миті – часом у радості, часом у смутку. Вони уміють довіряти і справді бути разом з людьми, що поважають та цінують їх.

Упередження зникають

Нові асистенти, які приходять у наші спільноти, звичайно перебувають під владою упереджень та цінностей індивідуалістичного суспільства. Але вони зустрічають таких, як Антоніо, у чиєму слабкому тілі криється серце, повне любові, лагідності, миру, здатності перебувати в теперішній миті, і тоді – починають відчувати усю несправедливість, нелюдяність, а то й жорстокість свого суспільства, а часом і своєї Церкви. Тоді їм стає зрозуміло, що бути людиною не означає робити те, що роблять усі, не означає пристосовуватись до соціальних норм та жити заради визнання та успіху. Бути людиною – означає ставати вільним, бути собою, жити у відповідності до того, що промовляє з глибини душі твоє сумління, шукати правду, любити інших такими, як вони є.

Щоб вийти зі свого індивідуалізму та увійти в стосунки з іншими людьми, віднайти для них місце в нашому житті і нашому суспільстві, щоб змогти у взаємній любові та повазі дарувати життя одне одному, ми потребуємо віри в неповторність, цінність та сокровенність кожної людини. Кожен з нас пізнає свою цінність лише через любов інших людей. Творити правду означає не лише дотримуватись закону і не чинити зла, це означає також поважати кожну людину, об’являючи цим її важливість та цінність. Правда походить із серця. Якщо люди так спраглі справедливості, якщо наші серця так глибоко зачіпає несправедливість, то чи ця спрага не виявляє нашу людськість? Головні потреби такі самі у всіх людей. Ми потребуємо інших людей, які б розбудили і допомогли проявитися тому найгарнішому, що є в нас; так само й ми пробуджуємо та об’являємо красу, приховану в інших.

Входячи в особисті стосунки з людиною, яку не прийняло суспільство, ми починаємо розуміти обмеження та несправедливість нашого суспільства. Ми починаємо усвідомлювати глибину упереджень, що мають владу над усіма нами. Нещодавно я зустрів на вокзалі чоловіка, що був колись членом нашої спільноти, алжирця за походженням, трохи неповносправного розумово, напівафриканської зовнішності. Завдяки своїм здібностям та наполегливості він зумів знайти роботу поза спільнотою і зажити самостійно. Ми їхали потягом до Парижа, і, сидячи біля нього, я помітив, як дивились на нього інші люди – в їхніх очах була погорда, зверхність, часом навіть расизм.

Пов’язуючи себе з людьми, відкиненими суспільством, та ділячи своє життя з ними, ми не лише відкриваємо їхню цінність, а й стаємо учасниками боротьби за справедливість та права людини. Творячи спільноти відкритості та прийняття, ми засвідчуємо, що можлива інша форма суспільства. Ми також починаємо краще бачити несправедливість та зло, що існують у нашому суспільстві.

Коли падають наші внутрішні мури та упередження, починається новий, дуже важливий етап у нашому зрості до свободи. Нелегко визнавати помилки та недоліки своєї групи, своєї спільноти, своєї культури. Індивідуальна ідентичність так тісно пов’язана з груповою, що будь-яку критику на адресу групи ми сприймаємо як загрозу особистій безпеці. Ми усі трохи схожі на маленьких дітей, які сліпо вірять своїм батькам і для яких пізнати, що їхні батьки недосконалі і помиляються, означає зруйнувати фундамент, на якому стоїть увесь їх світ, позбавити орієнтирів та опори. Коли ми стаємо здатні визнавати не тільки власні помилки, а й помилки групи, до якої належимо, тоді приходить мудрість. Тоді починається новий важливий етап у нашому зрості. І якщо матимемо належну підтримку, то з цієї кризи можемо вийти наповнені внутрішньою силою та зрілістю. Зростаючи самі, ми допоможемо зростати до більшої правди групі, до якої ми належимо.

Дружба з людиною відкиненою може призвести до того, що і нас відкине наша група і наше суспільство, якщо вони закриті самі в собі. Така дружба стане тоді для нас актом звільнення, дорогою до внутрішнього зросту, на якій ми пізнаємо та звістуємо іншим нові цінності життя. Така дружба є першим етапом нового життя, але сама по собі вона ще не спричинює повної переміни.

Попередній запис

Дорога серця

Наступний запис

Ставати людяним