Зазирати Господеві через плече або: Багато чинів, та одне наслідування

Чи можемо дозволити собі говорити про покликання до монашого стану в загальному? Чи не існує надзвичайно багатогранної відмінности між способом життя в строгому монастирі трапістів серед “мовчазних монахів” та конгрегацією сестер у наших католицьких лікарнях?

То як саме виникає таке розмаїття чинів та духовних спільнот, якщо вони живуть за тими самими “євангельськими радами”?

Я вже згадував, що усі ці спільноти мають по суті в своїй основі ті ж самі “правила”: вони хочуть жити за прикладом Ісуса. Священик та душпастир почувається покликаним насамперед далі голосити радісну Новину, яку приніс Ісус, та Євангеліє про життя, смерть та воскресіння Христа. Він є учнем, якого кличе Ісус і висилає з дорученням проповідувати, зцілювати, хрестити, прощати… Особа монашого стану (монах) навпаки прагне жити як Ісус, не настільки бажає презентувати в Церкві Його Слово, а радше Його життя. Як це Йому вдається реалізувати: в особі “брата-кухаря” чи священика, доглядаючи хворих чи в суворому строгому усамітненні – це становить уже суть другого запитання.

Але слід пам’ятати, що ніхто не може досконало наслідувати Ісуса, повністю Його розуміти.

Ми можемо лише зазирати Учителеві через плече і намагатися жити тим, що нас особливо вразило в Його поведінці. Францисканець, як і сам засновник чину св. Франциск, вражений простотою та відсутністю сталої домівки Ісуса, присутністю радости в спілкуванні з людьми, з “птицями небесними” та “ліліями польовими”; тож і він виявляє бажання уподібнюватися до Ісуса саме з огляду на це, ставши “меншим братом”, хоче дати іншим людям досвідчити тепло люблячого та радісного серця Ісусового.

Домініканець приглядається до Ісуса, проповідника та учителя, який сперечається з фарисеями та книжниками щодо уявлень про Бога в цьому часі. На гербі чину записано такі слова: “Veritati” – “За правду!” Його покликання – долати блудні тенденції сучасности і шукати відповідь віри. Бенедиктинець та цистерцинер ідуть слідом за Ісусом у долини та в гори на самоту, куди, як написано в Євангелії, Він завжди поспішав, щоб усамітнитися, молитися та довіряти людей Отцеві Небесному.

Ісуса, Який на всіх куточках вулиць зустрічає недужих, кожному дарує Слово звільнення і зціляє багатьох, хочуть наслідувати харитативні чини та більшість жіночих конгрегацій.

Члени секулярних інститутів нічого так не бажають, як стати для ближнього сестрою та братом, виявляючи любов та повагу, яку дарував людям Господь; тому вони продовжують працювати за професією, перебуваючи серед інших людей. Шарль де Фуко прагне наслідувати укрите життя Ісуса в Назареті, і тому його “маленькі брати” та “маленькі сестри” поспішають туди, де життя пульсує на межі світу, у непомітні для людського зору закутки, де панує морок, злиденність та велике горе.

Цей перелік ще довго можна було б продовжувати. Едіт Штайн писала до молодої абітурієнтки: “Питання про те, що обрати: чин чи вільне об’єднання, чи навіть життя самітника, віддане на служіння Богові, не вирішується в загальному, а лише для кожного особисто”. Багатоманітність чинів, конгрегацій та вільних об’єднань не є випадковістю чи плутаниною, а відповідає різноманітності цілей та людей у світі. Ніхто не здатний все робити водночас; також і конкретне об’єднання чи конкретна організаційна структура не можуть усе чинити самі. Одне тіло, але багато членів. Один дух, але багато дарів. Кому куди належати – є питанням про покликання людини. Тому найважливішим твоїм завданням зараз є перехід через випробування та перевірка самого себе.

В’язень Господній або: Друге навернення християнина

У давній Божественній Літургії під час єрейських свячень кандидатові зв’язували на Престолі руки. Яким би дивним це нам не видавалось, у цьому символічному акті прихований глибокий зміст: відтепер ти є в’язнем Господнім і підеш, куди Він тебе попровадить. Воскреслий Ісус сказав до Петра: “Коли був ти молодший, то ти сам підперізувався, і ходив, куди ти бажав. А коли постарієш, свої руки простягнеш, і інший тебе підпереже, і поведе, куди не захочеш…” (Ів. 21:18).

“Зістарівшись”, а це означає, “ставши зрілим”, у міру зрілим щодо усвідомлення свого покликання, коли Бог уже може використовувати тебе для Своїх планів та задумів. Христос теж пішов зі зв’язаними руками туди, куди не бажав, але куди забажав повести Його Отець, – аж на хрест, щоб звершити найвищий вчинок любови, якого ніхто на землі не зміг би вчинити для спасіння людства.

Ми роздумуємо над ситуацією нашої Церкви і завжди впевнено знаємо наперед, що потрібно: священичі покликання та покликання до монашого життя для праці на благо та процвітання Церкви… Але ми майже не запитуємо себе, чого потребує сам Господь. Бог кличе багатьох. Проте використовувати та дарувати Церкві Він може лише тих, котрі дозволяють себе зв’язати, приймаючи Божу волю, і повести, куди Він хоче.

Давня традиція Церкви говорить про два навернення, які мусить пережити християнин, щоб стати в міру зрілим, та щоб Бог зміг його використовувати у Своїх цілях. Перше навернення, як правило, відбувається в молодому віці, коли наші дискусії та роздумування про “християнський світогляд” перетворюються в позицію “я вірую”, коли ми перестаємо бути споглядачами та зацікавленими особами, а реально віруючими та провадимо своє життя згідно з заповіддю любови, що дав нам Ісус.

Дійти до другого навернення не так легко. Але не можна наважитися в певному часі сказати собі: “Нарешті я його осягнув”. Це радше зусилля, яке доводиться прикладати усе життя. Хто живе в стані другого навернення, не повторює лише слова: “Я вірую”, – але додає ще: “Прагну того, чого прагне Бог”. Він смиренно дає зв’язати собі руки і вести туди, куди Бог бажає. Отож, життя в стані другого навернення становить передумову, щоб дійти до звершення цілі свого покликання. Моріс Блондель, видатний католицький філософ нашого часу (пом. 1949), у 22-літньому віці, будучи студентом, писав у своєму щоденнику: “Я прагну. Ціле життя моє відповідає згодою і голосить: “Я прагну”. Я хочу бажати разом з Богом тому, що Бог хоче, і як Він хоче. Не відаю, не знаю, яке Його бажання, але з Ним я зможу все. А сам я не здатний ні на що. Прагну бути знаряддям Божим, щоб стати кимось для людей.

Я хочу, сьогодні хочу, щоб завтра сказати: “Хочемо ми”, щоб помираючи сказати: Він так хоче”.

І Мати Тереза теж у своїй чаруючій простоті і лаконічності влучно повторює: “Ми мусимо мати силу волі, щоб допустити Його до себе, щоб Він діяв, як Він хоче”.

Попередній запис

Оголошення Бога або: Покликання до монашого життя в убожестві, чистоті та послусі

Наступний запис

Франциск і хрест або: Божа школа любови