Завершення

«Кожен, хто кликати буде Господнє Ім’я, той спасеться» (Йоїл 3:5)

Слово «забобонність» скеровує нас до основної тривоги, яка турбує людське серце від початку існування людини, тобто до інстинкту самозбереження. Саме від початків світу людина винаходить обряди, магічні церемонії та забобонні ставлення, щоб спробувати підкорити собі те, що її лякає найбільше, – смерть. Надія та страх породжують магічну думку, яка створює ілюзію можливости передбачити події та контролювати їх завдяки певним ритуалам. Ця думка, що народилася на світанку людського існування, посприяла виживанню людства: щоб відповісти на сигнали, які світ посилає, людина створила систему мітів та особливих вірувань, які мали б забезпечити їй спокій та сенс життя.

Важливо наголосити на ролі прагнення панування та влади, що породжене забобонами та віруваннями. Адже людина завжди мріяла стати господарем власного життя та підпорядкувати світ собі: вона прагне пізнати своє майбутнє, заглибитися в таємниці, змінити перебіг подій, уникнути небезпеки, панувати над іншими… Одно слово, людина прагнула стати Богом, тобто непереможною і безсмертною! Ця претензія, яку неможливо реалізувати, була б сміхотворною, якби не включала в себе святотатство: поставити Бога на один рівень зі собою. Існування Бога дратує, адже тільки Він є Абсолютом і лише Він може дати життя, яким власне Він і є. Прагнення влади, панування та гординя перетворюють людину на створіння, яке не хоче визнавати першість Бога, через що прагне звільнитися від Нього – Автора життя та існування. Обертаючись спиною до любови, яка її створила, людина відкидає Творця зі страху, адже Він є нагадуванням про крихкість нашого тілесного існування: «Бо ти порох, і до пороху вернешся» (Буття 3:19)

Віра в долю, сфабриковані схеми та стереотипи ментальности, намагання спростити все на світі, ірраціональні та безглузді вірування об’являють надзвичайну самотність та нещастя, які панують у людському серці з тієї миті, відколи вона втратила з поля зору життя майбутнє в Богові. Адже саме Він є єдиним та вічним джерелом життя, до якого людина завжди може звернутися, щоб сповнитися миром та любов’ю, які неможливо забезпечити собі самостійно. Відчужуючись від досвіду Божої любови та відмовляючись довіряти Його Провидінню, людина приречена закритися в своїх страхах, намагаючись віднайти втіху в ілюзорних насолодах, пустопорожніх віруваннях, що начебто робить її життя менш нестерпним.

Забобонність – це не комплекс фольклорних вірувань, як це трактують деякі особи. Забобонність давно виїхала з сільської місцевости, перетворившись на небезпечного супротивника. Якщо в минулому невдаха тішився чотирилистою конюшиною, яку знайшов по дорозі, то тепер він намагається стати щасливішим зовсім іншими засобами, які суперечать істинній вірі в Бога. Забобонність сьогодні вже не та, якою вона була свого часу в родинному середовищі; тепер ці практики та вірування використовують сучасні засоби масової інформації (медія, мода, мистецтво, Інтернет і багато грошей…), щоб стати «своїми» навіть серед впливових осіб. Деякі приписують цим віруванням навіть спроможність вирішити проблеми стресу та тривоги, що бомбардують сучасну людину, яка дедалі частіше ставить питання щодо майбутнього та сенсу життя. Саме з цього народжується потреба вірити в щось чи комусь, хто міг би вирішити всі проблеми та занепокоєння. Постійне збільшення кількости окультних практик та потреба магії, що спостерігається серед молоді (та й не тільки), свідчить про втрату справжньої віри та крах людських і моральних цінностей, якими позначена сучасна епоха постмодерну.

На завершення цього короткого екскурсу в світ забобонів, які перетинаються з численними культурними, народними та релігійними чинниками, варто роздумати, з певною стурбованістю, про шкідливу дію цього явища на людей, особливо на християн. Забобонні практики, які дотепер вкорінені в народ Божий, показують свою руйнівну дію як для духовного життя, так і для автентичности культу Бога. Завдяки численним прикладам, які я навів із власного досвіду, хочу, з одного боку, привернути увагу щодо недостатнього релігійного виховання, характерного для більшости сучасних вірних, а з другого боку, я прагнув, щоб усі ми усвідомили важливість нової євангелізації. Церква не може задовольнятися наявними здобутками та задрімати саме зараз, коли їй загрожує особлива небезпека, коли її покидають численні особи, коли її штурмують сучасні єресі та нові форми релігійности. Зараз у багатьох людей, особливо серед молоді, спостерігається особлива потреба трансцендентности, але її шукають поза особистими стосунками з Церквою. Їхня віра – це строго особистий вибір, який розглядає релігійний аспект як один із багатьох. Це «самозабезпечення» та «релігія під себе» штовхають людей до створення власної релігії, що, очевидно, започатковує особливо родючий ґрунт для забобонів та окультизму.

Неможливо перемогти цю кризу віри без нової глибокої євангелізації, місії, що чекає на цілу Церкву та всіх її членів: кожен із нас має відчути відповідальність за свідчення та передання євангельської звістки, яку ми отримали в таїнстві воскресення. Ця звістка спасення прийшла до нас від Церкви, яка зберігає її. Хто ігнорує вчення Церкви, видимий знак спасення, щоб піти за особистими віруваннями та забобонами, той не може жити автентичною вірою та повнотою Божої слави та любови. Далекий від будь-якого бажання засудити простий народ, який часто не може правильно об’явити свою віру, я б хотів закликати читача до збереження чистої віри та повної довіри Богові. Усвідомлення важливости навернення, євангелізації та спасення для світу є в багатьох думках і постійно перебуває на устах у всіх, але ми потребуємо їхнього конкретного втілення в життя як у нас самих, так і в наших церковних спільнотах. Церква, завдяки голосу своїх пастирів, постійно закликає вірних до зобов’язання жити та свідчити апостольську віру, без якої зустріч з Христом, Істиною та Життям просто неможлива.

Невже ми пасивно спостерігатимемо за злетом світської агностичної ментальности, яка поступово опановує наше суспільство і, особливо, молодь? Чи в нас вистачить мужности подолати власні звички та вийти за межі зручного життя, щоб піти під проводом Духа Святого, Який прагне перетворити нас на сучасних проповідників Євангелія? Так, ми отримали мужність та запал Апостолів завдяки Святому Духові, Який оселився в наших серцях, що допоможе нам жваво та радісно звіщати світові, що Царство Небесне вже тут, посеред нас!

Щоб наші вчинки відповідали Слову, яке проповідуємо, ми повинні відновити в собі заклик бути «сіллю землі», щоб Христа сповідувати, свідчити та прославляти завдяки повсякденному життєвому прикладу.

Якщо дехто звертається до ідолів або ж намагається спілкуватися з різними духами та кристалічними сферами, то ми, християни, щиро прикликаємо ім’я Христове, бо «кожен, хто кликати буде Господнє Ім’я, той спасеться» (Йоїл 3:5)!

Попередній запис

Чи щось загрожує забобонним особам?

Наступний запис

Душпастирські вказівки щодо феноменів забобонности, магії та нових релігійних рухів