1 Розпочинає писати з послуху
Тільки з любові до Тебе, мій Боже, з послуху розпочинаю писати і прошу пробачення за спротив, який чинила досі. Лише Ти знаєш міру моєї відрази до цього, і лише Ти можеш дати мені сили її перемогти. Прийняла цей наказ, бо він від Тебе виходить і думаю, що в такий спосіб Ти хотів покарати ту мою надмірну радість і запобігливість, якою керувалася, прагнучи піти за своєю великою і незмінною схильністю до забуття. А отримала я цей наказ тоді, коли перед моїми очима постали обітниці осіб, які (я була переконана в цьому) могли допомогти мені забути про себе, і коли вже спалила зроблені з послуху записи. Вчини так, о моє Найвище Добро, аби все, що напишу, спричинилося до збільшення Твоєї слави і до применшення значення мого.
2 Її відраза до гріха і обітниця чистоти
О Боже, єдина Любове моя! Яка я вдячна Тобі, що ще в юності, випередивши мене, Ти став, Господи, володарем мого серця, хоч знав, як я цьому противилася. Лишень почала я орієнтуватися в житті, Ти дав душі моїй пізнали бридоту гріха, і це настільки вразило мене, що навіть дрібні провини пригнічували нестерпно. А щоб стримати надмірну жвавість мого дитинства, достатньо було сказати, що цим чи іншим своїм вчинком я ображаю Бога, і це мене стримувало відразу, відволікаючи від того, що мала намір зробити. “О мій Боже, офірую Тобі мою чистоту і складаю обітницю довічного дівицтва!”, – як часто промовляла я ці слова, навіть добре не розуміючи їх значення. Якось вимовила їх, відчуваючи особливе піднесення під час Богослужіння. Було холодно. Я стояла на холодній підлозі, на колінах, і не розуміла, що зі мною діється, що означають слова “обітниця” і “дівицтво”. Тоді я думала лише про одне: аби сховалися в якомусь лісі, і нічого мене не стримувало від цього бажання, хіба що страх зустріти чоловіків.
3 Опіка Найсвятішої Діви Марії
Найсвятіша Діва завжди турбувалася про мене, до Неї я зверталася у всіх моїх потребах. Вона охоронила мене від великих небезпек. Я не мала відваги звертатися до Її Божественного Сина, тому завжди зверталася до Неї. Стоячи на колінах на голій землі, я вшановувала Її, відмовляючи вервицю, і не раз, уклякнувши, цілувала землю стільки разів, скільки промовляла “Богородице Діво”.
4 Смерть батька в 1655 році
Була ще малою дитиною, коли помер мій батько. Мати залишилася з п’ятьма дітьми і, щоб прогодувати їх, часто відлучалася з дому. Я ж була єдиною донькою, і до восьми з половиною років перебувала серед хатньої челяді й селян, не отримуючи жодного виховання.
5 Пансіонат у Кларисок в Шаролє. Перше Св. Причастя
Маючи неповних дев’ять років, я опинилася в одному з монастирів і там прийняла Перше Св. Причастя. Це привело до того, що навіть найменші втіхи та розваги сповнювали мене такою гіркотою, що я, замість спілкуватися з подругами, вважала за краще сховатися в якомусь закутку і прислухатися до внутрішнього голосу, який кликав мене до молитви на самоті. З обличчям, похиленим до землі, стоячи на голих колінах, молилася я в повному усамітненні, і було би мені дуже прикро, якби хтось мене побачив. Мені дуже подобалося чернече життя. Я вважала його святим і мріяла стати черницею, аби жити у святості; А позаяк не знала інших монастирів, то була переконана, що мушу залишитися тут, хоч здавалося мені, що черниці цього монастиря не живуть у такому усамітненні, якого прагла я.
6 Найсвятіша Діва Марія зцілює її від тривалої хвороби
Однак внаслідок важкої хвороби чотири роки я не могла ходити. На мені залишилися лише кістки і шкіра, тож через два роки змушена була покинути монастир. Жодні ліки мені не допомагали, і тоді я склала обітницю Найсвятішій Діві Марії, що стану однією із її доньок, якщо Вона мене зцілить. Щойно це зробила, була оздоровлена і відчула особливу опіку Найсвятішої. Марія до такої міри заволоділа моїм серцем, що дивилася на мене, як на Свою власність, докоряла мені за кожну помилку і вчила мене, як виконувати волю Божу. Якось, коли я сидячи відмовляла вервицю, відчула, що Матір Божа стоїть переді мною і з докором промовляє: “Доню Моя, чому так недбало Мені служиш?”. І хоч була я тоді ще зовсім юна, слова ці назавжди закарбувалися в моєму серці.
7 Марнує дорогоцінний час
До мене повернулося здоров’я і я раділа життю, втішалася свободою, зовсім не турбуючись про виконання обітниці. Бо тоді, мій Боже, я і гадки не мала про те, що Ти дав мені пізнати згодом про Твоє Найсвятіше Серце, яке зродило мене там, на Голгофі, серед терпінь. Хіба я знала, що життя, яким мене обдарував, можна втримати лише поживою з Хреста, і що саме ця пожива повинна відтепер стати для мене солодкою. І ось, щойно я відчула себе здоровою, як мене знову полонили марнота і прив’язаність до створінь. Щирість, з якою ставилися до мене моя маги і брати, повертала мене до малих життєвих радощів, на які я витрачала стільки вільного часу, скільки бажала. Але Ти, мій Боже, дозволив мені ясно побачити, якою недалекоглядною я була, марнуючи час на розваги, адже, як виявилося, Твої наміри докорінно відрізнялися від моїх.
8 Життя в терпінні
Моя мама не давала собі ради з власним будинком, тож віддала Його людям, які все прибрали до рук так, що ані мама, ані я не були ще ніколи в подібній неволі. Згадуючи про це, я не маю наміру засуджувати цих людей, картати за те, що завдали мені стільки болю. Бог не дозволяв мені так думати, тож я дивилася на їхні вчинки, як на знаряддя Його святої волі. А вони ж мали нас за ніщо, ми не могли нічого зробити без дозволу. З їхнього боку це був демонстративний стан війни. Від нас все зачиняли. Часто я не мала в що зодягнутися, аби піти на Службу Божу, тож доводилося позичати одяг. Я була настільки поневолена, що навіть боялася вийти з дому без згоди цих трьох людей (родичів її батька. – Ред.).
Відтоді усі свої думки я звернула до Найсвятіших Тайн вівтаря, у них шукала полегші і потіхи. Та позаяк церква від нашого села була далеченько, я не могла без дозволу піти на Богослужіння. І якщо навіть один з наших “опікунів” дозволяв, інших двоє вигадували різні причини, аби заборонити. Я плакала, а вони дорікали мені, що я домовилася на зустріч з хлопцями, аби з ними розважатися і любитися, а вигадую, ніби хочу піти на Богослужіння чи до Причастя. І так було мені прикро від цього усього, що погодилася би скоріше побачити своє тіло пошматованим на дрібні клапті, аніж думати про таке.
Не знала тоді, де мені подітися – сховатися в стайні чи в якомусь глухому закутку саду, аби там упасти на коліна і вилити увесь свій біль перед моїм Богом за посередництвом Найсвятішої Діви Марії, моєї доброї Матері, на яку покладала усі свої надії. Часто так і робила, проводячи дні без їжі і питва. Хіба інколи якісь незаможні люди з села давали мені під вечір трохи молока чи фруктів, і я поверталася додому з таким страхом, як злочинець, який очікує на вирок і кару.
Здавалося мені тоді, що була би щасливішою, якби могла просити милостиню, однак терпіла таке приниження, що часто не мала права взяти зі столу трохи їжі. Дорікали мені, що не дбаю про господарство і про дітей тих коханих добродійок моєї душі, але жодного слова не дозволяли промовити на своє виправдання, і я мовчки бралася до роботи. А ночі проводила так, як і дні – у сльозах біля Розп’ятого, який вже тоді давав мені зрозуміти, хоч зрозуміти цього я ще не могла – що лише Він повинен бути володарем мого серця, а тому хоче моє життя уподібнити терпінням до Свого. Ставши володарем моєї душі, Він хоче навчити мене чинити так, як чинив Сам серед жахливих терпінь, які прийняв через мене і які давав мені пізнати все глибше.
9 Ессе Ноmо! Любов до страждань
Душа моя так прониклася цими відчуттями, що я бажала, аби мої терпіння ні на мить не припинялися. Відтоді завжди Ісус був зі мною в іпостасі Розіп’ятого чи Богочоловіка, який згинався під тягарем Хреста. Пробудило це в мені стільки співчуття і любові до страждань, що всі тягарі мої стали легкими порівняно з прагненням терпіння, яке би уподібнило мене до Ісуса, котрий терпить. Відтоді я шкодувала, коли рука, піднесена для удару, зависала в повітрі, стримуючись, аби не вилити на мене усю свою суворість. Змушена безперервно прислуговувати тим справжнім добродіям моєї душі, я хотіла робити їм добро і говорити про них якнайбільше доброго. Усе те, що описую й описуватиму згодом, хоч і наперекір своєї волі, не я чинила, але мій Божественний Учитель, який заволодів моєю волею і не дозволив мені вимовити жодної скарги, наказав уникати нарікань і не відчувати відрази до тих людей. Не хотів навіть допустити до того, аби мене шкодували інші, аби співчували мені, наказуючи, аби кожну провину я брала на себе і стверджувала, що винна, бо за свої гріхи ще більшої кари заслужила.