16 Домагання її руки
Отож продовжую писати. Щойно я стала на порі, на мою біду диявол підсунув мені кілька добрих, на думку родини, кандидатів для подружнього життя. Хотів, аби зреклася обітниці, яку склала Пречистій. Навколо мене товклося багато людей, з якими мусіла спілкуватися. З одного боку, моя рідня, і, насамперед, мама змушувала мене до цього. Мама часто казала, що я для неї єдина надія звільнитися від залежності і злиднів. Раділа, що зможе покинути цей дім, щойно я вийду заміж. Але ж, з другого боку, переді мною завжди була обітниця, яку я склала Богові, і розуміла, що порушивши присягу, буду засуджена на жахливі муки. А диявол знову нагадував про маму, казав, що якщо піду до монастиря, стану причиною її смерті і відповім за це перед Богом, бо є єдиною опорою для неї в житті. Було мені невимовно важко, бо сильно любила маму, як і вона мене, – ми не могли жити одна без одної.
З іншого боку, мене не полишало прагнення стати черницею, як і відраза до гріха нечистоти. Важко було мені, я не мала спокою і не мала нікого, перед ким могла би вилити свій біль, і не знала, що вибрати. Врешті-решт, прихильність до моєї доброї мами почала переважати, я шукала собі виправдання в міркуваннях, що коли давала обітницю Пречистій, була ще дитиною і не розуміла, що означає така обітниця, тож можу бути від неї звільнена. А понад усе я боялася втратити свободу, думала, що не зможу стільки постити, давати милостиню, практикувати умертвлення досхочу; що життя чернече вимагає великої святості, на яку я нездатна і що в монастирі знайшла би я засудження на вічні муки.
17 Світ її вабить. Внутрішня боротьба
Почала бувати у світі, одягатися, аби йому подобатися; намагалася розважатися, наскільки могла це робити. Але Ти, о Боже, був єдиним свідком, наскільки довгою і жахливою була та боротьба, що точилася в моїй душі. Була би в цій боротьбі тисячу разів переможена, якби не надзвичайна допомога Твоєї милосердної доброти, в якої були зовсім інші наміри стосовно мого життя, аніж ті, які я виплекала у своєму серці. Ти дав мені за цих обставин, як за багатьох інших, добре пізнати, що моєму серцю буде дуже важко відмовитися від Твоєї любові, хоч моя злість і невірність докладали усіх зусиль, аби вчинити Тобі наперекір і пригнітити усі порухи Божественної Любові.
Але усе даремно. У товаристві, під час забав, мене пронизували стріли Твоєї любові, Господи, зусібіч охоплювали полум’ям моє серце і я відчувала нестерпний біль. Але і цього було замало моєму невдячному серцю. Аби змусити мене виборсатися з пастки, відчувала, що якісь невидимі пута обхоплюють мене все сильніше і тягнуть до відлюдного місця, де лунають Твої дорікання, Господи. Ти не хотів відпускати моє нещасне серце, яке терпіло такі муки. Коли ж, припавши обличчям до землі, я благала в тебе прощення, Ти наказав мені пройти через болісне і довге бичування, але порожнеча і спротив навіть тоді не покинули мене.
Ввечері, коли знімала з себе цю ненависну личину диявола (я знаю, що вишуканий світський одяг – це одне із його знарядь), мій Найвищий Господь явився мені таким, яким був під час Свого бичування, і почав дорікати мені, що це моя розбещеність довела Його до такого стану; що витрачаю дорогоцінний час, за який Він зажадає ретельного звіту в годині смерті; що Його зраджую і переслідую, хоч Він дав мені стільки доказів Своєї любові і стільки разів нагадував, що я повинна жити так, аби щораз більше уподібнюватися до Нього. Усе це так глибоко закарбувалося в мені і таких ран завдало моєму серцю, що я гірко плакала і було мені дуже важко висловити те, що я витерпіла і що зі мною діялося.
18 Покути тілесні
Я не знала, що таке духовне життя, бо ніхто мені про нього не розповідав і не учив мене – тільки те про нього знала, чого навчив мене Божественний Учитель і що з любов’ю, наполегливо наказував мені робити. Аби хоч якось відшкодувати Господу ті кривди, яких я Йому завдала, й аби хоч в чомусь уподібнитися до Нього і відчути єдність з Ним, а також, аби хоч на якийсь час забути про біль, який мене переслідував, я обмотала своє нещасне грішне тіло вузлуватими мотузками і стиснула його так міцно, що заледве могла дихати і їсти. Носила я ці мотузки так довго, що вони почали вростати в моє тіло до такої міри, що лише раптово, з жахливим болем могла їх вирвати. Так само було з ланцюгами, якими обгорнула свої рамена.
Окрім цього, спала на дошках або лаштувала собі ложе із загострених кийків і навіть, аби вгамувати внутрішню боротьбу і страждання, бичувала себе. Та попри усі терпіння, про які я згадувала раніше і які не тільки не припинялися, але й посилювалися, внутрішня боротьба була для мене найважчою. Аби ніхто про це не здогадався, як учив мене мій добрий Учитель, мусіла бути до себе дуже суворою, тож усі бачили, як блідну і худну.
Але найбільше я боялася образити Бога. Здавалося мені, що мої гріхи такі великі, що дивувалася, як це пекло досі не розверзлося під моїми ногами і не поглинуло таку нещасну грішницю. Хотіла сповідатися щодня, але могла робити це дуже рідко. Вважала тоді, що святі повинні сповідатися довго; була переконана, що вони не такі, як я; не вміла сама оскаржувати себе за свої провини. Через це часто плакала.
19 Прагнення чернечого життя
Коли пройшла за цих кілька літ через таку внутрішню боротьбу і терпіння, не маючи ні від кого підтримки, окрім, хіба що, Ісуса Христа, який став моїм Учителем і Вихователем, відчула у своєму серці таке палке прагнення життя чернечого, що вирішила стати черницею, чого би це мені не коштувало. Однак не могло це статися раніше, як за чотири чи п’ять років, а за цей час збільшилися удвічі мої терпіння і боротьба, я ж натомість намагалася подвоїти мої покути, зважаючи на те, що мій Божественний Учитель мені дозволяв.
Я бачила, як змінювалися стосовно мене Його вчинки. Почав мені показувати красу чеснот, зокрема, убогості, послуху і чистоти. Говорив, що зберігаючи їх, душа стає святою. Під час молитви я просила Його, аби зробив мене святою. А позаяк не читала нічого більше, окрім “Життя святих”, сподівалася, що знайду в цій книжці приклад для наслідування. Засмучувало мене тільки те, що я ображала мого Бога, тоді як святі не ображали Його, а якщо хтось і допустився до такого, потім усе життя покутував. Ці роздуми пробуджували в мені прагнення чинити так само.
Мій Божественний Учитель вселив у мене такий страх покладатися на власну волю, що я була переконана: те, що робитиму не з послуху і любові, Він не прийме. Пробудило це в мені велике прагнення любити Його і все робити з любові, хоч не знала, як до цього дійти. Мені здавалося прогрішенням говорити, що люблю, коли я бачила, що вчинки мої суперечать моїм словам. Просила Господа, аби навчив мене чинити те, що Йому миле.
20 Любов до убогих та хворих
Господь дав мені таку чуйну любов до убогих, що тільки серед них хотіла бути. Наповнив мене таким проникливим співчуттям до їхніх злиднів, що якби тільки могла, нічого не залишила би для себе. Коли мала трохи грошей, роздавала убогим і запрошувала, аби приходили до мене, бо хотіла навчити їх катехизму і молитви. І вони приходили. Інколи їх збиралося так багато, що я не знала, де їх примістити, особливо взимку, хіба у великій кімнаті, але звідти нас часто виганяли. Мала з того великий клопіт, бо не хотіла, аби хтось довідався, що роблю, – інакше подумали би, що роздаю бідним усе, що потрапить до рук, а я не відважилася би ніколи так робити, бо це означало би красти. Роздавала тільки те, що належало мені, до того ж, з послуху, питала дозволу мами. Мама дуже мене любила, тож дозволяла досить часто, а якщо відмовляла, я не ображалася і за якийсь час знову починала їй набридати. Зрештою, я нічого не могла робити не лише без дозволу моєї матері, – повністю залежала від тих, з ким змушена жити, і це мене дуже пригнічувало.
Здавалося мені, однак, що я маю коритися усім, аби випробувати себе, чи зможу стати черницею. Щоразу, коли йшла про щось просити, відчувала прикру залежність; мені відмовляли і виявляли наді мною таку владу, що ніяка черниця не могла бути більш залежна. Палке прагнення Божої любові давало мені сили переносити усі труднощі; я намагалася особливо ретельно виконувати те, що не відповідало моїм схильностям і до чого я відчувала особливу відразу. Відчувала, що мушу так робити, тому негайно йшла до сповіді, коли проти цих порухів бунтувалася.
Пригадую, відчувала велику відразу до гнійних ран, тож вирішила перемогти це відчуття, хоч і не знала, як маю це зробити. Але мій Божественний Учитель зробив так, що рани загоїлися без жодної мазі, хоч були небезпечні. Допомогла мазь Його Провидіння, і я навчилася вірити в Його доброту більше, аніж у лікувальні засоби.