ЗАНЕПОКОЄННЯ ПІСЛЯ СПОКУС

Після того, як спокуси вже пройшли, деякі душі переживають великий неспокій. Гризуть і мучать їх усякі сумніви та побоювання: чи не були вони самі причиною спокус, чи не мали вподобання в них, чи належно противились їм, чи сміють вони після того всього йти до св. Причастя і т. п. Такі душі дуже бідні, бо вони є великою мукою для себе самих, для своїх сповідників, а також для найближчого оточення.

Причиною такого неспокою переважно є те, що вони або з природи є дуже боязливі, або не виробили собі чіткого поняття про те, де є гріх і коли є гріх. При цьому вони думають і так говорять, що жоден священик не розуміє їх і не хоче займатися ними та заспокоювати їх; і так ідуть вони далі важкою дорогою свого життя, вічно неспокійні, застрашені, пригноблені й нещасливі.

Для тих, хто з природи є боязливий і весь час відчуває метушню в душі, не залишається нічого іншого, як тільки сліпо й без усіляких власних мудрувань слухати того, що скаже їм їхній сповідник. Як він скаже, що в даних спокусах не було гріха, то такі душі повинні цілком заспокоїтися, лишити все на совісті священика та на Бога і більше не думати про свої недавні спокуси. Якщо вони так не зроблять, а навпаки, будуть далі мудрувати, гризтися й непокоїтися своїми спокусами, то хай знають, що вони дуже бідні, бо весь час сліпо ведуть себе до диявола, або слухають його, цікавістю якого є занепокоювати їх такими сумнівами. Він має з того користь, бо такі душі справді піддаються застрашуванням, мучать себе далі й не відважуються приступати до св. Тайн, через що все більше й більше вичерпуються, ослаблюються і, нарешті, диявол легко дістає їх у свої сіті.

А при Божій ласці, з допомогою доброго сповідника та при здоровому розумі кожна душа може дійти до великого спокою хоча б після найстрашніших спокус, якщо навчиться розумно розглядати свою совість і триматися вироблених та випробуваних засад, які поможуть їй дійти до певних висновків про стан своєї душі після спокус.

1) Перше, що треба робити в часі сумнівів, які постають у душі після спокус, – це пригадати собі те, що вчить св. Церква про умови гріха взагалі. А св. Церква каже, що гріх є тільки тоді, коли ми допустились його свідомо і добровільно. Допуститись гріха свідомо – це значить, що ми є свідомі того, ми знаємо, що це і те, до чого тягне нас спокуса, буде гріхом, і все-таки йдемо за тією спокусою і допускаємося гріха. Допуститись гріха добровільно – це означає, що ми маємо силу й можливість протистояти спокусі й піддатись їй, але ми того не робимо, а навпаки, даємо згоду нашої волі на спокусу, бо вона приємна й солодка.

Така свідомість, себто пізнання грішності акту, якого маємо допуститися, і така добровільність, себто згода нашої волі на гріх, мусять йти разом, одночасно.

Наприклад, ми можемо бути зовсім свідомі того, що акт, до якого намовляє нас спокуса, є заборонений Богом і грішний. Ми знаємо, що мали б гріх, коли б допустилися його, але ми таки ніяк не хочемо його, наша воля противиться йому. Тут є в нас свідомість, є пізнання гріха, але нема одночасно й добровільної згоди на гріх, а тому нема жодного гріха. Ось слабка дівчина може бути насильно використана для гріха. Вона свідома того, що те, що з нею діється, є грішне, але вона борониться, як може, а коли вже не має сил, тоді ненавидить гріх, який на ній чинять, тому вона не має гріха за те, що сталося з нею проти її волі. Була свідомість, але не було добровільності.

Або навпаки: ми можемо добре, вільно виконати якийсь акт, про який ми пізніше довідаємося, що він грішний, але тоді, коли ми його виконуємо, ми не є свідомі того, що той акт є Богом заборонений і грішний. Тут є добровільність, але нема одночасно належної свідомості, а тому і гріха нема. Ось, наприклад, ловець чатує в лісі на оленя. Він хоче застрілити оленя. Вся його увага звернена до того. І він почув, як недалеко щось затріщало, і побачив якусь постать. Він думає, що це олень. Він прицілився і вистрілив. Щось упало й важко застогнало. Ловець прибігає туди й бачить, що він застрелив не оленя, а людину, яка випадково проходила. Чи має він на совісті гріх убивства людини? Ні, він не має гріха, бо хоч і хотів убити, але не людину. Він не бачив людину. Отож, тут була «добровільність», але не було свідомості, а тому не було й гріха.

Як бачимо, нема гріха там, де є тільки усвідомлення грішного, але нема одночасно і вільної згоди на те, що ми пізнали грішне. Подібно нема гріха там, де є згода нашої волі, але нема одночасно і свідомості того, що те, що ми добровільно чинимо, є грішне. Гріх маємо тільки тоді, коли «свідомо» і одночасно «добровільно» чинимо те, що є грішне.

Цю засаду повинні пригадати собі і особливо триматися тоді, коли після спокус нас охоплює страх того, чи ми не згрішили. Тоді використаймо цю засаду до себе і при її допомозі аналізуймо нашу совість та поведінку під час останніх спокус. Такий аналіз повинен виглядати ось як: запитаймо себе щиро, чи ми були свідомі того, що думки, які мали, почування й бажання, що їх переживали, образи, що їх оглядали, книжки, що їх читали, є грішні, й чи тоді також добровільно насолоджувалися та продовжували займатись тим усім, хоч наша совість перестерігала нас і казала, що не можна того робити? Шукаючи відповіді на те питання, пам’ятаймо:

  • якщо при такому щирому і спокійному аналізі совість скаже нам, що ми були свідомі грішності того акту, а також добровільно далі віддавались йому, то допустились важкого гріха в спокусі, а тоді не можемо спокійно приступати до св. Причастя, не визнавши того гріха наперед у св. Сповіді;
  • якщо совість скаже вам, що під час спокуси ми справді мали дуже погані думки, уявлення, почуття при такій і такій нагоді (як читання, слухання, оглядання і т. п.), але, хоч усе те, може, й брало верх над нашими почуттями, все ж таки ми нашою волею противились тому всьому й не погоджувались на те, то можемо бути зовсім спокійні, бо, напевно, не допустились гріха;
  • якщо при такому спокійному аналізі ми не можемо дати собі певної відповіді на питання, чи були свідомі грішності акту і рівночасно добровільно погоджувались на нього, але все ж таки наша совість більше схильна твердити, що ми згрішили, ніж, що ми не згрішили, то в такому випадку для більшої певності і спокою совісті ми повинні виявити нашу спокусу при св. Сповіді, кажучи, що мали такі й такі спокуси, що боролися проти них, але не є певні, чи наш спротив був належно рішучий, і тому звинувачуємо себе так, як це бачив Бог. Якщо в подібних обставинах ми вже не раз згрішили в минулому, то й тепер більше правдоподібним є, що ми допустилися нового гріха;
  • якщо ж, нарешті, після доброго і совісного аналізу ми ніяк не можемо пізнати й вирішити, чи згрішили свідомо і з власної волі, і якщо наша совість не відважується твердити, що ми правдоподібно не згрішили, ані не відважується ствердити, що ми не згрішили, то сумніваємося. В таких випадках св. Церква вчить, що сумнів звільняє від гріха, і ми, збудивши акт жалю, спокійно можемо приступати до св. Причастя, без того, щоб висповідатися з нашого сумніву чи зі спокуси, яка такий сумнів полишила в душі.

2) Крім описаної основної засади, є ще й інший, хоч і подібний спосіб, за допомогою якого ми можемо пізнати чи згрішили в спокусі, чи ні. Цей спосіб допомагає в тому, щоб спокійно шукати ознаки нашої згоди на спокусу або ознаки спротиву спокусі.

А). Ознакою того, що ми не дозволили на спокусу, буде те, що ми не пам’ятаємо, чи ми звернули увагу на грішність акту, до якого манила спокуса. Ми, напевно, не допустились важкого гріха, якщо не пам’ятаємо, чи під час спокуси ми були свідомі того, що акт, до якого тягне нас спокуса, є заборонений.

Ознакою того, що ми не дозволили на спокусу, буде також і те, що ми свідомі огиди, яку відчували в нашій волі, огиди проти пропонованого спокусою морального зла.

Ознакою того, що ми не дозволили на спокусу, буде також і пригадування нашої пам’яті, яка каже, що ми противились спокусі до кінця. Загальноприйнятим правилом у таких випадках є: хто наставлений противитись спокусам і не піддаватись їм, той спокійно може зробити висновок, що й у випадку найновішої спокуси він не піддався і не згрішив, хоч відразу не має ясного та переконливого доказу на те, що згрішив. Така душа тільки тоді могла б твердити, що згрішила, коли б могла на Євангелії присягнути, що вона з певністю згодилась на спокусу, та що зовсім свідомо і добровільно мала в ній зацікавлення.

Б). Ознакою неповного дозволення на спокусу буде те, що ми пригадуємо собі якийсь час вагання. Приємно було мати її і рівночасно якийсь час ми не могли відважитись відігнати її від себе, хоч совість казала нам так зробити. У цьому випадку ми маємо повсякденний гріх, якщо після такого вагання й нерішучості ми все ж таки поставились рішуче проти принад спокуси.

В). Певною ознакою нашого дозволу на спокусу буде те, що ми свідомі того, що під впливом спокуси добровільно думали, уявляли, бажали, переживали або чинили моральне зло, про яке знали, що це заборонене Божими законами.

Але щоб не сталося з нами під час спокус та які б не були сумніви після них, ми стараймося зробити одне: щиро жаліти перед Богом за те, що образили Його повсякденним гріхом через наше свідоме й добровільне дозволення на спокусу. Якщо совість каже нам, що ми допустилися тільки повсякденного гріха, то ми не зобов’язані сповідатися з нього. Але якщо совість мучить нас, що ми важко згрішили, то мусимо спочатку визнати той гріх у св. Сповіді, а щойно потім приступити до св. Причастя.

Попередній запис

ПОВЕДІНКА ПІД ЧАС СПОКУС

Наступний запис

ДОБРОДІЙСТВА СПОКУС