28 Раптове відкликання додому
Коли Сестри вже були готові відчинити переді мною браму свого монастиря, з дому надійшла звістка, що мій брат дуже хворий, а мама на порозі смерті. Я змушена була негайно їхати до них, хоч почувалася не зовсім здоровою, – мене пригнічувало те, що маю вступити до монастиря, куди Бог мене не кличе. Їхала я всю ніч, хоч дорога була недалека, всього якихось десять миль. Розуміла, що в такий спосіб Бог звільняє мене від необхідності вступити до Згромадження Св. Урсули, але кладе на рамена ще важчий хрест.
Не хочу вдаватися до деталей, бо я вже чимало про це говорила, скажу лише, що терпіння мої подвоїлися. Дорікали мені, що мама не може жити без мене, що моя відсутність стала причиною її хвороби і, якщо вона помре, я відповідатиму за її смерть перед Богом. Було мені дуже важко, тим більше, що духівники говорили мені, що я маю опікуватися своєю матір’ю, а диявол нашіптував, що коли не виконаю свого дочірнього обов’язку, буду засуджена навіки.
29 Образ терпінь Ісусових
З іншого боку, мій Божественний Учитель так наполягав, аби я все полишила і йшла за Ним, що не давав мені спокою. Розпалив мені таке велике бажання уподібнити своє життя до Його терпінь, що кожне моє терпіння здавалося мені нічим і заохочувало мене до щораз більших покут. Часом, схиляючись до ніг Розіп’ятого, волала: “О мій дорогий Спасителю, якою би я була щасливою, якби Ти залишив на мені відбиток Своїх терпінь!”. “Саме це Я і мав намір зробити, – відповів. – Аби ж тільки ти Мені не противилася і допомогла зі свого боку”. Щоб дати Йому кілька крапель своєї крові, я голками ранила собі пальці, відтак бичувала себе щодня скільки мала сили, аби пошанувати Його бичування біля стовпа. Особливо ревно катувала себе бичами під час карнавалу, аби надолужити за зневагу, яку грішники виявляли Його Божественній величі. Постила тоді скільки могла на хлібі і воді, віддаючи бідним свою їжу.
30 Прагнення часто приймати Св. Причастя
У чернечому житті мене тішило найбільше те, що матиму змогу часто приймати Св. Причастя. Вважала, що буду найщасливішою серед людей ще й тому, що проводитиму ночі перед Найсвятішими Тайнами. Поруч з Ним почувалася в такій безпеці, що, хоч і була від природи лякливою, зовсім забувала про свій страх, щойно опинялася в місці моєї найдорожчої насолоди. Натомість напередодні Св. Причастя, передчуваючи урочистість цієї миті, поринала в таке глибоке мовчання, що кожне слово коштувало мені великих зусиль. Ні їсти, ні пити після Св. Причастя я не могла.
Відчувала в душі таку велику радість і такий спокій, що намагалася усамітнитися, аби вчитися любити Ісуса, моє найвище Добро, який квапив мене відповідати любов’ю на Його любов. Так і чинила, хоч була переконана, що не зможу Його любити по-справжньому, поки не навчуся розважанню, в якому віддаватимусь усім Його святим пориванням, усамітнившись в якомусь тихому закутку разом з Ним. Часу, на жаль, для цього в мене було обмаль, адже цілий день працювала нарівні з хатніми робітниками, хоч ввечері виявлялося, що нічого не зробила. Вислуховуючи докори тих, від кого залежала, я не мала відваги їсти і тужила за тими ліченими хвилинами, коли перебувала на самоті.
Часто перед своїм Божественним Учителем виливала свої жалі. Побоювалась, що надто багато власної волі в моїх умертвленнях, тоді як Йому миле те, що робиться з послуху. “Господи, дай мені когось, аби провадив мене до Тебе”, – прохала уклінно. “А Мене тобі замало? – відповідав. – Що тебе лякає? Хіба може улюблена дитина загинути в обіймах Всемогутнього Отця?”
31 Ювілейна сповідь
Я не знала, що таке духовний провід, однак відчувала велике прагнення послуху. Доброта Ісуса була такою великою, що під час одного з ювілеїв прибув представник Чину Св. Франциска й оселився в нас. Протягом 15 днів я писала свою сповідь, хоч ніколи раніше не пропускала нагоди висповідатися. Відчувала такий великий жаль за гріхи, що була готова вилити їх перед цілим світом. Найбільше, однак, гнітила мене моя сліпота – що не можу до кінця пізнати ці гріхи, ані виповісти їхню потворність. Виписувала усе, що знаходила в релігійних книжках про сповідь; довіряла аркушам паперу такі думки, які мене саму жахали.
Казала собі: “Може, я й вчинила ці гріхи, але того не знаю чи не пригадую; однак визнаю, що згрішила, шкодую за це і обіцяю надолужити Божій справедливості”. Знаю, що якби була переконана, що більшість із цих гріхів дійсно вчинила, не відчувала би полегші після сповіді, якби мій Божественний Учитель не запевнив мене, що прощає усе такій волі, в якій нема озлобленості. Коли ж я сповідалася, мій добрий отець порадив мені пропустити кілька карток, не дозволяючи їх зачитувати. Для заспокоєння свого сумління просила його, аби не забороняв мені це робити, бо вважала себе більшою грішницею, ніж він думає.
Сповідь ця принесла мені велике заспокоєння. Сповідник дав кілька слушних порад стосовно мого життя. Не зважилася я, щоправда, розповісти усе в деталях, знаючи, що маю слабкість до деталізування подій і не вмію відрізняти дозвіл від почуття, що нерідко стає причиною моїх гріхів, які віддаляють мене від Бога. Зізналася, однак, сповідникові, що ось уже понад чотири роки мій брат затримує мене у світі, відтоді, як виявила бажання вступити до монастиря. Отець духовний так вплинув на сумління мого брата, що той запитував мене, чи я не змінила свого наміру і, коли я відповіла, що краще помру, аніж його зміню, пообіцяв, що піде мені назустріч.
32 Зусилля, аби її скерувати до Урсулянок
Аби дотримати слова і залагодити справу мого посагу за посередництвом доброї кузинки, яка продовжувала схиляти мене до рішення вступити до її монастиря, брат вирушив до Макону. Моя мама й інші родичі також хотіли, аби я вступила до цього монастиря. Я не знала, як маю вистояти перед їхньою наполегливістю, тож почала молитися до Матері Божої, моєї доброї заступниці, за посередництвом Св. Якова, як це часто робила. Замовила багато Служб Божих. “Не бійся нічого, будеш Моєю справжньою донькою, а Я твоєю доброю Матір’ю”, – говорила Марія з любов’ю, і я вже не сумнівалася, що так воно і станеться. Повернувся брат і повідомив, що мій посаг повинен складати чотири тисячі лір, тож справа поки що не вирішена.
33 Прагне вступити до Чину Відвідин Найсвятішої Діви Марії
“І ніколи не буде вирішена”, – відповіла я братові. “Я хочу вступити до Сестер Найсвятішої Діви Марії, до монастиря далекого, де не буде ні рідних, ні знайомих, оскільки черницею хочу стати виключно з любові до Бога. Хочу покинути світ назавжди і сховатися в якомусь тихому закутку, аби забути про світ і бути забутою, і ніколи вже його не бачити”. Ще кілька пропозицій я відхилила, аж коли запропонували мені вступити до Паре лє Моньяль, зраділо моє серце і я відразу погодилася. Однак мусіла ще раз зустрітися з тими черницями, серед яких мешкала на восьмому році життя, і це стало причиною нової боротьби. Вони вважали мене своєю дитиною і запитували, чому хочу їх покинути, адже вони мене так люблять. До того ж, не впевнені, що я витримаю в монастирі Відвідин. Я відповіла, що хочу спробувати. Але вони були переконані, що до того Чину я ніколи не звикну, тож схиляли мене дати обіцянку, – якби не витримала, повернутися до них. Але що би вони мені не казали, серце моє залишалося незворушним. Я ще міцніше утвердилася у своєму покликанні, повторюючи щодня: “Померти або перемогти!”
34 Улюблений Паре лє Моньяль. “Хочу, аби ти була тут”
Оминаю усі деталі боротьби, яку змушена була вести, і переходжу до улюбленого Паре лє Моньяль, місця мого щастя, де від першої миті, коли увійшла до розмовниці, почула в душі слова: “Хочу, аби ти була тут”. Брат був здивований, коли почув, що я залишаюся в цьому монастирі, бо думав, що привіз мене сюди лише для того, аби я могла ознайомитися ближче з Чином Відвідин. Так моя справа була вирішена.
Після усього цього здавалося мені, що в мене увійшло нове життя, така була я задоволена і спокійна. Я так раділа, що ті, хто мене бачив і не знав, що діялося в моїй душі, дивувалися: “Погляньте! Хіба такою має бути черниця?” Повернувшись на якийсь час додому, я з радістю міняла одяг і розважалася, адже знала, що невдовзі повернуся до мого найвищого Добра. “Скажи, доню, чи могла би ти знайти батька, пораненого любов’ю, для єдиного сина свого, який би оточував його такою турботою і давав стільки ніжних доказів любові, як Я тобі давав і надалі даватиму… як Я, що був таким терпеливим і доклав стільки зусиль, аби тебе виховати стосовно Моїх засад від раннього дитинства твого, чекаючи на тебе з поблажливістю, незважаючи на увесь твій спротив. Тож пам’ятай, якщо будеш невдячною і не прославлятимеш Мене за це, сама закидаєш собі невичерпне джерело Моїх ласк”.